ЗАПОВІТ СТАРОЇ ЯРЕСЬЧИХИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

16 січня 21:00

561

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життя

Бабу Яресьчиху в селі любили. Хоча й була вона не з тих, про яких кажуть: хоч до рани прикладай. Різала в очі правду-матку, та так, що тим бідолашним очам не допомагали ані вік, ані статус чи посада, ані партєйность чи священича ряса. «Вам би, бабо, в президенти, то ви б там за тиждень лад навели!» – піджартовували односельці. «І навела б, – Яресьчиха брала боки в руки, хитрувато мружачись. – А що, корову свою Лиску не згірш за Ляшка поцілую, та й палкою по хребті оперезати тих, що лупляться біля трибуни, ще сили вистачить. От лише біда, – зітхала старенька скрушно, ховаючи усміх у борозенках зморшок, – нема мені гідного парубка до пари, щоб я ото президент, а він – перша леді!» І чимчикувала собі гордо далі, а народ іще довго перебирав кандидатури на «першу леді» та хапався за животи від сміху.

Насправді Яресьчиху звали Катрею, а Яресько – то було її дівоче прізвище. Але коли побралась вона зі своїм Петром-небіжчиком, то відразу стало зрозуміло, хто в хаті хазяїн. Тож, хоча прізвище в Петра було Гетьман, у селі незабаром його охрестили Яресьчиним Петром. На відміну від решти сільських Петрів, які «зберегли» свої прізвища. Дивна то була пара. Катря – дівка кров з молоком, язиката, де посій, там і вродиться, як співала чи реготала, то все село чуло. Петро ж мовчун, тихий і непомітний, щоправда, теж голосистий. Як заведуть, бувало, увечері в садку пісню на два голоси: Катря альтом, а чоловік тенором, то здається, навіть вітер шелеснути боявся, слухав. Жили гарно, дружньо. Хоча в селі й кепкували, що ж то за Гетьман, що ним баба верховодить, Петро тільки віджартовувався незлобливо:

– Та хай тішиться, аби вареники щодня ліпила.

Дітей Бог послав їм не рясно. Одним-одна доня. Одиначку любили, проте не пестили. Виросла вродою в маму, характером – у батька. Вивчили, видали заміж, онуків няньчили, коли ті приїздили. Та все разом, усе в купоньці. Хоча й могла Яресьчиха здійняти бучу, ще й таку, що ого-го, та з тої великої хмари завше малий дощ падав. За декілька хвилин знову любенько вдвох ґаздували, наче й не було сварки.

Петро помер несподівано. Хоча й мав уже за сімдесят, але ще був міцним, не хворів ніколи, тільки на біль у ногах скаржився. Опутані надутими венами, вони боліли та пухли. Зрештою й убили чоловіка. Тромб відірвався.

Яресьчиха більш аніж рік ходила чорна, як земля. Ніхто не чув її звичних жартів, та що там жартів, здавалось, що вона не лише усміхатись, а й говорити розучилась. Уникала людей, нипала обійстям, мов примара. На прохання доньки переїхати до неї лише заперечливо хитала головою.

Ходила до церкви, вмощувалась на лаві в кутку і просиджувала там цілими днями. А потім якось прийшла у крамницю, купила великий конверт. Увечері принесла той конверт, – заклеєний вздовж і впоперек липкою стрічкою та з написом «Остання моя воля, написана в доброму розумі та пам’яті», сусідці бабі Марії, молодшій від неї лишень на декілька місяців.

– От бач, яку я добру справу тобі зробила! Тепер поперед мене до Бога не підеш. А я ще трохи довго жити планую. Нехай уже Петро вибачає. У мене оно найменша онука ще школу не закінчила, а я в неї на весіллі погуляти хочу. А тобі першою на той світ піти цікавість не дасть: що ж то там та пришелепувата Яресьчиха понаписувала.

