ЖІНКА, ЯКА БІЖИТЬ

– До застави ще три з половиною кілометри. Ми стоятимемо тут кілька днів.

– Так і буде, – виснаженій Оксані стало байдуже. Почувалася як опудало пуми з природничого музею. Здається живим, а всередині пустка.

За добу черга майже не посунулася. Сергій не витримав, завернув автомобіль і помчав у протилежному напрямку.

За вікном слайдами змінювались стихлі села. Оксана думала: що далі вони від західного кордону, то більша ймовірність потрапити під ракетні обстріли. Злякано дивилася на грубі труби якогось заводу, які, мов обрубані пальці, тягнулися до свинцевого неба. У голові лунала цитата з новин: «Насамперед вони битимуть по військових об’єктах та інфраструктурі».

– Ми можемо спробувати перетнути кордон в іншому місці. Але нам треба десь заночувати, – від постійного сидіння за кермом Сергій відчував нестерпний біль у попереку.

Оксана взялася бронювати готель, але всюди було або зайнято, або надто дорого. Вона перебирала оголошення і з жахом дивилася на ціни, які злякали б і олігархів. Нарешті втома взяла гору, і жінка наважилася зателефонувати давній університетській подрузі, яка жила в Яремчі. Та довго не брала слухавки, але зрештою відповіла й погодилася їх прийняти.

Знову їхній автомобіль змінив курс. Дорога засніженими Карпатами видалася надмірно довгою. До місця дісталися пізно ввечері. Виявилося, що в подруги повна хата різного ступеня близькості знайомих, які спали просто на підлозі, розіславши туристичні килимки. Оксаниній родині подруга віддала свою спальню, а сама вмостилася у ванній кімнаті на старому матраці.

Залишатися в таких умовах не мало сенсу, тож зранку, подякувавши господині, вирушили в дорогу. На великих шляхах стояли щільні затори, і Сергій вирішив їхати через перевал. Навігатор вважав, що так буде оптимально. Селами, справді, проскочили швидко, але коли почали набирати вгору до перевалу, кучугури стали збільшуватися і вже сягали людського зросту.

Їхню міську машину, не пристосовану до такої їзди, водило слизькими коліями доти, доки вона не загрузла.

– Приїхали, – Сергій вистрибнув на сніг і відразу відчув, як промокли легкі кросівки. Дістав із багажника лопату й узявся відкопувати.

– Чим допомогти? – Оксана теж вийшла надвір.

– Ламай гілляки, підстелимо під колеса.

Оксана кидалася на колючі кущі, ніби це її запеклі вороги. Виміщала свою лють за зруйнований дім, за покинуту квартиру, за втрачене майбутнє, за те, що їй знову доводиться бігти в невідомість.

– Тобі штовхати, – Сергій дивився на її живіт і не вірив, що це каже. – Чи, може, сідай за кермо?

– Я ж не впораюся, ти знаєш. Для мене і рівною дорогою їхати проблема. Не зважай, я сильна. Моя мати на сьомому місяці колоди носила, як хату з батьком ставили. І нічого…

Сергій завів автомобіль. Дав газу. Колеса прокрутилися на місці. Оксана вперлася руками в капот. Спробувала розгойдати, відчуваючи, як напружився живіт, і в думках лаючи себе за дурість. Машина пробуксувала й зрушила – допомогли гілляки, підкладені під колеса. Проїхала задом кілька метрів і вперлася в замет. І знову копали й штовхали. Тоді ще раз. Уже почало сідати сонце, а вони все боролися зі сніговим полоном.

– Усе. Досить. До села кілометрів п’ять, не більше. Я спробую знайти допомогу. Чекайте мене в машині. – Сергій простягнув Оксані ключі, а сам покрокував білою дорогою.

Оксана якийсь час дивилася, як він віддаляється, і тривожне передчуття тисячами тонких голок впивалося в серце. Довкола незворушно стояли засніжені гори, за які вогняним шаром закочувалося сонце. Вона сіла на заднє сидіння й обійняла замерзлу Тетянку. Дівчинка відчувала стан батьків, тож усю дорогу поводилася незвично тихо.

– У тебе такі ручки холодні, – Оксана дмухала на маленькі пальчики, намагаючись зігріти їх своїм диханням.

– Мамо, а за що росіяни хочуть нас убити?

Оксані здалося, що вона проковтнула вогняну кулю, яка випікає зсередини. Дихання перехопило, і вона лише притиснула дитину, ніби так могла захистити її від зла, яке тягнуло до них свої липкі мацаки.

