ЗЕЛЕНІ СНИ ВЕСНИ

І от перша зелена травичка – така соковита, шовковиста і такого неймовірного «свіжого» кольору. Ні, мені не треба дорогих мандрівок чи коштовних спасалонів. Я багата, бо маю час і змогу споглядати цю веселу зелену травичку. Підстеляю собі стару бабцину ковдру і лягаю на рівні комашок та мурашок – щоби тішитись і самій «до мурашок»!

Минулого тижня я наважилась обстригти довге волосся, яке так ретельно плекала протягом останніх десяти років. Здавалось, що на кінчиках підфарбованих кучерів-локонів назбирались усі мої переживання, страхи, пережиті дні, звільнення з роботи, пошуки нового формату життя – все те, що тягнуло мене у якесь внутрішнє рабство і безбожно крало мій коштовний час. А час таки справді – найкоштовніша річ. І це починаєш розуміти лише згодом, коли його що не рік стає все менше, коли не хочеться доводити світові, що ти талановита, амбітна, неповторна! Колись була така потреба догодити батькам, родині, дітям, друзям, сусідам. Тепер уже ні! Тепер хочеться побути здоровою егоїсткою і більше часу проводити на самоті. Не бути самотньою, а шукати і знаходити усамітнення.

Час – найкращий приятель, який завше нагадує про себе, коли отак лежиш на старій ковдрі й придивляєшся за рухами комашок у зеленій траві.

Старші сусіди питали мене, навіщо посадила у своєму саду декоративні кущики і ялівець. Чи не краще було посадити кущі смородини, порічок і аґрусу? Це також у мене є. А ще – кущик ірги, йошта, хеномелес, дерен, або ж кизил, навіть маслинка і годжі. Все це прокидається зі сну, аби за кілька місяців пригостити мене плодами. Про калину, малину, ожину без колючок я вже й не згадую – це також є в моїм саду. Однак тепер я хочу бачити і спостерігати, як усе це росте, як розвивається. Щоб одного ранку піти в сад і струсити свіжу росу з листочка, поправити гілочку, налякати сонного жучка, впізнати у зеленому зав’язочку майбутню ягідку. Це миле споглядання лікує мене так само добре, як і сон. Та й хто ж мені нагадає про весну, як не буйно-жовтий кущ форзиції? О, бачу, в інших садах він також зацвів! Отже, не смородиною єдиною треба жити на світі!

Весна уже прокинулась. У кожної квітки – своя пора цвітіння. У кожної комашки – свій час на раювання і проживання. Тільки ми, дивні люди, втікаємо самі від себе, кудись поспішаємо, комусь щось доводимо, із кимось сваримось, чогось боїмося і майже нічого не розуміємо, як гарно і гармонійно все придумав Бог.

Тепер я більше мовчу і слухаю. Ні, я, звісно ж, маю що сказати і дуже люблю «лампові розмови» із друзями: такі притишені, щирі, взаємні. Дуже вибірково спілкуюся – лише з тими, кого люблю. Але переконалась уже сама: коли більше мовчиш, то більше чуєш не інших, а себе! Тоді звідкись зісере­дини приходять потрібні думки і рішення, виринають корисні бажання, а разом із хмарами відпливає суєта і зайві емоції, вся ця щоденна луска, яка облуплюється з думок.

Дуже добре розумію японців, які проводять час у спогляданні природи, у мовчанні, сидячи під квітучими вишнями. Японців навіть заради цього відпускають з роботи, аби мали змогу помилуватись порою цвітіння сакур. Це справді лікує і допомагає. Пригадую рядки з вірша Ліни Костенко: «Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце і на трави. Наговорюся з добрими людьми. Не час минає, а минаєм ми»…

Щодо людей – добрих чи недобрих. Усе ж таки вірю, що всі люди народи­лися добрими, але когось так поламало і попаяло життя, що вони забули про це, зламались, здулись і захиріли. Ну, і ще війна – дивно, що й вижили, встигли втекти.

Та все ж час від часу «перетрушуйте» своє оточення, робіть переоблік не лише своїм думкам, а й людям, котрі поруч. Якщо хтось зухвало використовує вас чи приходить, аби нагадати про вашу недосконалість, уривайте з такими будь-які зв’язки, перемикайтесь на добро і природу. Те, що ці люди не змогли залікувати свої життєві рани, не ваша вина. Ви їм точно нічого не винні. Ви не повинні їм нічого доводити, жаліти, терпіти, переконувати, навіть якщо це близькі вам люди. Бо тоді станете такими самими, як вони, на жаль.

Я колись так зробила – і мені стало знач­но легше. Змінилася сама, і прикрі люди більше не прилипають до мого життя. Ні, вони нікуди не щезли і не вимерли, як ті динозаври, але вони більше не в моєму колі. Від того, що я не дозволяю їм вливати помиї у свої вуха, мої думки стали чистіші. Знаєте, то як прибирання перед великими святами – файно помили чи випрали щось і навіть здивувались, яким брудним це було. Так само і з думками та розмовами. І з людьми, які всю вину світу перекидають на інших, а самі не прагнуть змінюватись. Що ж, нехай так і живуть зі своїми «брудами». Я – не золота монетка, аби всім подобатись. Я – не служба порятунку і навіть не обшмаркана камізелька, об яку всі сякаються, а прати ніхто не збирається…

Повертаюся до зеленої трави і споглядання природи. Пора цвітіння – така прекрасна і така коротка! Хочеться обцілувати поглядом кожну пелюсточку, написати вірша кожній квіточці, помилуватись кожною бджілкою і комашкою, підставити носа сонечку і врешті зануритись тим носом у свіжу зелену травичку, аби вночі побачити зелені сни!!!