А вранці покрокувала Яресьчиха до крамниці, знову зачіпаючи всіх дорогою, а потім на додачу ще й продавчиню Нельку відшпетила добре – за те, що з-під ляди горілкою на розлив торгує.

***

Не дочекалась Яресьчиха весілля онуки, пішла до Бога вже за рік. Десь трохи після Благовіщення, майже того ж дня, що її Петро. Відчувала, мабуть, що кістлява з косою до неї завітає. Акуратно склала на кріслі одяг на смерть. Доньці зателефонувала, щоб приїхала. Ще увечері поралась на подвір’ї, а вже вранці знайшла її Марія захололою.

За життя всього від баби можна було сподіватись, але що вона й після смерті фіглі вироблятиме, ніхто не очікував. І як виявилось, дарма!

Бо не лише одяг для поховання стара Ярисьчиха собі припасла, а й взуття. З ним і трапилась заковика. Бо на охайно складеній купці речей, акурат на хустині, що лежала із самого верху, стояли новенькі зимові чоботи 45-го розміру. А іншого взуття в хаті не було. Ніякого!

– Мабуть, мама вже перед смертю розумом блудила, – приказувала плачучи донька. Але коли розкрили той таємничий конверт з останньою волею небіжки, то з’ясувалось, що ту авантюру з чоботами Яресьчиха задумала ще рік тому.

На аркуші, вкладеному в конверт, чітким почерком старенька вивела: «Усе своє майно залишаю любій доні, але тільки тоді, якщо поховає мене в тих чорних чоботах, що я собі на смерть приготувала. Інакше хай іде на бідних. Така моя воля».

Так і поховали Яресьчиху у великих чоловічих чоботах, що визирали з труни і привертали загальну увагу навіть під час похорону, змушуючи людей перешіптуватись та підсміюватись.

Шило вилізло з мішка аж на роковинах. Коли хтось згадав, яку ж то штуку втнула наостанок Яресьчиха, стара Катеринчучка, яка товаришувала з покійницею ще змалку, цитькнула сердито:

– Чого б то молоти язиком, коли в голові порожньо?! Не посміятись хотіла Катря, а провину свою перед Петром спокутувати. Хоча й знала, що пуста то справа, але місця собі не знаходила. Того року, як Петро помер, Великдень припадав одразу після Благовіщення. Холодно ще було. Морозно. Вони перед святом до міста поїхали і надибали Петрові нові чоботи. Петро дуже з ногами мучився. А чоботи м’якенькі такі були, зручні, якісь імпортні, Петро відразу взутись хотів, а Катря не дала – Великдень за три дні, на свята нові і вбереш до церкви. Петро тоді образився на Катерину дуже. Може, вперше в житті. Катрі хоч і самій уже неприємно було, але фасон тримала.

А на Великдень уже й не було кому ті чоботи взувати. Помер Петро. Гроші і на похорон треба, і на поминки. Пенсії які у нас – самі знаєте. А чоботи нові, дорогі, у магазин можна здати, а мертві й так у ноги не мерзнуть. Тож і поховали Петра в туфлях.

А Катря чоботи так і не здала, совісно їй було, що пошкодувала їх чоловікові. Казала, що часто потім Петро їй снився, стояв босий на снігу і скаржився, що в ноги мерзне. Так вона, бідолашна, через те мучилась. А то прийшла якось до мене: «Не смійся тільки, – каже. – Петро мені в п’ятницю наснився, показував, як йому ноги набрякли, на п’ятах кров, об лід подер. А я йому: “Не журись, я тобі чоботи незабаром сама принесу”. “Добре, – відповідає. – Тільки не забудь”. І вже декілька днів не приходить. Я і на службу давала, і молюся щовечора, а тепер от що надумала – напишу, щоб мене в тих чоботах поховали. Так і віднесу їх своєму Петрикові».

Може, хтось із вас і скаже, що здуріла на старість баба, а я вам інакше кажу: ото і є любов.