Сергій повернувся з трактором. Автівку підчепили на буксир та поволокли вниз. Оксана мусила йти позаду і, коли розламаний карабін старого троса злітав із кріплення, чіпляти його на місце. Мерзли пальці, кілька разів вона падала, підслизаючись у своїх міських чобітках, роздряпала об колючий сніг шкіру на руках, але маневр вдався, і за годину вони опинилися на дорозі.

І знову були затори, блокпости й черги завдовжки з товарний потяг, на заправках, де продавали тільки двадцять літрів. Повільно, але вони все ж дісталися прикордонної застави. Потягнулися довгі години, які змінювалися днями. Черга то неквапливо рухалася, то застрягала на довгий час. Постійно знаходилися ті, хто намагався об’їхати і стати попереду всіх. З ними боролися, лаялися. Знайшлися активісти, які не пускали хитрунів, але ті, однак, вишукували спосіб просочитися вперед.

Оксана вже знала всіх сусідів у черзі. Вона гуляла з Тетянкою вздовж машин, щоб хоч якось розважити доньку. Познайомилися з іншими дітлахами, і виникла легка, немов політ пожовклого листочка, й така ж скороминуча дитяча дружба.

Вночі Сергій з Оксаною спали по черзі. Один мусив сидіти за кермом, щоб під’їжджати, щойно черга починала рухатися. Тим часом інший забувався тривожним сном, скрутившись калачиком на сидінні автомобіля. Ті, хто не мав змінного водія, мусили кермувати цілодобово. Коли вони вирубувалися, їх будили сусіди. Оксані доводилося постійно вибігати з машини й розштовхувати огрядного дядька, водія мікроавтобуса, що стояв перед ними.

Одного дня чергою поповзли чутки, що випускають лише жінок із дітьми. Оксані здалося, наче її шматують.

– Це й на краще, – Сергій усміхнувся, – піду до ТрО, от тільки вас переправлю.

– Ми не поїдемо. Я не хочу бути матір’ю-одиначкою.

– Я ж живий. Це тимчасово.

Вони більше не розмовляли, боялися цієї теми, та вона чорною тінню тягнулася слідом. Здавалося, варто вимовити вголос: «війна», «розлука», «прощання» – і це відразу станеться. А поки мовчиш, ніби нічого й не відбувається.

Вздовж колони автомобілів нескінченним караваном ішли жінки з дітьми. Вони гриміли коліщатами валіз, пхали дитячі візочки, вели собак на коротких повідцях та несли котів у переносках. Коли діставалися митниці, впиралися в довжелезну чергу й так жили по кілька днів, намагаючись подолати пронизливий лютневий холод і втому.

Якось прогулюючись з Тетянкою, Оксана помітила молоду жінку. Вона несла на руках немовля, а поряд, тримаючись за полу пальта, теліпався малюк. Він плакав і просився на руки. Раптом жінка похилилася і, певно, впала б, але Оксана встигла її підхопити і посадити на бордюрі. Хлопчик шморгнув носом і попросив пити. Оксана відправила Тетянку до машини по воду, а сама взяла з рук виснаженої жінки дитя.

– Вам треба перепочити, уже й ноги не тримають. А торбу взагалі підняти не можна, – зважила наповнений рюкзак, який жінка скинула поряд.

– Ми вже третю добу в дорозі.

– Та ж історія, але автівкою легше. Там велика черга з пішоходів, усі чекають. У нас вільні два місця в машині. Ви можете їхати з нами.

Так в Оксани із Сергієм стало менше місця для сну, але з’явилися попутники. Ближче до кордону місцеві волонтери розливали чай і бульйон, заварений на синтетичних кубиках. Зазвичай перебірлива Тетянка радо сьорбала той розчинний напій, який добре зігрівав. Вона постійно просила добавки, чим породила змучену усмішку на стиснених маминих губах.

Коли автівка Сергія та Оксани опинилася перед шлагбаумом митниці, вона відчула, що в них не залишилося часу. Дивилася на обличчя коханого і не могла його відпустити. Чіплялася за рідні риси, запам’ятовувала і вбирала кожну зморшку, кожен порух.

– Чоловік виходить, а жінки та діти можуть їхати далі, – сказав суворий прикордонник, який запускав автівки на територію митниці, і вже м’якше спитав: – Ви водите авто, пані?

