ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
478Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Упродовж життя Юля влаштовувала втечі неодноразово. Мабуть, десятки разів. Усі вони відрізнялися масштабами, мали різні мотиви й закінчувалися також щоразу по-іншому.
Деякі були безглуздими, смішними чи безневинними, інші ж кардинально змінювали звиклий ритм життя, стосунки з близькими. А були й такі, що перевертали світогляд, розбивали ілюзії, навчали.
Не знаю, чи Юля колись роздумувала над тим, що все життя від чогось і кудись втікає. Просто жила, як уміла, набивала синці, помилялася або ж, навпаки, ухвалювала мудрі рішення, здійснювала мрії, знаходила те, що шукала.
Не кожна втеча була на користь. Але зазвичай усі в підсумку ставали життєвим досвідом.
І була серед тих втеч одна – найболісніша. Про неї Юля ніколи не розповідає. Хоча сама часто згадує, снує спогадами, подразнює рану, обливає серце сльозами – ніхто не бачить. То й нікому не зізнається…
На думку спадають й інші втечі… Про них можна…
***
Юлі було п’ять, коли вона разом із подружкою-сусідкою, уже першокласницею, Олею вирішила втекти з дому. Дівчатка образилися на батьків, які заборонили забрати до квартир безпритульних котиків, що жили біля магазину неподалік. Оля хотіла сіренького, Юля – біленького. Літнього дня дівчатка бавилися на подвір’ї з пухнастиками й ділилися мріями.
– Я своє кошенятко назву Димок, – сказала Оля. – Годуватиму його лише ковбаскою та рибкою.
– А мій буде Сніжком, – зметикувала Юля. – Білий – колір снігу.
– Ми будемо приходити одна до одної в гості й братимемо котиків. Вони ж рідненькі, теж мусять бачитися.
– Ага, – серйозно погоджувалася Юля.
Але дитячим планам не судилося здійснитися. І Олині, і Юлині батьки категорично заборонили заводити чотирилапих. В один голос сказали:
– Віднесіть котів до кулінарії, припиніть з ними носитися. Від глистів потім не вилікуємо…
Звісно ж, дівчатка засмутилися, плакали, а тоді… наступного дня вирішили: якщо батьки не дозволяють їм завести домашніх улюбленців, то й вони підуть із дому. Назавжди. Крапка.
Збиралися недовго. Домовилися, що кожна візьме з дому найпотрібніше. Розбіглися й уже за п’ять хвилин знову зустрілися. Оля з маленькою маминою сумкою, в ній – гребінець, зубна щітка, кубик Рубика, мило та носова хустинка. Юля, хоч і молодшою була, додумалась прихопити печиво (вони ж зголодніють у дорозі!) та пляшечку солодкої газованої води. А ще сукенку на заміну й легеньку кофтинку.
Оля по одяг уже не поверталася. Не ризикувати ж – батьки могли повернутися будь-якої миті.
Плану втечі як такого не було, тому вирушили куди очі бачать. Спершу попри дорогу до центру міста, потім – у напрямку сусіднього села. Йшли, балакали, натхненні задумом і втішені рішенням – як гарно вигадали! Ото батьки сумуватимуть за ними. Ото пошкодують, що заборонили донечкам забрати котиків… Шукатимуть.
Коли притомилися, присіли перекусити. Тархун випили відразу. Печиво залишили на потім. Коли дісталися до вказівника, що межі міста закінчуються, самі здивувалися. Страх першим підкрався до Юлі. Несміливі сумніви потривожили дитяче серце: а де ж вони ночуватимуть?
Олю це запитання теж збентежило. Думали-гадали й таки нічого путнього не придумали. Тоді Юля несміливо запропонувала:
– Може, сьогодні повернемося… додому. А втечемо завтра?
На цьому й зійшлися. Вирушили додому. Мовчки.
