З ПРИСМАКОМ ПРИКАРПАТТЯ

– Вуйку?! Дай Боже, вуйку! А купіт-но в мене силянку суниць. Дивітси, які ладні, а пахнут! – мала глибоко вдихнула. – Свіжесенькі, шойно’м назбирала, дивітси. – Дів­чинка простягнула морпіхові цупку трав’яну стеблину з насиленими червоними ягідками.

– І скільки ти за них хочеш?

– Та п’ятдесятку дайте, вуйку, як маєте. А як нє, то хоча б двадцятку.

Арсен витягнув з гаманця стогривневу купюру і дав малій.

– Ойой, та то забагато, вуйку, я ше не буду мати вам дати решти.

– Решти не потрібно, – усміхнувся чоловік.

– О! То файно дякую, вуйцю, я вам тогди ще таку саму насилю. Але то тоді, коли вертатиму домів, бо зараз мус худібку на пашу вивести.

– Гаразд, домовилися, – серйозно мовив Арсен. – Тебе хоч як звати, мала?

– Я – Устя, себто Устинка. І ніяка я не мала, – опустила очі дівчинка, – вже’м трету клясу скінчи΄ла.

– Ой, вуйку, дивітси, як сонечко вже ся підоймило за он ту смерічку, шо за пагорбом. Видите? Он! То зараз як порахуєте шість раз по десять, то буде тиха хвилина, тре вклякнути і помолитися за наших героїв, тих, шо з війни. Я вже потроху буду йти і зачну рахувати. А ви тут рахуйте, вуйку, і вклякніт потім, добре? Бо то так тре, то так всі українці мают робити, би пом’янути наших героїв. – І мала пішла, бурмочучи собі під ніс: «Один... два... три...»

Арсен завмер. З подиву йому відняло мову.

Згадалося, як на залізничному вокзалі в Києві рівно о дев’ятій, коли по гучномовцю оголосили хвилину мовчання, ніхто – ні­хто! – з перехожих не спинився, не склав шани загиблим. Усі спішили у своїх справах.

А тут, у карпатській глибинці, де немає як такої цивілізації... Це замурзане дівча, в тих протертих гумових черевичках видає йому такі патріотичні речі. Неймовірно!

Хлопець подумки почав рахувати... Після шостого десятка припав на одне коліно й тихенько затягнув:

– Ще не вмерла України ні слава, ні воля...

Потім вийняв з ранця мобілку, про яку забув іще з учорашнього вечора, і зробив красиве фото червонявої силянки суниць на тлі зелено-синіх гір. Тоді ласо посмакував ароматними лісовими ягідками й вирішив піти прогулятися гірськими стежками. Підіймаючись плаєм угору, милувався місцевими краєвидами, всотував у себе всю красу та велич Карпатських гір. Незчувся, як сонце вже високо стало в полудні й пекло, пекло нестерпно...

Арсен почав спускатися вниз, у долину. Хотів чимдуж занури­тися в прохолодну гірську річку чи бодай змочити в ній ноги. Враз посеред височезних хвойних дерев знову почув знайому музику пастуших дзвоників.

«Устя, – радісно подумалося морпіху, – мала Устя повертає з паші корів».

І справді, побачив поперед себе, як розпатлане дівчисько енергійно завертає худобу, розмахуючи великою палкою, і щось весело наспівує...

– О! Ади! Вуєк! Ото я вас вздріла! – мала щиро й радісно усміхнулася. – А я йду он на той пагорб, перевіру, чи часом рижиків там нема. Бабця казали, що стрийко позавчера трохи приніс, то, може, вже є.

– Рижики? – здивувався Арсен. – Це що? Гриби такі? Я, зда­ється, десь-колись чув про них, але ще ніколи не бачив і не куштував.

– О, ну то ходіт, ходіт зо мнов, я вам покажу... Лиш би були, бо то ше ніби їм не час, але сего року потепліло скоро і дощі – нівроку, то вже можут полізти. Так бабця казали.

Дівчинка повела військового до підніжжя найближчої гори, де хаотично розрослися молоденькі ялинки. Мала побігла навпростець... Арсен за нею...

– О! Є! Є! Адись! Вуйку, подивітси! – дівчинка простягнула невеличкі помаранчеві шапочки пластинчастої структури. Її руки враз покрилися їдкою брунатною барвою – від молочного соку, що стікав із ніжок грибів.

– Це рижики? – перепитав Арсен.

– Ага! Вони! Вони, вуйку! Я їх доб­ре знаю! А які в’ни смачні, як їх всмажити на пательні з маслом! А як пахнут хвоєю... Стрийко кажут, же то найліпшіші гриби. В них багато всіляких вітамінів. Він їх на зиму засолює. Отаково, вуйку, бере їх, просто обшпарує окропом, а тогди кладе в таку круглоньку дубову бочку капелюшками вниз, поверх сипе крухової соли і моцного перцю. Ше всілякі там трави, бібкове листя... І ставе то всьо під гніт. І вони ся там, в тій бочці, так квасят. Ну, а на коляду то вже люкс, перша кляса під закуску. То так стрийко кажут. Але я такі не дуже люблю. Вони якісь кислі і вострі. Я би більше їла такі прості, свіжі, всмажені з цибульков. Ну або коли вони в мачанці, до токану.

