ЗА МІСЯЦЬ ДО РІЗДВА

– Та я тут гуляв поряд і вирішив зайти по книжку до тебе.

Обоє засміялися. Це була їхня давня історія. Ще в школі вони сильно посварилися. Не розмовляли, мабуть, днів п’ять. Аж тут Сашко придумав, як помиритися з подругою. Просто прийшов у гості зі смаколиками і сказав, що йому потрібна книжка для реферату. І геть не подумав, що тоді саме тривали зимові канікули й ніякі реферати писати потреби не було. Відтоді це був жарт, зрозумілий лише їм двом.

Молодик ступив у передпокій і поклав пакети на поличку, пляшка з вином відгукнулася мелодійним дзвоном.

– Олександре! Та ви знаєте, що мені зараз потрібно, – промовила Аліна, досі сміючись, і обійняла свого друга.

Сашко тим часом роззирнувся, міцно обійняв подругу, поцілував у щоку. Та із вдаваним спокоєм запитав:

– А ти що, сама? Я думав, твій принц розважає тебе в п’ятницю ввечері.

– Данило в минулому. І не треба вдавати, що ти не радий. Я добре знаю, що він тобі ніколи не подобався.

– Ну, сонце, ти мене дуже добре знаєш! То що, ми не говоримо про це?

Аліна не відповіла, просто заперечно похитала головою.

– Саню! Я така рада тебе бачити!

– Саме на це й розраховував, – засміявся чоловік.

Алінка заметушилася в кухні, накриваючи стіл до вечері. Сашко розповідав про відрядження, про роботу, про батьків і молодшого брата. Дівчина із задоволенням слухала, запитувала й коментувала.

Вони були друзями, скільки себе пам’ятали, а може, навіть більше. Їхні мами познайомилися, коли були вагітні ними. А потім це переросло в дружбу сім’ями. Дітей своїх мами віддали спочатку в одну групу в садочку, а потім і в один клас. Хіба ж ті мали шанс не стати добрими друзями? Такі різні й несхожі Аліна і Сашко завжди підтримували одне одного. Завжди звіряли свої переживання і таємниці. Тільки Аліна мала неймовірно сильний вплив та знаходила потрібні слова, щоб вгамувати запального й упертого Саню. А він своєю веселою та безтурботною вдачею часто змушував її сміятися до сліз. Бувало, і сварилися, не розмовляли тижнями, але все ж ішли назустріч одне одному. Бо і він, і вона знали, що їхні стосунки – то назавжди. Адже стільки всього вже пережили разом.

Вони говорили й говорили, сміялися. Аліна вже й забула про свої невеселі думки, від яких йшла обертом голова до приходу Сашка. Він же з обережністю досвідченого сапера пробирався повз розмови до теми Алінчиного колишнього. Щойно прийшов, помітив, що була засмучена, невесела. Їй точно треба виговоритись. Але ж Аліна мовчить, накручує себе. Як завжди, скільки її знав.

Розмова плавно перейшла на особисте Олександра. Виявилося, що, поки вони з Алінкою не бачилися, чудову дівчину Юлю змінила не менш чудова і приємна Оля. Але з останньою він Алінку не познайомить, бо вони так і не стали одне для одного чимось серйозним.

Алінка заходилася жартома сварити друга:

– Саню, ну що ти за бабій такий? Дівчата поряд із тобою завжди гарні, тендітні, цікаві! А ти в ліжко стрибнув і – тікати! Ти, мабуть, теж боїшся серйозних, довготривалих стосунків?

– Ні, сонце! Я просто не хочу йти на Різдво в незнайому компанію, знайомитися з чиїмось батьками. Тому при­б­лизно за місяць до свята закінчую всі несерйозні стосунки, – засміявся.

– І ще: я ж нікого не обманював, нікому голови не дурив і нічого не обіцяв! Чекай! А хто ще боїться серйозних стосунків? Я щось пропустив?

І тут Алінка не втрималась та розповіла другові все, що думала, що сталося. Сашко не перебивав, слухав, як завжди, уважно й пильно вдивлявся в обличчя своєї дорослої подруги дитинства. Закінчивши свою розповідь, дівчина видихнула й задивилась на рубінове вино у своєму келиху. Сашко перший порушив мовчанку.

– Ну ти ж точно не сприйматимеш серйозно слова ображеного чоловіка? Та ще й робити з них якісь висновки? Хто, хто, а я можу тебе запевнити, що довготривалі стосунки ти навіть дуже добре можеш будувати й підтримувати. Мала, ми з тобою з народження разом! Це щось та доводить! – усміхнувся чоловік.

– Саню, дякую за підтримку! Але то дружба, а то кохання, спільне життя. Мені, взагалі, часто здається, що я ніколи не знайду чоловіка, з яким захочу жити разом, щоб усе надовго й насправді.

Сашко якось сумно видихнув і промовчав. А потім вирішив збиратися додому.

Аліна не могла не помітити якоїсь раптової зміни настрою друга, втім, допитуватись не стала. Лише запропонувала чаю перед тим, як він піде. Сашко погодився. Вони говорили на якісь сторонні теми, однак легкість між ними зникла. І це було відчутно їм обом.

Саня допив свій липовий напій і викликав таксі. Аліна не зводила з нього очей. Щось вона не те сказала? Чи, може, він просто втомився, тому і сумний якийсь?