А вдома застали переполох. Їх не було добрі три години, батьки шукали всюди, зчинили ґвалт. Тому, коли втомлені дівчатка зайшли у двір, гарними словами їх не зустріли. Отримали на горіхи, а на ранок уже й не поверталися до теми втечі. Будували халабуди, бавились у магазин, лазили деревами… І навіть про котків уже не згадували, вдавали, що забули…
Мабуть, обидві боялися, що подруга знову запропонує втекти. Дівчатка переживали, що доведеться тепер навсправжки йти з дому і спати просто неба. А це доволі моторошна перспектива – страшно…
***
У шкільні роки Юля теж часто від чогось-когось утікала. У молодших класах від однокласника, який боляче смикав за хвостика. Від великого сусідського пса, який завжди намагався зірватися з ланцюга й ганявся за дітьми, від сусідки баби Люсі, яка не дозволяла обривати малину на грядці.
А в старших – з набридливих уроків. Коли за планом була контрольна, до якої учениця не готувалася, вигадувала, що захворіла, й залишалася вдома. Деколи разом з однокласниками прогулювала набридливу біологію. А теплої пори, за ліпшої нагоди й інші уроки.
Юні й безтурботні старшокласники, як справжнісінькі шпигуни, вигадували бездоганні плани втеч, прикривали, захищали одне одного – якщо тікали одні, інші залишалися. Й так за колом.
Теплі весни, напоєні сонцем, свіжою зеленню і їхньою непідробною юнацькою радістю, брали в полон. Кликали до парку чи до озера, в кафе чи просто на берег річки, що протікала зовсім недалечко від школи. Хіба ж всидиш на алгебрі, коли така краса? Легкість. Друзі поруч. Порушені заборони – викурена на всіх цигарка, смішні анекдоти й пригоди. Врешті-решт, перші несміливі почуття!
– Я тебе дуже сильно люблю, – якось під час одного з таких прогулів сказав Юлі однокласник, з яким товаришували ще від садочка. – Ти найкраща дівчина. Будеш моєю?
– Буду, – безтурботно погодилась вона. Бо ж знає Давида все своє недовге життя. Знає, чим захоплюється, про що мріє, в чому його сила. Знає, що, коли сміється, то на підборідді з’являється ямочка, а коли сердиться – супить брови й морщить чоло. Знає, що в його блакитних очах можна втонути. І ще, що йому можна вірити: Давид ніколи не підведе. Сильний і кмітливий, захищає слабших. І дуже веселий – душа компанії, її натхненник, генератор найдивовижніших ідей.
Хіба могло бути інакше? Найкращий друг став першим хлопцем. Подарував перший поцілунок.
Першу втечу за місто мотоциклом.
Першу вилазку на дах багатоповерхівки і впевнене: «Бачиш, як ми можемо? Нам усе до снаги, моя дівчинко».
Першу віру в те, що вона справді найкрасивіша й найкраща.
Перші букети, кумедні, але цінні подарунки. Пісні під гітару. І просто пісні, які разом співали зорям, полям, садам, високим травам, старим деревам.
Перше вино з картонної коробки, розпите на двох на березі озера.
І перші обійми під зорями, солодкі поцілунки, впевнене відчуття-проживання безкінечності щастя в миті.
Давид узяв її за руку й довго не відпускав. Бережно повів у доросле життя: от вечори на лавочці під під’їздом – з ним одним; телефонні розмови по декілька годин, хоча нещодавно бачилися в школі; музика в Давида вдома – із колонок на повну гучність АТВ; і смажена картопля – він завжди готував, бо Юля зголодніла.
То була чиста любов. Не зіпсована корисливістю, не ображена зрадами, не підступна, не вимоглива. Смішна й весела. Максимально безтурботна. Здавалося, така не закінчиться ніколи. Непідвладна часу, обставинам… любов.
***
Одна втеча наздоганяла іншу. Думалося, не буде їм кінця й краю. Втікали на дискотеки, міські концерти, в сусідні села на ставки, на домашнє вино до однокласника…
А на закінчення школи примудрилися ледь не всім класом втекти із власного ж випускного. Хитро й технічно по одному виходили із задушливої їдальні, де були накриті святкові столи, залишали батьків та вчителів і вирушали назустріч справжньому святу. Прощалися з дитинством. Весело, шумно, з піснями й забороненим алкоголем. Поспішали жити…
І Юля теж. Бо ж солодко й надривно серце переповнювали емоції, мрії, бажання – бути дорослою. Бути з Давидом. Їй завжди здавалося, що вони на даху, а перед ними – великий світ, довгий час, відкриті можливості. Обирай!
