ЗАПІЗНІЛЕ ЩАСТЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Людмила ПУЛЯЄВА

17 вересня 20:39

474

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

У кожного з них за плечима було чимало захоплень, розчарувань і приводів для песимізму. В неї – нещасливе кохання, спогади про яке кровили вже багато років, самотні вечори і ночі, які виливалися на папері сумними віршами, і віра в те, що той єдиний іще десь чекає її за якимось поворотом долі. У нього – невизначене сімейне становище (процес розлучення ще не закінчився), двоє дітей, чужа кохана в чужому місті, самотні вечори та ночі, робота й музика, якою рятувався від минулого і, можливо, від майбутнього.

Вони зустрілися тоді, коли були потрібні одне одному. За вечір спілкування вони знали одне про одного майже все. Кожен з них із розумінням поставився до душевних травм і ще не загоєних ран іншого. Але вони надто довго були самотніми і тому просто фізично відчували потребу в близькій душі, яка зрозуміє, розрадить та не ставитиме зайвих запитань.

Спочатку вони зустрічалися вкрай рідко – час від часу відвідували виставки, ходили на вистави і концерти. Потім ці зустрічі стали потрібні їм, як повітря. І це нічого, що кожен із них ще надто був пов’язаний зі своїм минулим, яке не відпускало і вряди-годи нагадувало про себе то сном, то необережним словом друзів, то небажаним спогадом... Згодом у них виникла потреба телефонувати одне одному перед сном і бажати спокійної ночі. Потім... Потім він запросив її до себе у квартиру, яку винаймав, адже у старій мешкала його колишня дружина з дітьми і молодим чоловіком.

Вони засиділися допізна. Балакали про все на світі. Їм було легко і весело.

– Мені вже час іти, – промовила вона, коли стрілки годинника показували майже одинадцяту.

– Маршрутки вже не їздять, – сказав він.

– І що мені робити?

– Залишайся.

Запала тиша. Потім жінка подивилася йому в очі і зрозуміла: якщо вона зараз піде, то втратить його назавжди.

– Я спатиму на підлозі, – сказав він і пішов діставати із шафи постіль. Вона подивилася у вікно, в якому відбивався її силует. «Що я роблю?» – запитала вона у двійника. «Намагаєшся ще раз стати щасливою», – відповів той.

Вони лежали і розмовляли про незбагненність людських доль, про заплутаність людських стосунків, про непередбачуваність життєвих віражів... Вона лежала на широкому ліжку, а він – поряд, на підлозі.

– Тобі зручно? – раптом запитала вона.

– Так собі. А що?

– Може, ляжеш на ліжко?

– А ти?

– А я підсунуся.

Він ліг поряд. Знайшов у темряві її руку. Міцно стиснув.

– Дякую, – ледь чутно мовив він.

– За що? – не зрозуміла вона.

– За довіру.

Знову помовчали, тримаючись за руки. Потім вона непомітно притулилася до нього, а він обійняв її за плечі.

– Так спокійно і затишно мені давно не було, – сказала вона.

– Мені теж, – промовив він.

Згодом вони заснули.

Прокинулися майже одночасно і почали сміятися, відчувши несподівану радість.

– Привіт! Як ти спала? – запитав він, пригорнувши її до себе.

– Як у дитинстві! – відповіла вона.

– Чому ти смієшся? – знову запитав він.

– Тому що вже давно не прокидалася з кимось у ліжку. Це напрочуд незвично, але неймовірно приємно.

– Мені теж. Я вже й забув, як воно – коли поруч лежить жива істота.

Вона пішла у ванну. А йому зателефонувала колишня дружина.

– Ну-ну, – не привітавшись, почала вона. – І хто в тебе ночує?

– Це для тебе має якесь значення?

– Звісно, має! Я хочу знати, хто вона!

– Прекрасна жінка, яку я, здається, готовий покохати.

– Між вами щось було?

– Я не зобов’язаний тобі відповідати, але відповім, хоча ти й не повіриш. Ні, не було. Ми просто лежали і розмовляли.

– Не сміши! Щоб ти лежав у ліжку з жінкою і просто розмовляв!?

– Я змінився. До того ж вона для мене занадто багато означає, щоб я так просто взяв і зруйнував те, що в нас є.

– А що у вас є?

– Годі! Ти навіщо телефонуєш? І звідки знаєш про неї?

