ЗГУБНА КРАСА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Тетяна КОМАР

19 січня 19:31

327

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Настя мала вроду відьми, через неї втрачали здоровий глузд чоловіки, самі того не відаючи. Ніхто не знав, наскільки їй важко було жити з тією красою. Батько помер, щойно закінчилася війна, дівчині заледве виповнилося дванадцять років. Була найстаршою в родині, а тому й за батька, й за неньку. Ходила за матір корів доїти, в ланку, скирти соломи класти.

Та щойно почала втрачати дитячі риси, а наливатися, ніби достигла вишня, стала помічати позирки чоловіків, які кидали в її бік масні жарти. Від похітливих поглядів дівчина ладна була провалитися крізь землю. Скільки в селі гарних дівчат, але ж ні, жодній не скажуть такого, де в родині є чоловік чи старший брат. А сироті, виходить, можна. Тож почала полотном перев’язувати груди, абияк одягатися, лише б відчепилися. Їй же лише чотирнадцять минуло, хоч вигляд мала на всі вісімнадцять. Дівчина зненавиділа свою красу.

– Ой, згубить тебе твоя врода, – бурчала мати. – Не доведе до добра. Гляди мені: принесеш у подолі, задушу власними руками. Ще одного рота ми не прогодуємо, – сварила старшу доньку.

Мати Насті, Векла, мала твердий характер. І хоч Бог дав нелегке життя, рано лишилася вдовою з п’ятьма дітьми, жалітися не звикла, та й дітей виховувала в строгості, без зайвих сентиментів. Працювала від ранку до ночі, щоб зводити кінці з кінцями. Але що норов мала сталевий, знали всі. Якось на фермі спробував підбити пір’я до неї старий нежонатий гульвіса Василь, то жінка без вагань вхопила батіг, яким коней поганяли, та так уперіщила залицяльника, що надалі обходив десятою дорогою.

– Насте, я не завжди буду у твоєму житті, вчися постояти за себе! Не дай втоптати. Інакше пропадеш, – не раз повторювала Векла доньці.

Дівчина зовсім не була схожа вдачею на матір – занадто спокійна, вразлива. Часто думала, що, напевне, матір зробило такою життя, загартувало, не пошкодувало уроків.

Григорія Настя зустріла випадково: приїхав до старшої сестри на гостину. Високий, кремезний, чуб густий і чорний, аж виблискував на сонці. Побачила його – і пропала. Хай би де йшла, всюди його стрічала. Соромилась і втікала, бо не знала, що з тим почуттям робити. Не могла ані їсти, ані спати – перед очима парубок. Молодь уся на леваду йде співати ввечері, а мати не пускає Настю.

– Мала ще ночами ходити.

– Та всі ж ідуть: і Секлета, і Надька, і Тетянка. Чим я гірша? Робити не мала, а послухати пісень – знач, мала.

– Цить сказала. Не підеш! Якби тобі на твою пику Тетяниного носа або Надьчині косі очі, то я б тебе першу відпустила гуляти. А так ні. Сиди вдома.

Як не просила, як не вмовляла, мати була непохитна.

– Насте, а чого ти гуляти не виходиш? – запитав Григорій, коли дівчина бігла з ранкового доїння.

– Мати не пускає, – чесно зізналася дівчина.

– А ти втечи. Чуєш? Втечи. Я чекатиму тебе біля греблі.

І Настя втекла. Раз, удруге. А потім перестала рахувати. Так вона любила свого Григорія, що ладна була брехати матері й далі. Хлопець божився, що за кілька місяців вони поберуться й поїдуть до його села, на Черкащину.

– Я піду до нашого голови, він знаєш який чоловік? Отакий!!! Батька мого дуже шанував, той загинув на війні. Я його попрошу, він нам роботу дасть. Почнемо свою хату будувати. Моя мама тебе дуже полюбить. От побачиш, – пригортав дівчину.

– Ой Григорію. Якби тільки швидше. Так мені вже хочеться, щоб ти завжди був поруч.

Лиш не судилося цьому коханню перерости у щось більше. Коли Векла довідалася про любощі дочки з Григорієм, зробила Насті таку виволочку, наказала сидіти вдома, навіть подвір’ям не вештатися. А за декілька тижнів сказала доньці готуватися до весілля.

– До якого такого весілля? – здивувалася Настя.

