ЗАПОВІТ СТАРОЇ ЯРЕСЬЧИХИ

Бабу Яресьчиху в селі любили. Хоча й була вона не з тих, про яких кажуть: хоч до рани прикладай. Різала в очі правду-матку, та так, що тим бідолашним очам не допомагали ані вік, ані статус чи посада, ані партєйность чи священича ряса. «Вам би, бабо, в президенти, то ви б там за тиждень лад навели!» – піджартовували односельці. «І навела б, – Яресьчиха брала боки в руки, хитрувато мружачись. – А що, корову свою Лиску не згірш за Ляшка поцілую, та й палкою по хребті оперезати тих, що лупляться біля трибуни, ще сили вистачить. От лише біда, – зітхала старенька скрушно, ховаючи усміх у борозенках зморшок, – нема мені гідного парубка до пари, щоб я ото президент, а він – перша леді!» І чимчикувала собі гордо далі, а народ іще довго перебирав кандидатури на «першу леді» та хапався за животи від сміху.

Насправді Яресьчиху звали Катрею, а Яресько&nbs...