Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЖАЛІЄ – ЗНАЧИТЬ, ЛЮБИТЬ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

25 липня
61

Історія з життя

ЖАЛІЄ – ЗНАЧИТЬ, ЛЮБИТЬ

Уся родина вмовляла Валентину, щоб не втрачала розуму й не виходила заміж за сусідського парубка – шалапутного Максима.

 

– Ой, Господи! – лементувала стара Катерина, мама п’ятьох дорослих дітей. – Чи ти з глузду з’їхала? Оце вибрала! Як у тій пісні: «Що всі люди обминали, а ви полюбили…». Та ж він безпросипно п’є! Там уся сім’я така! Алкоголіки! Краще за Степана вийшла б! Господар, з грошима і добрий, лагідний, хоч до рани прикладай. Виходь за нього, дитино!

– За того дурня? – обурювалась дівчина. – Та з ним навіть поговорити нема про що, не те що жити!

– Зате з алкоголіком наговоришся, наслухаєшся його п’яного варнякання, – насмішкувато іронізував брат Пилипко.

– А вона діє за принципом «П’яниця проспиться, а дурень ніколи!» – підтримала брата сестра Вероніка, вже заміжня, мати двох чарівних близняток. – А яких дітей понароджуєш від нього, ти подумала?

– Чи вже так закохалася в того Максима, що нікого, крім нього, не бачиш? – допитувалася тітка Олеся, хрещена, пильно придивляючись до своєї похресниці, яку любила мов рідну дитину.

– Мамо, – переконувала Валя матір, залишившись з нею наодинці, – подумай, у якій сім’ї він виріс. Батьки його пили, скандалили, він змалку ні материнської любові, ні ласки не знав. Мені шкода його! Розумієш? Шкода!.. Я жалію його! Його просто любити треба! Любити!..

– А мені тебе, дурепу, шкода! – з плачем перебивала Валентину мати. – Я тебе люблю! Я тебе жалію! Бо ти – моя дочка! А він мені ніхто!

– Але ж він – майстер на всі руки, справжні золоті руки має, – палко сперечалась доч­ка з матір’ю, хоч розуміла, що мама і всі родичі мають рацію, та вперто доводила своє: – Усі, кого не запитай, його знають як майстра. Скільком сусідам він допомагав полагодити щось чи змайструвати. Вони ж йому горілкою платять, замість дати грошей оковитої наливають, – скаржилася матері на сусідів. – То вони його споюють, а сам він – хороший… Може, і не пив би, якби не вони!..

– Ага! Заливають вони твого Максимка, силоміць спою­ють, – хмикав насмішкувато другий брат Семен, який відчував справж­ню відразу до алкоголю і зроду не брав до рота того зілля.

Валентина притихала і не сперечалась більше. Вона сама не розуміла свого ставлення до того Максима. Високий, стрункий, красивий, з гарячими карими очима, з копицею смоляних кучерів, він був для неї ідеалом мужності, справжньої чоловічої краси. Але річ не в зовнішності, звісно, не в зовнішності. Були чоловіки і красивіші від нього. Та коли бачила його, то серце завмирало. А коли йшов п’яний, заточуючись, як насміхалися брати, «в чотири боки», то жалість впов­зала в серце змією і розривала бідне на шматки. Тож нікого не послухала, вчинила по-своєму. Вийшла за того Максима заміж, як у воду скочила. Не раз тягнула його, важкого, брудного, п’яного додому на собі, плачучи, ремствуючи, скаржачись невідомо кому і невідомо на кого…

