Шлях додому
– Місця, де народилисі і віросли, завжди є святими. Не можу сі я тут прижити – пора додому!
– Ви що, здуріли? До якого дому? Ваші хата давно продана, там жиють другі люди. – Так Іван намагався опам’ятати матір, яка зібралася до рідного села, до рідної оселі.
Уже більше ніж десять років Ганна проживала в місті із сином та його родиною. Свою хату згодилася продати, бо в селі коло всього треба ґаздівські руки, аби в порядку тримати. Чоловік її помер, а син продав рідне гніздо і забрав матір до себе.
У місті Ганна ніби душиласі від того шуму, все згадувала рідне село. А коли випадала нагода, любила вирватись на природу: то по гриби, то по ягоди.
Останніми місяцями жінка нездужала і майже не виходила з маленької кімнатини у квартирі. Вряди-годи поговорювала, що хоче повернутися в село, та родина не звертала на те уваги, бо знали, що вертатися їй нікуди.
У соціальних мережах Ганна знайшла подругу дитинства, яка проживала сама в будинку, що в сусідстві з її рідним, тим, який продала. Жінки домовились, що Ганна погостює у подруги. Але Іван добре знав свою матір і розумів, що не в гості вона зібралася, а має на меті вмовити тих людей, які купили її хату, назад їй перепродати, тому й не втримувався від сварки і не хотів відвозити матір до села.
– Як ти мене не відвезеш, то я ще до автобуса дошмондаю, але всьо одно поїду туда, де моя материзнина.
Наступного дня син з матір’ю приїхали в рідне село. У Ганни з очей струмком котилися сльози, в Івана серце стискалося, але старався того не показувати, лиш на повні груди вдихав запах свіжого, рідного повітря.
– Ну, набувайтесі, а я за тиждень по вас приїду, – вже з автомобіля мовив до матері та її сусідки.
Тільки-но машина від’їхала, як Ганна попрямувала до своєї рідної хатини.
– Анно, ти куда правцюєш? Там вже инчі ґазди!
– Та я сі хоть одним оком глипну, за паркан сі потримаю, до рідної землі припаду...
Почувши розмову двох жінок за ворітьми, пес почав гавкати і з двору вийшов ґазда.
– Слава Ісусу Христу! Чого, тето Катерино, в хату не йдете? О, бачу, ви не сама! – привітався.
– Та не сама, то моя товаришка дитинства до мене приїхала, то ходимо й обзираємо, як сі всьо позмінювало.
– То заходьте до нас, чаю поп’ємо, – ввічливо запрошував сусід Микола. Він не знав, що це будинок Ганни, бо купив у її сина, а власниці на очі не бачив, лиш чув, що та дуже банує за рідним домом.
Зайшовши до рідної оселі, в Ганни перед очима постала картина, як вони будували її зі своїм чоловіком: «Платви на верх на своїх плечах подавала, а як стелі ліпили, то сама всю глину замісила, а підлоги такі моцні, що дотепер ніґде сі не прогнули, бо ліґарі дубові...»
Думки жінки перервала подруга, яка вже дякувала за чай і прощалася з господарем.
Жінки попрямували до дому Катерини, та Ганна щохвилини оглядалася на свій рідний і до болю чужий.
Тиждень збіг швидко: подруги проговорили про все на світі. Ганну дуже гнітила думка, що ґазди, які жиють у її хаті, не мають наміру продавати будинок. Вони тут добре обжилися, призвичаїлися.
Останню ніч перед від’їздом до міста жінка вирішила ще востаннє сходити до рідного дому і набутисі хоть коло воріт досхочу, бо відчувала, що більше сюди не повернеться...
На ранок Катерина не знайшла подруги в хаті і пішла шукати її до сусідів. Біля їхнього дому був страшний шум: біля воріт знайшли вже остигле тіло Ганни.
Катерина голосно заридала: «Забанувала бідна! Забанувала...»
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

