ЗАБАНУВАЛА

– Ну, набувайтесі, а я за тиждень по вас приїду, – вже з автомобіля мовив до матері та її сусідки.

Тільки-но машина від’їхала, як Ганна попрямувала до своєї рідної хатини.

– Анно, ти куда правцюєш? Там вже инчі ґазди!

– Та я сі хоть одним оком глипну, за паркан сі потримаю, до рідної землі припаду...

Почувши розмову двох жінок за ворітьми, пес почав гавкати і з двору вийшов ґазда.

– Слава Ісусу Христу! Чого, тето Катерино, в хату не йдете? О, бачу, ви не сама! – привітався.

– Та не сама, то моя товаришка дитинства до мене приїхала, то ходимо й обзираємо, як сі всьо позмінювало.

– То заходьте до нас, чаю поп’ємо, – ввічливо запрошував сусід Микола. Він не знав, що це будинок Ганни, бо купив у її сина, а власниці на очі не бачив, лиш чув, що та дуже банує за рідним домом.

Зайшовши до рідної оселі, в Ганни перед очима постала картина, як вони будували її зі своїм чоловіком: «Платви на верх на своїх плечах подавала, а як стелі ліпили, то сама всю глину замісила, а підлоги такі моцні, що дотепер ніґде сі не прогнули, бо ліґарі дубові...»

Думки жінки перервала подруга, яка вже дякувала за чай і прощалася з господарем.

Жінки попрямували до дому Катерини, та Ганна щохвилини оглядалася на свій рідний і до болю чужий.

Тиждень збіг швидко: подруги проговорили про все на світі. Ганну дуже гнітила думка, що ґазди, які жиють у її хаті, не мають наміру продавати будинок. Вони тут добре обжилися, призвичаїлися.

Останню ніч перед від’їздом до міста жінка вирішила ще востаннє сходити до рідного дому і набутисі хоть коло воріт досхочу, бо відчувала, що більше сюди не повернеться...

На ранок Катерина не знайшла подруги в хаті і пішла шукати її до сусідів. Біля їхнього дому був страшний шум: біля воріт знай­шли вже остигле тіло Ганни.

Катерина голосно заридала: «Забанувала бідна! Забанувала...»