ЗАСЛУЖЕНА САМОТНІСТЬ

Того дня Марина особливо сумувала, втім, як і завжди у свята. Довго сиділа біля вікна і чекала, сама не знаючи на кого. П’ять років, як вона із заробітків повернулась. Думала, зуміє повернути час назад, якось влитись у життя своєї сім’ї, але не вдавалося. Зібрала речі, зателефонувала до сусідки, попросила, аби та годувала пса, і вирушила вечірнім автобусом до старшої доньки на гостину.

Марія – старша доня Маринки – жила в містечку, що за сорок хвилин їзди від їхнього села. Ніби відстань і невелика, але для доньки вибратись до матері в село – це те саме, що на Марс полетіти, все ніколи, нема як або й ні за чим.

Згадала Маринка, як доня просила її допомогти із придбанням цієї квартири, як дякувала, коли мама на сорокаріччя подарувала ключі. Аж сльозу пустила жінка, бо ж то були найтепліші спогади.

Звісно, не залишила Маринка доньку без допомоги й після придбання квартири – п...