ЗАПАСНИЙ ЗЯТЬ

– Але ж я їх люблю. Діток люблю. Усіх.

– Ось ти й дала відповідь на запитання, – щиро обійняла подругу Світлана Вікторівна.

Ранньої весни, коли перші проліски пробили сніг, Оксанка подала мамі щойно принесений з лісу букетик.

– Мамо… Я вагітна, – сказала без прелюдій.

– Хвалишся чи скаржишся?

– Констатую факт.

– З якими почуттями, бо я чогось не второпаю?

– З радістю.

– З Богом, доню. Гарний з Миколи зять.

– Запасний зять, – розсміялись обидві.

Наступного дня Галина Данилівна надіслала до Києва фото Софійки з пролісками.

Не забула додати: «Оксанка виходить заміж». Побачила дві заповітні сині галочки і спокійно витерла повідомлення.

Ігорчик народився з батьковими блакитними оченятами і маминим красивим личком. Обидві бабусі невимовно раділи.

Але радість, коли вона б’є через край, не може тривати довго. Почався Майдан. Микола ні дня не затримувався вдома: «У нас тут добре, я за вас спокійний, тому мушу бути там, де вирішується майбутнє наших дітей».

Пішов. А звідти – на війну, яку підступно почав клятий сусід. Галина Данилівна у слухавку:

– Миколонько, вдочери Софійку. Як батько двох дітей не мусиш воювати.

– Галино Данилівно, навіть якби в мене було п’ятеро своїх, я б пішов. Заради них би й пішов.

Це були останні Миколині слова, які чула теща. За тиждень його й похоронили. Світлана Вікторівна стала чорнішою від землі – єдиний син. Галина Данилівна не краща – син подруги, зять, донька – вдова, діти – сироти. Горе лихе.

…Софійка у квітучій вишні – таке фото хоч у рамочку. Галина Данилівна бігає, щоби впіймати ракурс. А пізно ввечері відправляє в далекий Київ. Несміло дописала: «Уже рік, як Оксанка вдова. Клята війна забрала нашого захисника».

Очікувані дві сині галочки не з’являлися майже тиждень.

«Почекаю ще день, якщо не буде, витру повідомлення», – подумала. Однак не витирала ні наступного дня, ні наступного місяця. Аж ось відповідь: «Чи був він гарним батьком для Софійки?» – написав Роман.

…Теплого осіннього вечора Галина Данилівна готувала вечерю. Чоловік дрімав у кріслі, знову щось почав здавати, Оксанка бавилася з дітками у своїй кімнаті. У вікно ніби хтось постукав. Мабуть, почулося, бо ж свої заходять у двері, а не шкребуться в шибку. Проте стук повторився. Не хотіла турбувати рідних, тихо вийшла на подвір’я і завмерла – перед нею стояв Роман.

– Добрий вечір. Дозвольте сказати декілька слів. Щиро вам дякую за ті фото, що, як я розумію, таємно надсилали мені всі роки. Якби ви знали, наскільки вони мене тримали в житті, у якому я скоїв дурну помилку. З отією жінкою я розійшовся зі страшним скандалом, так, саме розійшовся, бо ми не були одружені. І коли здавалося, все позаду, від вас прийшло повідомлення, що Оксанка виходить заміж. А я тиждень перед цим хотів до неї їхати…

– Добре, що не приїхав. Ти б просто знищив Миколу…

– Так, я це зрозумів, уже згодом. Щось мене тримало. Тримало подалі від Оксанки. І я з того горя запив, занедбав бізнес, мало не втратив життя. Але мова не про це. Ваше повідомлення про загибель Миколи вчасно не прочитав з простої причини – здав у ломбард телефон. Коли вже з дому було нічого виносити, з люті розбив голову об стінку. Пішов у ванну митись, і в очі мені впала коробка з-під Оксаниних парфумів. Хотів картонку розірвати на шматки – як спогад про найкращі моменти, та всередині знайшов гроші. Немалі гроші, які там залишила Оксанка. Це я знаю напевне. Спершу викупив свій телефон. Побачив від вас повідомлення і зрозумів, що це знак. І гроші вчасно, і звістка, хоч трагічна, але важлива. Мені знадобився рік, аби я відновив бізнес і свою репутацію. Ось тому я тепер тут.

У кімнаті зачувся сміх дітей.

– Чи був він гарним батьком для Софійки?

– Так, Микола був чудовим батьком.

– Той Микола, про якого я подумав?

– Він, – стиха мовила Галина Данилівна. Чоловіки не були знайомі особисто, хто­зна, як Оксанка описувала Миколу – чи як друга дитинства, чи як безнадійно закоханого в неї по вуха хлопця. Зрештою, тепер це не має значення.

З грудей Романа вирвався важкий стогін:

– Пробач мені, незнайомий мій брате.

Галина Данилівна взяла Романа за руку:

– Ходімо.

Повела в кімнату, Оксанка побіліла, як полотно. Галина підхопила на руки малого: «Ігорчику, йдемо до бабусі Світлани».

Не знала, з якими словами прийде до Миколиної мами. Але більш ні до кого не могла звернутися з такими сумнівами, соромом, совістю, вибаченням, надіями – лиш до найкращої подруги.

Розповіла про несподіваного гостя, тільки змовчала, що регулярно надсилала фото.

– Вибач, Світланко…

– За що, Галю? Що мій Микола мав хоч коротке, але таке омріяне щастя, чи за те, що Оксані потрібен чоловік, аби поставити на ноги дітей? Чи за те, що вона молода? Я й сама хотіла їй раяти жениха. А тут отака оказія.