– Та вже ж не з твоїм голим і босим Григорієм. За Миколу Перекупку підеш, того, що з фронту повернувся.

– Мамочко, не губіть, рідненька, не треба, прошу, – голосила Настя. – Він же мені в батьки годиться. Старий... І ноги... – замовкла на півслові.

– Що ноги? Доказуй! Що ноги? Криві? Зате у твого перелюба Григорія все до ладу. Сказала, що за тиждень весілля, знач, так і буде. Годі нам у злиднях жити. У Миколи руки золоті, він таке взуття шиє, що до нього з усіх усюд їдуть. Гроші завжди є. Хата світла, простора. Коні, корови, навіть вівці. Де ще таке в селі є?

– Та звісно ж, мамо. У всіх людей забрали худобу, а в його батьків чомусь з’явилася.

Векла підбігла і гучним ляпасом привела дочку до тями.

– Замовкни! Від того дня, коли переступиш поріг їхнього дому, називатимеш батьків чоловіка матір’ю і татом. І навіть не думай більше йти до греблі. Чула?

Настя тільки сльози витирала.

– Мамо... але ж я не люблю Миколи.

– Люблю, не люблю! Думаєш, я твого батька любила? Віддали батьки за нього, аби тільки з дому, на одного рота менше.

– Мамочко, тоді часи були інші...

– Часи завжди однакові. Є багаті, а є такі, як ми – злидні чортові. І якщо заради того, щоб у дітей на столі був шматок свіжого хліба й кухоль молока, треба лягати спати з нелюбом, то так і буде.

Весілля Миколи та Насті було гучне і багате. Наречений – у костюмі з дорогої тканини та високих шкіряних чоботах, власноруч пошитих. Настя – у вишитій сорочці, корсетці та широкій спідниці, на шиї гарні дукачі, що їх заздалегідь подарував Микола, тільки погляд – як у приреченого звіра. Люди перешіптувалися, що Векла геть божевільна, таку вродливу доньку віддає за хоч і багатого, але ж кривого Миколу. Попри те, що з лиця чоловік був звичайний, простий собі, мав ваду з ногами. Малим перехворів на якийсь недуг, що сильно викривив йому кінцівки. Де тільки батьки з ним не їздили, до яких лиш лікарів не зверталися – марно. З дитинства ходив заледве, потім батько якісь стремена привіз із Харкова, що дали результат. І вже парубком міг повноцінно самостійно пересуватися. Навіть на фронт пішов одним із перших. От тільки окопне життя додало проблем зі здоров’ям, ноги почали знову викручуватись і боліти. Бувало таке, що хати не міг перейти. Але у відчай не впадав, мав таку вдачу – шукати всюди світло.

– Бог дав руки такі, що десятьох варті. Я ними зароблю те, чого людина зі здоровими ногами не заробить, – любив повторювати.

І хоч чоловікові давно минуло тридцять років, так і лишався парубком. Утім, коли до його дому прийшла Векла і сказала, що може віддати за нього дочку, чоловікові ніби розум потьмарило. Бачив Настю мало не щодня, як бігла на ферму корів порати. Очей не міг відвести, така вже ладна вона була. Гарних дівчат у селі багато, а ця – згуба. Марив нею давно. Та все думав, засміють. А тут риба сама до рук пливе. І гори воно все синім полум’ям, що люди скажуть, головне, що Настя буде його. Навіть не поцікавився, чого це раптом Векла вирішила за каліку таку вроду віддати. То й що, коли заради грошей? Нехай! Він зробить її щасливою.

Григорій не знаходив собі місця відтоді, як довідався про майбутнє весілля Насті. Бісував, пив як проклятий, бився. Сестра кілька разів виганяла його з дому, щоб їхав до матері й не колотив у селі сварок. Та парубок не послухався і пішов просити роботу в голови колгоспу. Так став помічником у тракторній бригаді й подався навчатися на шофера.

– Та навіщо вона тобі здалася, Грицю? Бачиш же, що ти їй не рівня. І не любила вона тебе, їй лише гроші подавай. А в тебе за пазухою ні копійки, – сварилася сестра Оксана на хлопця.

– Люблю її. Розумієш?! Люблю! Не вірю, що вона пішла заміж за згодою. Її мати змусила, – кричав.

– Та яка ж тепер різниця? Вона чужа дружина.

Григорій лютував, але не припиняв кохати чужу дружину.