Сергій вийшов, поцілував Тетянку й обійняв дружину. Вона вчепилася в його плечі, ніби намагалася втриматися над прірвою… 

Він стояв за шлагбаумом доти, аж доки їхня автівка не перетнула митницю і не зникла за рогом. Тоді пішов швидким кроком, твердо знаючи, як вчинить далі.

Коли автомобіль опинився у Польщі і на мить здалося, що всі труднощі позаду, він несподівано диркнув, видав дивний, схожий на чхання звук та заглухнув. Розгублені жінки вийшли на дорогу. Від відчаю Оксані хотілося впасти на асфальт і зайтися історичними риданнями, але вона тільки стояла та розгублено кліпала сухими очима.

– Сo się stało proszę pani? – поліційна машина загальмувала поруч, і з вікна висунулося привітне вусате обличчя.

– Зламалася, – Оксана розгублено розвела руками.

Вусатий поліціянт наказав чекати. Повернувся за десять хвилин із підмогою. Попутницю Оксани з дітьми та Тетянку пересадили до патрульного автомобіля, а вже знайомий поліціянт причепив зламане авто буксирувальним тросом до свого й потягнув до найближчої СТО.

Але там було вже зачинено. Відчай хвилями набігав на змучену переживаннями та дорогою Оксану. Вона хотіла зникнути, розчинитися, аби припинити цю шалену гонитву. Поліціянт сказав, що автомобіль можна залишити біля СТО до ранку, а він відвезе її до табору біженців, де чекає донька.

***

Оксана здивовано оглядала великі намети, які поляки розставили в полі. Люди, немов мурахи, діловито снували туди-сюди. Прибували, від’їжджали, все кипіло життям. Від польової кухні смачно пахло баношем. Шлунок Оксани стиснувся й жалібно забуркотів.

Вона поспішила відшукати Тетянку, уявляючи, як бідолашна дівчинка переживає, що залишилася сама. Але коли знайшла потрібний намет, всередині чекала дивна картина. Її дитина сиділа на розкладачці. Довкола лежали м’які іграшки. Вона пила сік через соломинку, гортала яскраву книжку й мала цілком вдоволений вигляд.

Оксанина попутниця була поруч. Вона привітно замахала рукою:

– Сподіваюся, ви впоралися з машиною.

– Ну, як сказати…

– А ми вже зараз їдемо. Тут дуже чуйні волонтери, у всьому допомагають. Я почуваюся так, ніби потрапила до янголів і відтепер усе буде добре. У мене вже й сімкарта місцева є, і погодували смачно, а зараз нас відвезуть до людей, які приймуть до себе. Ви підійдіть до столика, там усе розкажуть.

Жінки попрощалися. Оксана важко повалилася на матрац. Живіт незвично тягнуло, але втома взяла гору, і Оксана заснула. За пів години прокинулася від думки: «Почалося».

***

Оксана народила хлопчика. Недоношену дитину дбайливо доглядали лікарі, які розмовляли чужою, але водночас зрозумілою мовою. Для Тетянки поставили ліжечко просто в Оксанчиній палаті. Від цього було таке відчуття, ніби потрапила в якесь сюрреалістичне модернове кіно і це все не насправді, і Оксана боялася думати про майбутнє. Здавалося, за межами пологового будинку вона загине без турботи й співчуття персоналу, до якого звикла. Але день виписки неминуче наближався. 

На виході з пологового будинку стояв якийсь чоловік із букетом троянд. Серце Оксани стиснулося. На мить здалося, що це її Сергій. Але наблизившись, вона впізнала вусатого поліціянта, який допомагав їй з автівкою.

Він хотів, щоб Оксана не почувалася самотньою, тому прийшов із квітами. Але замість того, щоб подякувати, Оксана розплакалась.

Коли заспокоїлась, страж порядку сказав, що, поки вона була в лікарні, авто відремонтували і зараз воно на паркувальному майданчику лікарні. Крім того, він десь роздобув крісло для немовляти. Оксана не знала, як дякувати, тому просто обійняла цього чужого чоловіка, який зробив їй стільки добра.

Оксана їхала за кермом ідеально рівним автобаном. У душі роз’ятреною раною болів кинутий дім. Тривожна думка весь час поверталася до чоловіка, який пішов на фронт. За спиною залишалося минуле життя. На задньому сидінні Тетянка обіймала відразу три нові іграшки, мирно сопів новонароджений Тарасик, а між ними як символ кращого майбутнього лежав букет білих троянд. І Оксана знала: нехай зараз вона жінка, яка біжить, настане день – і вона стане жінкою, яка повертається.