Мабуть, на свою гірку долю, яку собі cама вибрала. Скільки разів приходила пізно вночі з роботи в холодну вистуджену хату, заставала вхідні двері відчиненими навстіж, а Максим спав у п’яному чаду. А в хаті ні шматочка хліба, ні полінця, хоч до лісу – рукою подати, і він міг не один раз сходити. Холодно… Голодно… І вона, голод­на, змучена важкою фізичною роботою, спочатку змушена йти до лісу збирати хмиз, щоб хоч трохи протопити в хаті. А потім, ледь зігрівшись, ставала до плити і готувала їсти. «І як він не замерзає в такому холоді, не застуджу­ється? – не раз думала з подивом, дивлячись на відра з водою, покриті тонким прозорим ламким ледом. – Навіть ніколи не кашляє, не температурить…» А от сама Валентина хворіла часто. Повіє на неї легенький вітерець – і вона вже кашляє, вже хрипить, шмаркає, горло червоне, як грань, що аж ковтати боляче. Але лікуватись жінка не любила, ніколи не зверталась до медиків, не вживала пігулок і мікстур.

– Немає кращого ліку, ніж наші гірські трави та мед натуральний, запашний і духмяний, – доводила матері, яка сварила її за варварське ставлення до власного здоров’я. – Чим ті лікарі мені допоможуть? Усе в Божих руках! Та й ліки з чого, гадаєте, виготовляють? Хіба не з трав?..

Тим і лікувалася. Від застуди – малина, від кашлю – калина з медом, від гіпертонії – арніка, від шлунку – м’ята, меліса. Назбирала тих трав за літо, насушила, обвішала ними всю хату. Пахощі, ніби в лузі навесні або влітку.

Усі зароблені в Чехії та в Польщі гроші складала папірець до папірця і нарешті назбирала стільки, що самотужки, не порадившись ні з ким, почала будувати хату. Невеличку, одноповерхову, на дві спальні, з мансардою. І з відкритою південною верандою, прикрашеною рядом колон. Такі акуратні невеликі дерев’яні будиночки бачила за кордоном. Так захотілося на старість спочити в такому. Їй судилася самотня старість. Дітей не мала… Не хотіла народжувати від Максима, хоч діти, напевно, були б красиві. Але приводити у світ дитя від п’яниці… Згадала слова сестри Вероніки: «А яких дітей понароджуєш від нього, ти подумала?!» Дійсно, якими були б ті діти, зачаті в алкогольному сп’янінні? Розуміла все надто добре. Не дурна. Вчила ж колись у школі генетику. І дітей від нього не хотіла…

Він, її обожнюваний Максимко, був коханим чоловіком і одночасно єдиним пещеним дитям. Любила його так, ніби дійс­но виносила його у своєму лоні, народила в муках, вигодувала своїм материнським молоком. Балувала, догоджала в усьому, заледве на руках не носила, не колихала присипляючи. Хоч він спав доб­ре, міцно, спокійно. То вона не могла стулити очей уночі… Думала-передумувала про своє подальше життя. Про те, що наближається невблаганна старість, а з нею – хвороби, немічність. Це в молодості не бережеш здоров’я, тратиш його бездумно. Та й як його не тратити? Навіщо берегти, коли його так багато? Коли все можеш зробити, все вдається, все тобі до снаги?

І Максимові все було до снаги, все вмів робити тими золотими руками, якими його обдарував Господь, проте якими він так і не вмів скористатися. Бо ж пив!..Пив непробудно. Жінка вже його не стримувала, не картала... Не мала на те сил… Навіть сама купувала йому якісну дорогу горілку, щоб не пив отого самопального трійла, яким його чи пригощали, чи виманювали в нього останні копійки лихі нечесні люди. Якось від того ледь не вмер. Отруївся!.. Бозна-що намішали ті самогонники у свій витвір, щоб дурманив голову та затьмарював розум. Добре, що вона тоді нагодилася вчасно, примусила все виблювати і врятувала. Відтоді і приносила йому випивку та куриво, бо сумнівалася і в якості магазинних цигарок. Цього також не могли зрозуміти її численні родичі.

– Чи ти вже цілком здуріла? – волала Вероніка, стукаючи себе пальцем по лобі. – Сама йому горілку носиш! Сама його споюєш! Людоньки добрі! Що ж це діється?! Та такого ще світ не видів!