…Поїхала Оксанка знову до столиці. Приїздила на похорон батька Миколи, а згодом і свого похоронила. Кликала маму до себе, а та навідріз відмовилась. Натомість умовила переїхати до неї Світлану Вікторівну. Дві самотні жінки, як у молодості, знову на чужині під одним дахом. З чого почали, тим і закінчують, як самі жартували. Вдвох таки легше та й відрадніше.

…Лютневого холодного вечора біля будинку Галини Данилівни зупинилось авто.

– Хто б ото так пізно?

Вийшла на поріг і оторопіла – дочка, зять, онуки.

– Діти, що трапилося? Адже без попередження…

– Мамо, ти не заперечуєш, якщо ми побудемо трохи в тебе?

– Доню, та які заперечення?

Поки жінки обіймались, Роман носив до хати важкі ящики і пакунки.

– Доню, це що?

– Продукти, мамо.

– Ви що, думаєте пів села годувати?

– Нехай буде.

Не сказали нічого. Роман не повідомив дружині, що мав важку розмову зі своїм бізнес-партнером, який поспішно шукав квитки на літак усій своїй родині. Тихцем сказав Романові відправити рідних якомога швидше зі столиці: «Маркеш навіть коханку випровадив до Львова, недобре щось діється, друже».

Оксанку неабияк здивувало прохання чоловіка пожити в матері. Спершу запідозрила, що знову коханка з’явилась. Але в чоловіка був такий стривожений вигляд, з якого зробила висновок, що все значно гірше. З Києва вишикувалися довжелезні черги. Зауважила, що за кермом елітних авто здебільшого молоді білявки.

– Це що, парад силікону і штучного волосся? – відверто зневажала таких синтетичних дівиць, адже мала природжену вроду без оцих наворотів.

Чоловік іще більше спохмурнів. На одній із заправок довелося стояти в черзі майже дві години. Роман виходив поговорити з іншими водіями, адже така дивина вперше. Оксанка приспустила трішки вікно і стала свідком прикрого інциденту. Поруч верещала така ж Барбі: «Ти мєня бросаєш, нашол другую?».

– Дура, сто раз повторяю: хочу тєбя спасті, – відповідав їй підстаркуватий чоловік у дорогому костюмі.

– От кого спасті, от новой любовніци? – Барбі замахнулась пещеною рукою, яку чоловік хвацько перехопив, стиснув так, що дівиця від болю завила і впала на коліна.

– Ти єщьо об етом очєнь пожалєєшь, – скиглила на снігу.

Оксанка вже хотіла вийти і допомогти, та побачила, як кривдник завів авто і рвонув щодуху в протилежному напрямку, а Барбі навздогін сипала такими нецензурними словами, що Оксана поспіхом зачинила вікно, у неї зникло будь-яке бажання допомагати.

Повернувся Роман, про інцидент йому не сказала, їхали мовчки і чомусь надто швидко, чого раніше не було. Уже в її районному центрі заїхали на продовольчу базу й закупили всяких продуктів повен багажник. Оксана відчувала серцем: насувається біда.

Світлана Вікторівна, побачивши гостей, почала збиратися додому:

– Буду вам лиш заважати.

– Залишайтеся, – голос Романа був на диво м’яким і спокійним. – Залишаю вам онука, Галині Данилівні – внучку, а Оксанці… ще невідомо кого.

Несподівана радість перекрила тривогу від несподіваного візиту – обидві жінки знову взялись обіймати Оксанку: «Вагітна! Ой, як добре! Це ж так гарно, коли багато діток у домі».

Роман одразу ж поїхав до столиці. Обіцяв, що незабаром повернеться.

А за тиждень почалися ракетні обстріли всієї України. Три жінки тримались за руки, тримались перед дітками, а в душі тремтіли від переляку. Від Романа не було ніякої звістки. Аж ось березневого вечора знову під’їхала автівка, на яку Оксанка так чекала. Роман був у військовій формі, помітно схуд і ще помітніше посивів.

 – Їду. На скільки, не знаю. Не знаю навіть куди, але мій обов’язок – боронити нашу землю.

Світлана Вікторівна підійшла впритул до Романа і мовила:

– Не ображайся на мої слова, я отут подумала: якби ти всиновив Ігорчика, то в тебе незабаром було б троє діток. І ти мав би законне право не йти на війну.

– Світлано Вікторівно, я вам дякую за довіру. Ми з Оксанкою обговорювали цю тему і зійшлись на тому, що я хлопця виховаю як свою дитину, бо син загиблого захисника – то й мій син. Це я вам обіцяю. Але він продовжувач вашого роду, тож повинен носити ваше прізвище і по батькові саме свого батька. Це буде найкраща данина вашому синові.

Жінки заплакали, Ігорчик простягнув рученята до Романа:

– Татку, ти не залишиш нас знову так надовго? Я сумував за тобою.

– Синочку, на трішки мушу поїхати. Ти тут залишаєшся єдиним чоловіком, тож піклуйся про сестричку, слухайся обох бабусь і щовечора обіймай маму.

– І тебе. Подумки.

– Люблю тебе, синку.

Поїхав Роман. А Ігорчик, Софійка, Оксанка, Світлана Вікторівна і Галина Данилівна чекають і моляться – як ото Шевченкове «за мертвих, живих і ненароджених».