ЗГУБНА КРАСА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Настя мала вроду відьми, через неї втрачали здоровий глузд чоловіки, самі того не відаючи. Ніхто не знав, наскільки їй важко було жити з тією красою. Батько помер, щойно закінчи­лася війна, дівчині заледве виповни­лося дванадцять років. Була найстаршою в родині, а тому й за батька, й за неньку. Ходила за матір корів доїти, в ланку, скирти соломи класти.

Та щойно почала втрачати дитячі риси, а наливатися, ніби достигла вишня, стала помічати позирки чоловіків, які кидали в її бік масні жарти. Від похітливих поглядів дівчина ладна була провалитися крізь землю. Скільки в селі гарних дівчат, але ж ні, жодній не скажуть такого, де в родині є чоловік чи старший брат. А сироті, виходить, можна. Тож почала полотном перев’язувати груди, абияк одягатися, лише б відчепилися. Їй же лише чотирнадцять минуло, хоч вигляд мала на всі вісімнадцять. Дівчина зненавиділа свою красу.

– Ой, згубить тебе твоя врода, – бурчала мати. – Не доведе до добра. Гляди мені: принесеш у подолі, задушу власними руками. Ще одного рота ми не прогодуємо, – сварила старшу доньку.

Мати Насті, Векла, мала твердий характер. І хоч Бог дав нелегке життя, рано лишилася вдовою з п’ятьма дітьми, жалітися не звикла, та й дітей виховувала в строгості, без зайвих сентиментів. Працювала від ранку до ночі, щоб зводити кінці з кінцями. Але що норов мала сталевий, знали всі. Якось на фермі спробував підбити пір’я до неї старий нежонатий гульвіса Василь, то жінка без вагань вхопила батіг, яким коней поганяли, та так уперіщила залицяльника, що надалі обходив десятою дорогою.

– Насте, я не завжди буду у твоєму житті, вчися постояти за себе! Не дай втоптати. Інакше пропадеш, – не раз повторювала Векла доньці.

Дівчина зовсім не була схожа вдачею на матір – занадто спокійна, вразлива. Часто думала, що, напевне, матір зробило такою життя, загартувало, не пошкодувало уроків.

Григорія Настя зустріла випадково: приїхав до старшої сестри на гостину. Високий, кремезний, чуб густий і чорний, аж виблискував на сонці. Побачила його – і пропала. Хай би де йшла, всюди його стрічала. Соромилась і втікала, бо не знала, що з тим почуттям робити. Не могла ані їсти, ані спати – перед очима парубок. Молодь уся на леваду йде співати ввечері, а мати не пускає Настю.

– Мала ще ночами хо­дити.

– Та всі ж ідуть: і Секлета, і Надь­ка, і Тетянка. Чим я гірша? Робити не мала, а послухати пісень – знач, мала.

– Цить сказала. Не підеш! Якби тобі на твою пику Тетяниного носа або Надьчині косі очі, то я б тебе першу відпустила гуляти. А так ні. Сиди вдома.

Як не просила, як не вмовляла, мати була непохитна.

– Насте, а чого ти гуляти не виходиш? – запитав Григорій, коли дівчина бігла з ранкового доїння.

– Мати не пускає, – чесно зізналася дівчина.

– А ти втечи. Чуєш? Втечи. Я чекатиму тебе біля греблі.

І Настя втекла. Раз, удруге. А потім перестала рахувати. Так вона любила свого Григорія, що ладна була брехати матері й далі. Хлопець божився, що за кілька місяців вони поберуться й поїдуть до його села, на Черкащину.

– Я піду до нашого голови, він знаєш який чоловік? Отакий!!! Батька мого дуже шанував, той загинув на війні. Я його попрошу, він нам роботу дасть. Почнемо свою хату будувати. Моя мама тебе дуже полюбить. От побачиш, – пригортав дівчину.

– Ой Григорію. Якби тільки швидше. Так мені вже хочеться, щоб ти завжди був поруч.

Лиш не судилося цьому коханню перерости у щось більше. Коли Векла довідалася про любощі дочки з Григорієм, зробила Насті таку виволочку, наказала сидіти вдома, навіть подвір’ям не вештатися. А за декілька тижнів сказала доньці готуватися до весілля.