– Сам буду до кінця днів, але її любити не перестану.

Настю дратувало в чоловікові все: від його звички зранку пити склянку молока до постійного кректіння, коли пересувався будинком. І хоч головою розуміла, що болить йому немилосердно, потай бажала, щоб іще більше боліло. А вже про те, що треба ділити постіль з нелюбом, воліла не згадувати. Від Миколи її вернуло, та, зціпивши зуби, терпіла. Заради чого, не знала. Не треба їй були ані його гроші, ані корови в хліві, ані відрізи, що дарував на сукні. Ненавиділа. Бігла на роботу до телят, яких віднедавна їй дали на фермі, ніби на свято. Додому повертатися не хотіла. І хоч Микола їй слова кривого не сказав, чортом дивилася на нього.

Про Григорія воліла не згадувати, адже зрадила його, їхні мрії й плани на майбутнє. Та й побоювалася Миколи, як не крути, а чоловік, хоч і нелюб.

Жили з батьками чоловіка на одному подвір’ї, проте в сина був окремий будинок. Тож свекруха не лізла до молодих з порадами, лиш зрідка заходила запитати, як справи. Свекор і зовсім обходив боком. Лагідно називали її дочкою і всім говорили, яка м’яка вдачею невістка, хазяйновита, як пощастило їхньому синові.

Настя справді не боялася роботи, була вправною господинею, попри молодий вік. З дитинства була привчена працювати, вміла виконати й жіноче, й чоловіче.

– Ну чого ти пішла колоти дрова? – сердився Микола. – Не треба було. Ось завтра мені стане краще, я сам зроблю.

– А сьогодні в холодній хаті спати зібрався? – гримнула недобре.

– Та чого ти, Насте? Там дров на три зими стане.

Жінці ж аби тільки не говорити до нього. Ладна була всю роботу тягти на собі, щоб Миколи не бачити.

– Дурненька ти моя. Бережи себе! Тобі ще дітей народжувати, – мовив лагідно до дружини.

– Яких дітей? – сполотніла Настя.

– Як яких? Наших! – засміявся чоловік.

Насті аж зле стало від його сміху, а що вже слова про дітей зачепили, то не передати. Вона все ще сподівалася, що має щось змінитися, що це не кінець, а так, тимчасовий епізод... Вона неодмінно буде вільною від цього шлюбу. І Микола підказав їй, як діяти. Старші дівчата показували, які треба пити трави, щоб не було дітей. Здебільшого їх пили жінки, які вже мали по кілька ротів на лавці. Не роздумуючи, молодиця почала вживати настій з трави, заздалегідь приховавши від чоловіка. «От не буде дітей, і він покине мене», – мріяла собі. Та не подіяло чар-зілля, й незабаром Настя зрозуміла, що вагітна. Плакала, стояла навколішки, молила Бога, щоб не давав їй дітей від нелюба, гріх брала на душу, але не здавалася.

Навесні в Насті та Миколи народився первісток, назвали Андрієм. І хоч як жінка думала, що не полюбить це дитя, не могла натішитися ним.

Зі своєю матір’ю Настя бачилася вкрай рідко – коли Микола казав віднести гостинці з базару сестричкам і братам або на свята. До себе в гості не кликала, не могла пробачити, що занапастила її.

Векла сама прийшла навідати онука.

– Та хіба ж тобі тут погано живеться? Будинок он який. А худоби скільки у дворі ходить. Та ти маєш руки Миколі цілувати, що взяв тебе... таку.

Настя годувала сина і тільки зиркала на матір.

– Яку – таку?

– Сама знаєш. Я тебе попереджала: ховай красу свою, бо згубить вона тебе. Кому ти потрібна була після Григорія?

Молода мати лиш сльози витерла.

– Звідки вам, мамо, знати, може, я з Григорієм була би щаслива...

– Замовкни, Насте, бо бачить Бог, як ти Його гнівиш.

– Чим, мамо? Правом бути щасливою? – не витримала донька.

– Та ти не знаєш, що таке голодувати, і як це, коли твоїм дітям нема чого їсти.

– Ну то все, як ви й хотіли, мамо. Живу й радію... На столі і до столу...

Розмова не клеїлася.

– Невдячна.

Григорій працював уже шофером, а у вільний час пиячив до нестями. Усі в селі знали, що він побивався за Настею. Скільки дівчат на нього задивлялися, а він ніби в тумані. Ніхто йому не потрібен, окрім неї.