Аж тут сильний скрип і гуркіт за вікном перервали Алінині думки. Обоє підскочили зі стільців. Заблимало світло й майже одразу згасло. У дворі впало дерево, велика розлога липа. І, мабуть, падаючи, зачепило своїм віттям електричні дроти. Вітер таки домігся свого – налякати людей, влаштувати катастрофу. Мить вони мовчали. І тут Аліна неочікувано навіть для себе сказала:

– Саню, не їдь! Залишайся! Я постелю тобі на дивані! А вранці сніданок приготую. Страшно так тебе відпускати. Он яка негода!

Сашко засміявся й мовив:

– Мене страшно відпускати чи Алінка боїться без світла сидіти? Та залишуся, мала! В темряві не кину!

– Так! І сама сидіти в темряві теж боюся. Добре ти мене знаєш, Саню!

Дуже скоро сидіти в маленькій кухні стало незатишно й холодно. Тому друзі перемістилися разом із горнятками липового чаю на великий диван у вітальні. Аліна запалила декілька свічок, дістала із шафи велику вовняну бабусину ковдру. Вони сіли поряд і загорнулись у теплу, перевірену роками й зимами вовну, попивали чай і вдивлялися у вогники свічок. І було щось у цьому дивно знайоме. І так було добре мовчати разом, комфортно й тепло, незважаючи на негоду та холод. Аж раптом Саня порушив мовчанку:

– Пам’ятаєш, ми так само сиділи біля вогнища під однією ковдрою, коли з батьками їздили на риболовлю? Ото були походи!

Вони згадували та сміялися. І тепло було від самих тих спогадів дитинства. Так добре, коли хтось знає тебе все життя і часом краще за тебе самого. Розмова перескакувала з теми на тему. Аж поки Аліна тихо й несміливо запитала:

– Слухай, Саню, як так сталося, що ми так добре ладнаємо, але ніколи не були одне для одного більше, ніж друзі? Мабуть, я просто не твій типаж жінки?

Замовкла, почервоніла, зніяковіла. Аліна швидко спробувала надати своїм словам меншого значення, спростувати, відхилити, унеможливити сказане. Чи то вино так дало в голову? Чи, може, ота негода надворі й завивання вітру підштовхують до розмов про стосунки і тепло?

– Та ну, це дурня! Знаю, знаю. Так сказала, не подумавши. Ми ж знайомі з пелюшок, я тебе пам’ятаю ще із садочка. Ми друзі, і це круто!

Сашко мовчав і уважно дивився на свою подругу. А потім тихо запитав:

– Ти що, геть нічого не пам’ятаєш? Не мій типаж жінки? Мала, ти що, знущаєшся? – чоловік нервово всміхнувся.

– Перша дискотека в універі, ти мене покликала із собою, бо пити не вмієш, і я мав виконувати роль наглядача та дбайливого старшого брата.

– Пам’ятаю. Я тоді все одно випила зайвого, і ти доставив мене додому, а моя мама залишила тебе в нас ночувати. І зранку ми прогуляли пари й лікували мою хвору голову.

Аліна геть не розуміла, до чого тут екскурс у її студентські часи.

– Мала, саме тоді ти мені й сказала одну важливу річ. Сидячи о третій ночі в батьківській кухні. Тоді ти сказала, що ми можемо бути лише друзями й тільки ними. Бо якщо ти втратиш якогось хлопа, то постраждаєш і підеш далі. А якщо мене – не переживеш. Якось так ти й сказала. Тому всі мої романтичні сподівання і чекання в один момент звелися до суто дружньої підтримки. Хіба можу я дозволити, щоб ти не пережила чогось, сонце?

Аліна дивилася на Сашка, не моргаючи. Їй аж подих перехопило. Раптом згадались усі букети на її дні народження, що дарував друг. А ще походи разом на концерти й у кіно. Сашко завжди був її найкращою компанією, людиною, яка розділяє її сум та сміється з її жартів. Чи можна так прозріти в одну мить? Побачити те, до чого раніше була сліпа.

Знайомий роками питальний погляд темних очей, щира усмішка і розкуйовджене русяве волосся. Сашко був завжди поряд. Без очікувань, нарікань і незалежно від її настрою та рішень. Любив, розумів і приймав такою, як є. Хіба це не щастя?!

Аліна не могла дібрати слів, не розуміла, що буде далі, й не хотіла геть нічого контролювати. А просто нахилилась і ніжно поцілувала Саню. Раптом у житті все стало просто і зрозуміло. Ось твоя людина, яка тобі потрібна і яка для тебе важлива. І це єдине має значення.

– Це так дивно – цілувати свого друга, – мовила вона, потопаючи в його теплих, ніжних обіймах. Це дуже дивно, але приємно. Мабуть, так і має бути.

– Звісно, що так і має бути, сонце, – усміхнувся він.

– Але, Саню, не смій втікати від мене так, як тікав до цього від своїх дівчат! Зрозуміло?

– А сенс мені тікати, мала? Я тепер точно нікуди не подінуся, навіть якщо ти захочеш. Я дуже люблю ходити до твоєї мами на Різдво, – промовив він з усмішкою.

Виявляється, що наше щастя не завжди криється десь за горизонтами і далями. Часто наша доля десь зовсім поряд, вона терпляче чекає слушної миті й випадку, щоб змінити звичний плин життя назавжди.

Аліна та Сашко, як і домовлялись, пішли до батьків на Різдво. А наступного року запросили обидві родини святкувати до себе, бо були вже молодою дружньою сім’єю.