ЖІНКА В РОЖЕВОМУ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

02 вересня 23:37

456

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Вона мимохіть приковувала погляд – струнка жінка в рожевому діловому костюмі, з акуратним макіяжем та дбайливо зачесаним волоссям. Допомагала волонтерам встановлювати намети, розкладати запашну випічку, яку з любов’ю створили студенти-кулінари, а потім інші люди дбайливо запакували. Привітно закликала містян, що поспішали через площу на базар:

– Частуйтеся, свіженька випічка!

– Скільки? – діловито кидали перехожі.

– Скільки забажаєте, гроші кладіть у скриньку, на ЗСУ.

– Скільки забажаю?

– Так.

– А якщо я покладу п’ять гривень і візьму п’ять пиріжків?

– Ваша справа, – знизувала плечима. – Ніхто й слова не скаже. Вам із сиром чи з фруктами? Є малина, вишня, полуниця, яблука… Обирайте!

Звісно, по п’ять гривень ніхто не клав. Клали більше і від смаколиків відмовлялися: нехай іншим буде, може, ще хтось пожертвує…

Були й інші, які відводили очі й намагалися пропетляти поміж скриньками, а потім поверталися з повними торбами краму по кривій дузі – тільки б не зачепитися поглядами з кимось із волонтерів. Здавалося, ці очі пекли без слів, гірше за докори сумління, з яким намагалися домовитися.

Тільки її погляд був відкритим і наче проникав крізь людей. Нібито за діловитими постатями містян вона бачила голубів, які чимчикують площею, а потім за невидимим сигналом рвучко злітають у небо, розганяючи сірі низькі хмари дружним розмахом крилець.

Дівчинка-жінка в темній сукні та в чорному шалику спиняється перед яткою зі смаколиками, дістає гроші й кладе їх до скриньки. На припрошування пригоститися відмахується і тихо мовить:

– Дякую вам. Ви робите гарну справу… Дякую за себе і… за хлопців…

– Аякже, а хто ж їм допоможе, як не ми? – киває сива волонтерка без макіяжу та манікюру. – Це ж наші синочки, наші діточки…

– І мій там… був… – іще тихіше ронить вона останнє слово.

Ніяк не звикну до цього. Серце пропускає удар, а мозок підшукує потрібні слова. Та де ж вони? Чи потрібні?

Волонтерка в рожевому обходить стіл, підходить до невисокої дівчинки-жінки, на мить завмирає й питає:

– Можна вас обійняти?

Та киває – і ось жінки стоять обійнявшись, ніби сплітаючи долі й поділяючи біль… Менша плаче і ледве чутно висповідує свій біль. Вища, на рожевих підборах, здається стійкішою. Гладить посестру по голові, щось стиха промовляє. Тих слів ніхто не може розібрати: ні цікавий пес, ні всюдисущі голуби, що туляться до ніг. Якусь мить вони стоять завмерши, потім розмикають обійми, і менша тягнеться до сумочки по хустинку, а дістає гаманець і кладе до скриньки ще 500 гривень. Підіймає згорьовані очі на волонтерку в рожевому і самими губами мовить:

– Дякую...

Та мовчки, з гідністю киває й довго проводжає поглядом, доки пронизливий силует з чорним німбом не загубиться серед натовпу. Тоді підходить до вуличного художника, який теж сьогодні волонтерить задля місцевої бригади, запитує: «Скільки?» – киває та сідає в крісло. Не позує, просто відкидає волосся і поринає у свої думи.

Художник помічає все: і гірку складку поміж брів, і міцно стиснуті вуста, які про щось не хочуть говорити, і сиву нитку в бездоганній зачісці. Але йому хочеться зобразити не це, а гарну душу жінки, тож прикрасити портрет – не гріх, та то й не прикраса зовсім, а бачення митця…

Жінка здивовано роздивляється портрет, ніби не вірить власним очам, здіймає брови, зустрічається поглядом з художником.

– Не схоже? – питає той, затамувавши подих.

– Гарно, – киває натурниця, – але ж я не така…

– Така-така, і не сперечайтеся, – наполягає митець і бачить, як жінка тягнеться до гаманця.

Художник уже готує аргументи, але жінка дістає обумовлену суму й опускає гроші у скриньку:

– Припиніть. Це ж для наших…

І не заперечиш. Для наших. Хоч скільки поклади, завжди здається замало…

Наприкінці, коли всі пиріжки розпродано, а ноги аж гудуть, мене бере за лікоть один із волонтерів-«зубрів» і стиха запитує:

– Втомилися?

Заперечно хитаю головою, він тепло усміхається, ніби знає відповідь.

– Яка ж вона неймовірна! – милуюся жінкою в рожевому.

«Зубр» зітхає:

– У неї чоловіка тиждень тому привезли…

– Як… привезли? Невже..?

Чоловік розглядає власні берці, а я не можу відвести очей від волонтерки в рожевому костюмі – такої вродливої та сильної. Дістаю з кишені останній пиріжок і кришу його голубам. Вони налітають умить, ніби саме цього й чекали, ретельно видзьобують усе до крихти і, здається, розуміють, за чиї душі частування, бо враз зриваються в небо, розганяючи крилами низькі сірі хмари…

Сльози будуть потім, наодинці зі спогадами. А зараз – усе для наших…

Біль та відчай кружляють виром,

Тягнуть в прірву гніву й образ.

Коли боляче, пишеш пунктиром,

Ніби й дихаєш через раз.

Коли боляче, слів не фільтруєш,

А рубаєш без сліз та жалю.

Свою душу клятвою труїш:

«Не пробачу… і не відступлю!».

Коли боляче, люто донатиш,

Бо в душі вирує вогонь.

За сльозами світу не бачиш,