– Він допився вже до того, що руку на тебе піднімає, – вторив їй брат Семен. – Он які синці повиступали на обличчі! Даремно ховаєш! Люди все бачать! Ну, нічого… Я йому ті руки поламаю! Бігме, поламаю! – погрожував із запалом.

– Не чіпай його, – просила, плачучи, – то не він! Я сама вдарилася.

Жаліла свого Максима, захищала перед братом, бо той мав важку руку.

Численна родина якось зійшлась на раду.

– Не покине вона свого алкоголіка, – похмуро констатував Пилип, – нема чого на те надіятися.

– Атож, – підтримала сина мати, – закохалася в того п’яничку, як чорт у суху вербу.

Сестра Вероніка хотіла зауважити, що там нема кого кохати, та ще з таким ставленням, але вчасно вкусилася за язика. Бо слово взяв найстарший у родині – дядько Опанас, як його всі називали, хоч доводився дядьком не дітям, а їхній матері Катерині.

– Ви як собі хочете, – почав поважно, – а я вже не можу дивитися, як Валентина мучиться! Подивіться, де вона живе з тим придурком! У якійсь халупі. Ту споруду навіть хатою не можна назвати. Ні води, ні каналізації, ні опалення нормального. Палить дровами, як у середньовіччі. Наш прямий обов’язок допомогти, бо то – наша родичка, наша кров! Скажете, що сама собі вибрала такого мудака, сама собі так постелила… Може, і так! Видно, така її доля! А долю не об’їдеш конем. Так колись казали старі люди. Ви собі як хочете, а я особисто їй допоможу. Допоможу чим зможу.

Чи то дядькові тиради пробудили в решти родичів усе найкраще, що є в людських душах, чи його готовність допомогти бідній родичці підштовхнула і їх до рішучих дій, але вони всі пообіцяли теж допомогти.

Тож з їхньою та Божою поміччю хата виросла швидко, немов грибок під рясним літнім дощем. Саме така, про яку мріяла Валентина. Легка, струнка, висока, вона аж усміхалася всіма своїми очима-вікнами, аж дзвеніла, коли Валентина зграбно ходила кімнатами чи піднімалася стрімкими сходами на мансарду.

– Слава Богу! – раділа щаслива жінка, безкінечно дякуючи своїм родичам, які допомогли їй перетворити в реальність свою заповітну мрію. Максим, мабуть, також тішився новою хатою, хоч не ворухнув навіть пальцем, щоб вона з’явилася. А міг пособити майстрам, бо вмів багато дечого робити cвоїми «золотими руками». Та ба… Вирішив не втручатись у справи дружини та її рідні. Хоч полюбляв тепер ночувати в новій оселі. Спав на підлозі, підмостивши собі під боки подерті старі рядна та власну фуфайку, яка вже також давно просила каші, курив там, може, і пив… Валентина того не знала… Вона залишалася в старій халупі. Вирішила, що перейде до нового помешкання лише тоді, коли все доведе до ладу: придбає меблі, повісить на вікна нові тюлі та штори, дерев’яну підлогу встелить пухнастими килимами.

Не судилося… Не довелось бідолашній труджениці пожити в новій хаті… Пізно вночі, коли вже відспівали другі півні, раптом тривожно забаламкали церковні дзвони. Вони били на сполох. Сонні люди, стомлені важкою селянською працею, піднімалися важко. Але дзвін кликав владно і вимогливо. Розбудив Валентину. Жінка, накинувши наопашки на себе якусь вдяганку, прожогом вискочила надвір. Темна чорнильна ніч уже злегка світліла, хоч до світанку було ще далеко. Відразу побачила, як на місті її нової хати, її омріяного дива виростає, колихаючись, велетенська червона квітка. До тієї жахливої квітки вже щодуху поспішали стурбовані сусіди з відрами води. Позбігалися і чужі люди, знайомі, Валентинині родичі… Тільки Максима ніде не було…

Нова хата, збудована з добре висушеного дерева, палала велетенським факелом, потріскуючи та розкидаючи навсібіч яскраві гарячі іскри. До хати неможливо було підступити, вона дихала на сміливців, які на те наважувались, пекельним жаром, немов якийсь казковий змій-горинич, і не підпускала до себе ні на крок.