– До якого такого весілля? – здивувалася Настя.

– Та вже ж не з твоїм голим і босим Григорієм. За Миколу Перекупку підеш, того, що з фронту повернувся.

– Мамочко, не губіть, рідненька, не треба, прошу, – голосила Настя. – Він же мені в батьки годиться. Старий... І ноги... – замовк­ла на півслові.

– Що ноги? Доказуй! Що ноги? Криві? Зате у твого перелюба Григорія все до ладу. Сказала, що за тиждень весілля, знач, так і буде. Годі нам у злиднях жити. У Миколи руки золоті, він таке взуття шиє, що до нього з усіх усюд їдуть. Гроші завжди є. Хата світла, простора. Коні, корови, навіть вівці. Де ще таке в селі є?

– Та звісно ж, мамо. У всіх людей забрали худобу, а в його батьків чомусь з’явилася.

Векла підбігла і гучним ляпасом привела дочку до тями.

– Замовкни! Від того дня, коли переступиш поріг їхнього дому, називатимеш батьків чоловіка матір’ю і татом. І навіть не думай більше йти до греблі. Чула?

Настя тільки сльози витирала.

– Мамо... але ж я не люблю Миколи.

– Люблю, не люблю! Думаєш, я твого батька любила? Віддали батьки за нього, аби тільки з дому, на одного рота менше.

– Мамочко, тоді часи були інші...

– Часи завжди однакові. Є багаті, а є такі, як ми – злидні чортові. І якщо заради того, щоб у дітей на столі був шматок свіжого хліба й кухоль молока, треба лягати спати з нелюбом, то так і буде.

Весілля Миколи та Насті було гучне і багате. Наречений – у костюмі з дорогої тканини та високих шкіряних чоботах, власноруч пошитих. Настя – у вишитій сорочці, корсетці та широкій спідниці, на шиї гарні дукачі, що їх заздалегідь подарував Микола, тільки погляд – як у приреченого звіра. Люди перешіптувалися, що Векла геть божевільна, таку вродливу доньку віддає за хоч і багатого, але ж кривого Миколу. Попри те, що з лиця чоловік був звичайний, простий собі, мав ваду з ногами. Малим перехворів на якийсь недуг, що сильно викривив йому кінцівки. Де тільки батьки з ним не їздили, до яких лиш лікарів не зверталися – марно. З дитинства ходив заледве, потім батько якісь стремена привіз із Харкова, що дали результат. І вже парубком міг повноцінно самостійно пересуватися. Навіть на фронт пішов одним із перших. От тільки окопне життя додало проблем зі здоров’ям, ноги почали знову викручуватись і боліти. Бувало таке, що хати не міг перейти. Але у відчай не впадав, мав таку вдачу – шукати всюди світло.

– Бог дав руки такі, що десятьох варті. Я ними зароблю те, чого людина зі здоровими ногами не заробить, – любив повторювати.

І хоч чоловікові давно минуло тридцять років, так і лишався парубком. Утім, коли до його дому прийшла Векла і сказала, що може віддати за нього дочку, чоловікові ніби розум потьмарило. Бачив Настю мало не щодня, як бігла на ферму корів порати. Очей не міг відвести, така вже ладна вона була. Гарних дівчат у селі багато, а ця – згуба. Марив нею давно. Та все думав, засміють. А тут риба сама до рук пливе. І гори воно все синім полум’ям, що люди скажуть, головне, що Настя буде його. Навіть не поцікавився, чого це раптом Векла вирішила за каліку таку вроду віддати. То й що, коли заради грошей? Нехай! Він зробить її щасливою.

Григорій не знаходив собі місця відтоді, як довідався про майбутнє весілля Насті. Бісував, пив як проклятий, бився. Сестра кілька разів виганяла його з дому, щоб їхав до матері й не колотив у селі сварок. Та парубок не послухався і пішов просити роботу в голови колгоспу. Так став помічником у тракторній бригаді й подався навчатися на шофера.

