ЗАСЛУЖЕНА САМОТНІСТЬ

Побрела Маринка на вокзал і таки сіла в автобус, вирішила поїхати до сина в село. Андрій одружився дуже рано, але Маринка його підтримала, бо бачила, що невістка і справді чудова людина. Для Маринки Полінка – невісточка, з першого ж дня і «донечка», і «люба моя». Відчувала Маринка, що та її сторониться, але думала, що згодом Поліна звикне до нової родички і прихилиться до неї.

Ще коли Марина була на заробітках, допомог­ла синові придбати його першу фуру, аби той перевозив зерно. Справа пішла, і тепер він має вже сім таких машин. На її сина вже працюють, хоч і сам він з-за керма не встає. Гарно живуть, але зайняті вічно, все ніяк до неї вибратись не можуть.

Приїхала вже поночі. Набрала номер сина, повідомила, що вже в селі, аби вийшов їй назустріч. Чула, що й той гостей має, але вже за мить біля зупинки його машина зупинилась.

– А ти як відчувала, – радо мовив і обійняв маму. – Нам свати вечерю принесли, традиція в нас така. От добре, що й ти приїхала.

Удома було людно і весело. Стіл був накритий багато. З Маринкою привітались, розпитали, як у неї справ для годиться та й забули про її існування.

Онуки сиділи поруч матері Поліниної, щось їй розповідали, пізніше менша й заснула в бабусі на руках. На Маринку дивились, як на чужу. Звісно, не чужа вона їм, але й не рідна. Бо ж коли внуки росли, та була на заробітках, а з’явилась у їхньому житті, коли ті вийшли з віку дитячого.

Прикро вразило жінку й те, що та гостина була запланована давно і син у рейс не поїхав, бо ж приймати мав того дня гостей. Про те, аби запросити Маринку або до неї приїхати на свята, й мови не було.

Наступного дня Маринка вже їхала додому. Дивилась у вікно і не бачила дороги, бо думки важким каменем лежали на душі, затуляючи все навколо. Жінка згадувала минуле і все ніяк не могла зрозуміти, де ж помилилась. Ніби жила заради дітей, усю себе їм віддавала. Роками свого життя за їхнє щастя розплатилась, а нікому тепер не потрібна. Одна в помешкання не впустила, а інший і не згадав би, якби сама не напросилась.

Зі сльозами на щоках вийшла Маринка з автобуса в рідному селі. Брела, опустивши голову, навіть очей не підіймала. Аж тут почула радісне дзявкання. Назустріч їй сільською дорогою мчав її пес Матрос. Зачувши господиню, він розірвав ланцюг і тепер біг до неї, перестрибуючи перешкоди. Ледь на землю господиню не поклав, так уже стрибав довкола, намагаючись будь-що облизати її руки й обличчя.

Маринка, як було, опустилася на брудний асфальт навколішки. Міцно обійняла свого Матроса і гірко розплакалась:

– Чекаєш? Тільки ти на мене чекаєш.

Так і пішла з Матросом на руках до своєї хати. Ну що ж, вона і справді не сама. У всьому світі вона таки для когось важлива, хай там що, а важлива. А діти? Можливо, колись вони і зрозуміють, а поки…

А поки Маринка погодує Матроса.