– Та ж зробіть бодай щось, хоч хто-небудь! – лементувала Валентина. – Там він, там! Серце моє відчуває! Згорить живцем чоловік! Ой, Боже, Боже!

Але ніхто з натовпу, що зібрався біля охопленої вогнем оселі, не виявив бажання пірнати в жар. Гасили, метуши­лися, поливали гігантську червону квітку холодною водою, але рятувати п’яницю і тим самим наражати себе на смертельну небезпеку, ніхто не поспішав.

– Пожежників! Треба викликати пожежників! – заволав хтось поруч, майже над самим вухом Валентини. Ось уже якийсь чоловік побіг телефонувати, а Валентина раптом згадала про чималу рештку зароблених за кордоном грошей, заховану під дошками підлоги, щоб не знайшов чоловік, щоб не пропив. Їх мало вистачити на опоряджувальні роботи: на штукатурку, побілку, фарбування та умеблювання кімнат. Але думка тільки майнула блискавкою і пропала. Що їй гроші? Максим! Де Максим? Невже там, у помешканні, спить п’яний? Невже то він нехотя, з необережності підпалив хату і тепер сам згорить живцем?.. Мало не збожеволіла…

Миттю забулося все погане. Пригадала, як Максим носив її на руках, кружляв, міцно притиснувши до своїх широких грудей, у якомусь шаленому танку. Це було тоді, коли дала йому свою згоду вийти за нього заміж. Він тоді тішився, як дитина, не вірячи своєму щастю. Чи як, також по-дитячому, тішився, приймаючи від неї горілку та цигарки. Називав її своїм ангелом-охоронцем. І цілував, цілував до запаморочення… Які ж солодкі були для неї оті поцілунки!.. Того ніхто не знав, тільки вона… Раптом жінка вхопила відро з водою, одним ривком підняла його над собою і з голови до ніг облила себе. Ще ніхто нічого не зрозумів, як Валентина, мокра, немов водяник, прожогом кинулася простісінько у вогонь.

– Ой, лишенько! – зойкнула болісно мати. – Куди ти, навіжена? Тримайте її, людоньки! Тримайте!

Але не було вже кого тримати. Жінка зникла за вогняною завісою. Всі люди стояли якісь оторопілі, непорушні. Вода з відер мало чим могла зарадити. Раптом із тяжким тріском обвалився дах, здійнявши до самого неба цілі міріади миготливих розжарених іскор. Шалено завиваючи, під’їхала пожежна машина, а за нею – «швидка». Останні, виблискуючи при світлі вогню касками, розмотавши довгі пожежні рукави, тупо поливали водою попелище, що в багатьох місцях іще жевріло криваво. Стара Катерина лежала непритомна… Люди хрестилися… Плакали…

Раптом злякано розступилися… Звідкись, наче із самого пекла, виповз сон­ний п’яний Максим і застиг брудною плямою перед здивованими людськими очима. Підняв важку голову, яка щохвилини падала додолу. Здивовано оглянувши натовп запухлими від пиятики очима, хриплим голосом промовив крикливо та вимогливо:

– Що сталося? Де моя Валентина? Я похмелитись хочу!..

Автор: Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

ТИ ПРОСТО НАГАДАВ МЕНІ, ЯКОЮ Я Є СПРАВЖНЬОЮ…
22 лютого 10
ШЕЙМА
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ШЕЙМА
22 лютого 13
РОДИННІ ТЕНЕТА
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
РОДИННІ ТЕНЕТА
20 лютого 28