ЗАЛИШЕНІ ДВЕРІ

Ганна глянула на нього, підійшла мовчки, взяла за руку, запопадливо глянула в очі.

– Ну що ти, Гордійчику, час уже.

Гордій кивнув, мовчки, важко ступаючи, повернувся в хату. Ви­йшов звідти, тягнучи на собі ще два мішки зі збіжжям, так само мовчки закинув їх на підводу. Виніс із хати синю куфайку з кольоровими латками й поклав на призьбі.

– Та давай сюди, я віддам, – озвався з підводи Охрім, що був їм сьогодні за візницю.

Гордій кивнув, відніс куфайку на воза й повернувся до дверей хати. З-під старих сходів дістав довгого залізного ключа, обережно причинив сірі, заквітчані мальованими чорнобривцями двері, вставив ключа в щілину. Лязгав довго, приміряючись до потрібної глибини, але руки не слухалися. Замкнути ніяк не вдавалося. Вилаявся, відчинив, щоб переконатися у своїй невдачі, і зачинив з гучним лязгом, знову приміряючись до ключа.

Ганна дивилася збоку, лише губи підтискала.

– Дай мені, Гордію, – м’яко поклала руку йому на передпліччя.

Обняла ззаду, притислася до нього всім тілом. Так і стояли кілька митей мовчки. Нарешті Гордій відступив, і Ганна підійшла до дверей. Швидким звичним рухом вирівняла ключ по засічці, крутнула раз, вдруге – і важкий залізний засов усередині хати замкнув їх з гірким зойком.

Ганна відступила на крок, потягнулася до одвірка, та Гордій мовчки перехопив її руку, забрав ключа, вклав його на місце. Потім притулив розчепірену праву руку до дверного полотна з багряними квітами, застиг на мить і, піднявши вологі очі до неба, в бік сільської дзвіниці, розмашисто перехрестився. Рвучко обернувся до підводи, кількома кроками перетнув двір, забрався на воза.

Ганна й собі присіла скраєчку, трохи зсунувши речі. Охрім вйокнув, і важкий віз, жалісливо скрипнувши колесами, зрушив з місця.

Їхали мовчки. Ганна напружено косилася на Гордія. Як терпку грудку, катала на язиці слова, які так і не наважилася йому сказати.

Уздовж дороги буяла осінь. Ще недавно вогнисто-жовті кольори змінилися на відтінки багряного, темно-бузкового й брунатного. Оголені дерева соромливо прикривалися оберемками охри.

Ганна не витримала, потягнулася через воза до Гордія:

– Гордійчику, не тре… Там діт­ки, онучки, зажиємо, як люди, все буде, – залопотіла, заглядаючи йому в очі.

– А тут земля наша. Дім, – ковт­нув, відвернувся, але Ганнину руку накрив своєю.

За підводою, перестрибуючи між високим бадиллям і розпушивши хвоста, бігла Цятка. Бігла мовчки, не нявкаючи, лише зупинялась, щоб принюхатися. Уже за селом, де дорога стрімко збігала з пагорба, зупинилася. Присіла й проводжала підводу поглядом, аж поки та зникла за черговим поворотом. Потім розвернулася – й у густі зарослі бузини, мишкувати.