– Та навіщо вона тобі здалася, Грицю? Бачиш же, що ти їй не рівня. І не любила вона тебе, їй лише гроші подавай. А в тебе за пазухою ні копійки, – сварилася сестра Оксана на хлопця.

– Люблю її. Розумієш?! Люблю! Не вірю, що вона пішла заміж за згодою. Її мати змусила, – кричав.

– Та яка ж тепер різниця? Вона чужа дружина.

Григорій лютував, але не припиняв кохати чужу дружину.

– Сам буду до кінця днів, але її любити не перестану.

Настю дратувало в чоловікові все: від його звички зранку пити склянку молока до постійного кректіння, коли пересувався будинком. І хоч головою розуміла, що болить йому немилосердно, потай бажала, щоб іще більше боліло. А вже про те, що треба ділити постіль з нелюбом, воліла не згадувати. Від Миколи її вернуло, та, зціпивши зуби, терпіла. Заради чого, не знала. Не треба їй були ані його гроші, ані корови в хліві, ані відрізи, що дарував на сукні. Ненавиділа. Бігла на роботу до телят, яких віднедавна їй дали на фермі, ніби на свято. Додому повертатися не хотіла. І хоч Микола їй слова кривого не сказав, чортом дивилася на нього.

Про Григорія воліла не згадувати, адже зрадила його, їхні мрії й плани на майбутнє. Та й побоювалася Миколи, як не крути, а чоловік, хоч і нелюб.

Жили з батьками чоловіка на одному подвір’ї, проте в сина був окремий будинок. Тож свекруха не лізла до молодих з порадами, лиш зрідка заходила запитати, як справи. Свекор і зовсім обходив боком. Лагідно називали її дочкою і всім говорили, яка м’яка вдачею невістка, хазяйновита, як пощастило їхньому синові.

Настя справді не боялася роботи, була вправною господинею, попри молодий вік. З дитинства була привчена працювати, вміла виконати й жіноче, й чоловіче.

– Ну чого ти пішла колоти дрова? – сердився Микола. – Не треба було. Ось завтра мені стане краще, я сам зроблю.

– А сьогодні в холодній хаті спати зібрався? – гримнула недобре.

– Та чого ти, Насте? Там дров на три зими стане.

Жінці ж аби тільки не говорити до нього. Ладна була всю роботу тягти на собі, щоб Миколи не бачити.

– Дурненька ти моя. Бережи себе! Тобі ще дітей народжувати, – мовив лагідно до дружини.

– Яких дітей? – сполотніла Настя.

– Як яких? Наших! – засміявся чоловік.

Насті аж зле стало від його сміху, а що вже слова про дітей зачепили, то не передати. Вона все ще сподівалася, що має щось змінитися, що це не кінець, а так, тимчасовий епізод... Вона неод­мінно буде вільною від цього шлюбу. І Микола підказав їй, як діяти. Старші дівчата показували, які треба пити трави, щоб не було дітей. Здебільшого їх пили жінки, які вже мали по кілька ротів на лавці. Не роздумуючи, молодиця почала вживати настій з трави, заздалегідь приховавши від чоловіка. «От не буде дітей, і він покине мене», – мріяла собі. Та не подіяло чар-зілля, й незабаром Настя зрозуміла, що вагітна. Плакала, стояла навколішки, молила Бога, щоб не давав їй дітей від нелюба, гріх брала на душу, але не здавалася.

Навесні в Насті та Миколи народився первісток, назвали Анд­рієм. І хоч як жінка думала, що не полюбить це дитя, не могла натішитися ним.

Зі своєю матір’ю Настя бачилася вкрай рідко – коли Микола казав віднести гостинці з базару сестричкам і братам або на свята. До себе в гості не кликала, не могла пробачити, що занапас­тила її.

Векла сама прийшла навідати онука.

– Та хіба ж тобі тут погано живеться? Будинок он який. А худоби скільки у дворі ходить. Та ти маєш руки Миколі цілувати, що взяв тебе... таку.

Настя годувала сина і тільки зиркала на матір.

– Яку – таку?

– Сама знаєш. Я тебе попере­джала: ховай красу свою, бо згубить вона тебе. Кому ти потрібна була після Григорія?

Молода мати лиш сльози витерла...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!