– Брате, навіщо ти губиш себе? Та хіба ж світ перестав існувати? – плакала над п’яним Григорієм Оксана. – Вибирай: або женися з котроюсь із дівчат та відходьте, живіть окремо, або повертайся до матері. А я сил більше не маю... У самої чоловік, діти, а з тобою найбільше клопоту... – витирала сльози, затягуючи до хати брата, що ледве тримався на ногах.

Григорій і сам хотів поїхати, та не міг. Так Настя йому засіла в серце, що не годен дихати без неї. І хоч за рік, відколи вона стала чужою дружиною, бачив її кілька разів здаля, відчував, що їхня любов не згасла.

Але так йому набридли докори сестри, що вирішив одружитися.

– От на кому скажеш, на тій і одружуся, – заявив сестрі.

– Та хіба ж я тобі ворог, Грицю? Тобі з нею жити, дітей народжувати. Хто я така, щоб радити, – плакала Оксана, яку брат уже довів до відчаю.

– Я з Настею мав народжувати дітей і створювати родину. А тепер байдуже.

Восени відгуляли весілля з Орисею, чий батько був бригадиром у тракторній бригаді. Григорій не навмисне шукав дівчину. Йшов до клубу і дав собі слово: перша, яка зустрінеться, стане дружиною.

Орися була дзвінкою світловолосою дівчиною, вроди великої не мала, одначе легкою вдачею та доброзичливим характером притягувала до себе людей. Кирпатий ніс, великі блакитні очі робили її обличчя ніби дитячим. Утім, була працьовитою і завзятою, вже другий рік поспіль бавила дітей у сільському дитячому садочку. Не без допомоги батька, звісно, отримала це місце. Та гонору за Орисею ніхто не помічав. Тож, мабуть, занадто добре серце дівчини не дало змоги побачити нещирість почуттів Григорія.

– Гляди мені, образиш доньку, я тебе зі світу зживу, – сказав батько Орисі, Трохим Іванович, після звістки про майбутнє весілля. – Будинки колгосп будуватиме своїм людям, вам насамперед як молодій родині. Чим зможу, допоможу. Горілки ти більше до рота не візьмеш. І якщо хоч одна сльоза впаде з очей моєї Орисі з твоєї вини... – замовк на півслові. – Гадаю, ти зрозумів, наче ж розумний хлопець.

Наречена так і сяяла від щастя, ніби весняна квітка. Оксана й собі з полегшенням зітхнула, сподіваючись, що брат забуде врешті свою Настю. І тільки Григорій шукав у натовпі знайому постать коханої. Але марно. Звичайно ж, жінка не прийшла на весілля, хоч гуляло все село.

Дні чергувалися, змінювалися пори року... В Орисі й Григорія народився хлопчик, охрестили Гордієм. Жінка розквітла у шлюбі, раділа своїй новій оселі, яку будували на краю села. Чоловік, як дав обіцянку, до оковитої не торкався. На роботі був у пошані, й, попри молодий вік, на його думку зважали.

– Не помилився я в тобі, Григорію, – потирав вуса тесть за вечерею. – Так тебе сьогодні під час зборів голова хвалив, що мені аж незручно стало. Будеш моїм наступником за кілька років.

Орися цвіла від слів батька, адже даремно подруги відмовляли від одруження з Григорієм. Усе в них добре: син підростає, скоро буде свій будинок, чоловіка поважають на роботі.

А Григорій нічого не відчував ані від похвал, ані від любощів дружини. Ходив на роботу, аби тільки чим думки зайняти, не пив, бо перед самим собою огидно. Єдина втіха – Гордій, який тягнув рученята до татка. І навіть у такі моменти чоловік думав, чого так доля розпорядилася, що діти народжуються не від коханої.

Настя після народження первістка стала ще вродливішою, додалися жіночі риси, виразнішими стали форми. Тільки сама собі противна була, ненавиділа, коли чоловік торкався її, аж тремтіла вся, так їй не хотілося його пестощів. Натомість Микола насититися не міг молодою дружиною, цілував кожен міліметр її тіла і ладен був душу дияволу продати за неї. Знав і відчував, яка холодна до нього Настя, проте гріла думка, що лише йому дісталася вона, тільки йому належала. Хоч бажали багато.

– Може, Бог пошле ще доньку, таку ж вродливу, як ти! – шепотів уночі дружині на вухо.