***
А потім Юля закохалася. Не вперше, але точно глибоко й… інакше. І втечі стали потаємними. Не завжди й подругам розповідала, куди йде. Давидові й поготів…
Усамітнені зустрічі, заборонена любов. А дорослі хотіли, щоби вчилася, думала про майбутнє, професію, про свідоме самостійне життя, майбутню сім’ю.
І Юля втікала від обов’язків та відповідальності. Бути зразковою – добре, але слухала не інших, а своє серце.
Втікала від правди – вчилася брехати.
Ховалася від власного сумління – любов сильніша за все, пристрасть – гаряча лава.
То була втеча, якої потребувала, як повітря. Зріла й точно трохи божевільна.
Ця втеча-любов роби ла Юлю щасливою, а іншим завдала болю. І вона не знала, що зовсім скоро теж пораниться об цю втечу.
Коли казали «Ці стосунки не мають майбутнього!», затуляла вуха. Втікала від правди.
Але правда наздогнала Давида. І, зраджений, він спершу довго просив Юлю зупинитися, схаменутися, повернутися до нього.
– Залишся зі мною, – благав.
Коли ж вона вкотре категорично випалила своє «Ні, пробач…», він пішов з її життя, а потім надовго виїхав з міста.
Повертався двічі. Й щоразу приходив до неї. І щоразу чув: «Ні, пробач».
А тоді якогось дня Юля в соцмережі прочитала, що Давид загинув.
Було боляче від невідворотності. Неможливості щось змінити. Повернути час, сказати про важливе. Подякувати за віру в неї. За найчистішу любов… За всі втечі разом і перші «рука-в руці-високі-зорі-смішні розмови…».
***
Юля втікала від невизначеності. Пристрасть із плином часу замість того, щоб наповнювати, спустошувала. Одне – зрадити самій, зовсім інше – бути зрадженою. Гаряча лава охолола.
Тоді шукала розради в навчанні, роботі, мандрівках, нових стосунках.
Від чого лиш не втікала Юля!..
Були втечі від літніх злив, пекучого полудневого сонця, небажаних завдань керівництва, заздрісних колежанок, зустрічей із неприємними людьми, дурних запитань, небажаних гостин, незручних розмов.
Утікала від набридливих повчань, співрозмовників, усіх тих, хто знав «як краще», і щоразу ліз із непроханими порадами.
А потім втеч ставало все менше й менше…
І з віком потреба в спокої зростала. Стабільність задовольняла.
***
Юля вийшла заміж. У неї син і донька. Чоловік. Нова робота. Все як у людей.
Їй би втекти хоч на трішки, хоча б кудись, щоб просто наповнитися, набратися сил, щоб бути турботливою мамою, уважною дружиною, мати натхнення до праці… Але втечі – не на часі. Недоречні. Нерозумні. Та чи й треба?
Уже сама не знає.
Втечі – перевага дитинства, молодості...
Щоб тікати, треба дві речі: сильне бажання та легкість в ухваленні рішень. А їх, коли тобі за п’ятдесят, абсолютно мало…
Тому Юля періодично втікає хіба що у спогади чи в сни.
Що шукає? Кого? Навіщо?
Навіть собі не зізнається, що, як тоді, в дитинстві, в історії з невдалою спробою завести кота, просто боїться. Невизначеності. Зруйнованого життя… Залишитися самою посеред ночі на роздоріжжі.
Бо від усіх і всього втекти реально, а від себе – ні…
«Залишся!» – чує уві сні Юля. Чий голос? Далекий… І бачить вона ямочку на підборідді, не витримує погляду глибоких блакитних очей…
І цього разу… залишається.
***
Така людська природа: не завжди знаємо, чи чинимо правильно, коли вирішуємо втекти.
Не знаємо, що було б, якби ми вчинили інакше.
Нам невідомо, який вплив на наші життя мають ті чи інші наші рішення.
Бо все відносно. Насправді непевно. І доволі сумнівно…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
56
Життєві історії