– Світ не без добрих людей. Розповіли твої сусіди, які випадково виявилися моїми колегами.

– Зрозуміло. А тепер бувай!

– Зачекай! Ти не забув, що в нас за тиждень засідання суду?

– Я чекаю його з нетерпінням. Усе, прощавай! – він поклав слухавку.

На порозі кімнати стояла вона.

– Ти розмовляв зі своєю дружиною?

– Із колишньою дружиною.

– Вона знає, що я в тебе?

– Так, сусіди розповіли.

– Зрозуміло.

– Послухай, це не має ніякого значення! У неї своє життя, чому я не маю права жити так, як хочу?

– Маєш.

– Забудь про неї. За тиждень ми будемо розлучені офіційно, і тоді...

– Що тоді?

– Тоді ти переїдеш до мене.

– Так просто! І жодних проблем!

– А навіщо ускладнювати? І які можуть бути проблеми?

– Насамперед ти, мабуть, забув, що ця квартира не твоя, ти її винаймаєш. Певно, простіше буде переїхати до мене, я як-не-як мешкаю у власній.

– Байдуже, до кого переїжджати, аби бути разом!

– Ти в цьому впевнений?

– Тепер уже так!

– Гаразд, дочекаємося рішення суду. А поки що, гадаю, нам треба побути на самоті.

– Ти не хочеш мене бачити?

– Хочу. Але нам обом є про що подумати за цей тиждень.

– Ти, мабуть, маєш рацію. Хай так і буде!

Цей тиждень тягнувся для них неймовірно довго. Вони й не підозрювали, що так сильно сумуватимуть одне за одним. Нарешті настав день суду. Він отримав свідоцтво про розлучення і право бачитися із синами двічі на місяць, у вихідні.

Коли вони зустрілися, то несподівано для себе міцно обійнялися і довго стояли, боячись послабити обійми.

– Ходімо до мене, – мовила вона, піднявши обличчя і зазирнувши йому в очі.

– Ходімо!

У затишній однокімнатній квартирі все дихало спокоєм, теплом і любов’ю. Кожний предмет інтер’єру стояв на своєму місці й був підібраний зі смаком.

– У тебе напрочуд гарно! – сказав він, роздивляючись мініатюри, які висіли на стіні в кімнаті.

– Дякую. Я дуже люблю свою квартиру. Облаштовувала її сама.

– У тебе чудовий смак.

– Дякую. Я старалася.

Він підійшов до неї, відкинув з її чола неслухняне біляве пасмо і сказав:

– Я ще не знаю, що почуваю до тебе, але впевнений, що ти мені надзвичайно дорога. Потрібен час, щоб я відтанув і був готовий до нових стосунків. Мені здається, ще трохи, і я зможу тебе покохати.

– Дякую за відвертість, – вона дивилася йому в очі. – Я розумію, що потрібен час. Я теж не знаю, що почуваю до тебе, але теж упевнена, що ти мені небайдужий. Можливо, кохання, яке має увійти в наші серця, десь поряд, за поворотом чи на сходовому майданчику, і незабаром постукає в наші двері. Зачекаймо, – вона поклала голову йому на груди, і вони стояли так доволі довго.

– Їсти хочеш? – раптом запитала вона.

– Дуже! Голодний як вовк!

– Тоді ходімо в кухню, я щось приготую.

Перші тижні спільного життя вони звикали одне до одного. Вони засинали і прокидалися в обіймах одне одного, але близькими ще не були. Кожен із них боявся переступити ту межу, за якою їх чекає невідома країна пристрасті. Вони жартували, що живуть, як брат із сестрою, сміялися, але щось змінювати не наважувалися.

Одного ранку він прокинувся першим. Довго дивився на огорнене спокійним сном обличчя жінки, яка вилікувала його від ран минулого, і раптом зрозумів, що кохає її. Його пильний пристрасний погляд розбудив її. Вона розплющила очі, глянула в його очі й усе зрозуміла: час настав! Вона усміхнулася, а він припав до її вуст своїми спраглими губами. Коли вони нарешті отямилися, то зрозуміли, що сталося щось неймовірне. Без зайвих слів і розмірковувань вони безпомилково відчули той момент, коли їхні серця відкрилися новому коханню, нехай осінньому, нехай запізнілому, але такому жаданому та довгожданому!

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.