ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

– Як забути, тату? А як із цим жити?.. Я так вірила йому… І що тепер – жити спогадами?..

– Ні, доню, треба рухатися вперед, бо хоч би якими солодкими були спогади, вони – лише ілюзія, яка не врятує; у минуле не повернемося, а коли жити у мріях і спогадах, тоді відходиш від реальності. Пам’ять, доню, чудова річ, але, повір, від неї багато проблем, та й спогади іноді навіть убивають; від зациклення на минулому можна втратити розум, а ти у мене така розумниця, – Іван Петрович, глянувши в заплакані очі доньки, мовив далі: – Повір мені: спогади можуть звести життя людей нанівець, якщо ними не вміти користуватися – людина має вміти розрізняти, де спогад, а де реальність, аби контролювати свій світ… Як ніхто, розумію, бо я твій батько, твій біль… Людей потрібно цінувати, а речами користуватися. Втім, люди, на жаль, діють навпаки: людей використовують, а речі цінують… Скажи, ти розумієш, про що я? Хіба він не використав тебе? Я відчуваю твій біль і знаю, що ти хочеш одного – забути про все й поверну­тися в минуле, але ж чи знаєш, що того, що було, не вернеш… Жити треба не спогадами: найкраще жити в короткому визначеному відрізку часу – сьогодні… Це не означає не думати про майбутнє, потрібно просто забути неважливі спогади та непотрібні турботи й робити все можливе сьогодні, тепер, бо з таким життям, як нині, кожен день може бути останнім.

– Тату, але ж це кохання, – глянула в батькові очі.

– Кохання, доню, теж помирає, і помирає там, де народжується, – у серці, й, повір, кохання – це не найголовніше.

– Здається, я тебе зрозуміла: ти хочеш щось сказати мені про маму? – спитала дочка і глянула у вікно. Далеко за лісом ховалося велике зле сонце.

– Нічогісінько, доню, я не хочу сказати, але знаю: така відповідь тебе не влаштовує… Я просто змирився з тим, що вона покинула нас і залишилася в Португалії, водночас вдячний їй, що в мене є ти…

– Тату, а який спогад ти не можеш викинути зі свого серця? – Іванові Петровичу здалося, що поглядом дочка зазирає йому в самісіньке серце.

– Два спогади, доню: перший – Майдан, кров, мертві й поранені… Забути справді можемо щось неважливе, а найцінніше в серці залишається на все життя…

– А другий про що?

– Спогади, доню, це зазвичай моменти сильної емоційної напруженості… Глянь у цей целофановий пакет: я ще ніколи за годину не ловив трьох щук, диви які… До мене, коли витягував, усі рибалки позбігалися, тому, думаю, такі спогади мають право на існування, а про те своє забудь: воно не варте твоїх сліз, а життя – прекрасне…

…Чоловік підійшов до дочки, обійняв і поцілував у лоба – вона більше не плакала.