– Миколо, я втомилася за день, ніг не відчуваю. Ген у степ гнали телят, а тобі одне в голові, – відкидала руки чоловіка зі свого тіла.

– То що ж я можу зробити, коли не годен заснути поруч з тобою? Весь розум ти мені затьмарила, – лащився.

– То я піду до Андрійка спати, відпочивай, – наче не зрозуміла натяків Миколи, встала і пішла до сина.

Найбільше жінка раділа, коли в чоловіка траплялися напади. Це бувало і від перевтоми, і через погоду. Кілька днів, а то й тижнів він кричав від болю, що сковував його тіло, ноги переставали служити, і він був увесь час прикутим до ліжка. Настя готова була доглядати, мити й годувати чоловіка, тільки щоб він не змушував до любощів.

У такі моменти безсилля Микола дивився на дружину з іще більшим захватом. Він і подумати не міг, що її опіка – це щось інше, а не турбота.

Сонце вже скотилося до горизонту, й майже через голі гілки дерев зазивало йти на перепочинок. У листопаді світлового дня немає. Настя думала, що швидко впорається в районі зі справами і встигне ще засвітла повернутися в село. Але кравець не встиг дошити Миколі штани, лікар довго не міг віддати ліки чоловікові. От і бігла полем, поспішаючи додому, постійно озираючись, адже темінь налягала швидко. Удалині побачила відблиск фар автомобіля в напрямку до села, а це бувало вкрай рідко, адже здебільшого їздили кіньми.

– От пощастило, – сама себе заспокоїла.

ГАЗон зупинився, двері прочинилися, і жінка побачила Григорія за кермом. Підняла сумки, які стояли на землі, й, не озираючись, пішла далі. Ще жодного разу вона не бачила коханого так близько, відколи заміж вийшла, десь здаля, на полі, поміж людей, але не віч-на-віч. Серце в грудях стукало з такою швидкістю, що запросто могло вискочити.

– Не дурій, Насте, сідай. До села ще добрих п’ять кілометрів. Обіцяю, слова до тебе не скажу.

Жінка завмерла, ноги страшенно боліли, та й холод пробирав до кісток. Розвернулася й сіла в машину. Чи то від морозу, чи то від тривоги тремтіла вся і боялася навіть глянути на Григорія. Рукою поправила шерстяну хустку, що сповзла на чоло.

– Ти ще красивіша стала, – першим порушив мовчання чоловік.

– Не треба... Ти обіцяв, – голос Насті здригався.

– Вибач.

Настя дивилася у вікно, а з обличчя стікали гарячі сльози. Запала тиша, тільки чутно дихання двох близьких людей, які одне одному не належали.

– Пробач мені, Грицю, зрадила я наше кохання. Це не моє було рішення, але... Чого минуле ворушити. Ти маєш родину, в мене... син.

Григорій різко натиснув на гальма.

– А що, коли я весь цей час не жив, а скнів? Снилася ти мені, марилася ночами, очі заплющу – твій образ бачу. Ну що тобі той Микола? Кинь його і втечемо. Поїдемо до моєї матері.

Настя дивилася на чоловіка й ладна була померти, тільки б більше ніколи не повертатися до ненависного Миколи, а залишитися з Григорієм.

– Не можна так... Що люди скажуть? А діти? – почала шукати щось, що могло її втримати від втечі.

– Андрія заберемо... А Гордійко.. Йому з мамою краще буде. Але ти не подумай, я допомагатиму синові...

– Облиш. У кожного з нас своє життя. Не варто ворохобити минуле, воно затягне до дна.

Після тієї зустрічі посеред поля життя Григорія й Насті змінилося. Попри все, їхнє кохання було, за межами розуміння та дозволеного. Були палкі зустрічі під зорями, хвилинні побачення за селом, якомога далі від людського ока. Настя забула про те, що вона дружина, не боялася більше матері, байдуже було, що хтось довідається. Вона навіть хотіла, щоб Микола дізнався про зради і якомога швидше розірвалися кайдани їхнього шлюбу.

Настя лише шкодувала Орисю, яка була хорошою людиною, але не була потрібна Григорію.

Ці двоє згоряли у пристрасті, забули про совість і втратили відлік часу. Всі їхні дні пробігали наче в тумані, лише до моменту зустрічі.

(Далі – в наступному номері)

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!