– До чого? – зробив круглі очі Арсен.

– Та до токану, вуйку. До токану! То каша така, як сонце горича і жовта. Йой, якась біда з вами. Ніц не знаєте, ніби нинішні. А з вигляду і не скажеш. Такі си слічні, – мала гонористо підморгнула.

– О! Чуєте, вуйку, а ходіт-но до нас, га? Он там, недалеко, за тими двома горбами, вже наша хата. Бабця якраз нині надумала си той токан варити, то враз і спробуєте. Ходіт, вуйцю, ходіт. В нас нікого нема. Ми з бабою Ориною лиш дві. Мама поїхала на трускавки до Польшí. А татка вже давно нема. Його святий Петро до себе забрав, на небо. Забрав, бо вони там зі святим Павлом нову браму ставлят, і їм тре файного майстра, шо різбит по дереву. А наш тато то фест добре вміли. Ото і взяли го помогти, бо, видко, більш нема кому. То так мама казали.

Арсен знову остовпів. Ця мала змушує його серце посилено битися. Йому так захотілося її обій­няти по-батьківськи, пригорнути до себе, захистити від усього того недоброго, що вже було і ще може бути в її житті. Ця дівчинка, ця Устя, з такими ясними очима, з такою щирою усмішкою, так глибоко зачепила його душу. Так розчулила своєю дитячою безпосередністю. Так зворохобила мудрістю. Якась вона дивовижна. Не схожа на інших. А ця її говірка, така природна й самобутня, як Карпатські верхи, така колоритна й шармова, як тутешні осінні ліси! Здавалося, що вже ніхто так не балакає...

– Ей, вуйку, агов! Ви шо, з дуба впали чи ґав ловите? – мала вчепилась за Арсенову руку. – Ходіт, ходіт швидше, бо я вже їсти хочу...

– О на маєш. А я си лиш подумала, і кого в’на нинька мені приведе, – усміхалася з порога миловидна сивочола бабуся. – Видко, малій бракне уваги, бо все когось кличе.

– Бабо, той вуйко мені сотку за двадцять суничок дав! А ще рижиків поміг назбирати, диви, які ладні, – Устинка припіднесла кошичок з грибами.

– Ну раз так, – взялася в боки бабця, – то прошу пана до хати. В мене вже вечеря підоспіла. Токан ше парує, сало шкварчит з цибульков. Зараз ще тих рижиків всмажемо на плиткій пательні. Та й шо ше тре? Люкс!

Арсен ніяковіло ступав у сіни. Йому було трохи незручно, що ось так раптово потрапив на чуже обійстя, до чужих людей, ще й виходить, що напросився на гостину. Та з іншого боку... Він, затятий міщук з діда-прадіда, так давно хотів відчути автентику простого сільського життя. Йому завше подобалися прості люди. Їхня непідробна самобутність, добра енергетика. Їхня щира вдача. Їхні звичаї та традиції. Їхня вроджена українськість. Він часто переглядав відео в соцмережах, де прості горяни розпалюють ватру, готують стародавні страви, виходять у ліс на тихе полювання, демонструють народне вбрання, співають прадавні пісні на тлі предковічних гір. Бойки, лемки, гуцули чи долиняни... Усі вони так відгукувалися йому по духу, так солодко вражали серце. Мабуть, у минулому житті він був одним із них, з тих сильних й відважних, запальних і завзятих мешканців українських гір. Тому переміг у собі мимовільне знічення і радо ввійшов у хату.

Баба Орина відразу ж провела його до невеличкої кімнати, де в куті стояла побілена й розмальована квітами піч. Господиня вийняла з неї невеличкий чавунний горщик і взялася накладати в напівглибокі глиняні тарелі золотаве сонцесяйне вариво. Арсен одразу ж зрозумів, що це якась каша, щоправда, не знав, з якої крупи. Баба Орина докладно ознайомила його з процесом приготування:

– Йой, пане, та то дуже просто. От берете си каструлю, бажано з товстим дном, би вам не пригорало. Варите в ній покраяну бульбу, але так, би не було багато води. Тогди, коли бульба вже троха покипіла, сипите в ню зо дві пригоршні кукурудзянки, але тіко дрібного помолу. Посоліт си, приперчіт і отаким дерев’яним товкачем або якою моцною ложкою колотіт то всьо, колотіт, так за сонцьом, би вам згусло і доб­ре відставало від стінок. В конци дайте си кусень масла і... всьо! Токан готовий! Видите, пане, то нема шо робити. Тіко силу в руках тре мати. Але я вижу, же ви маєте! То зробіт си такє колись. Воно дуже добре, їй-богу, зараз сами переконаєтеся. І ситне, і поживне, і тримає довго. Колись наші хлопці з лісу то постійно варили.

Баба Орина присмачила токан цибулевою засмажкою зі шкварками і ще принесла трилітровий слоїк кисляку.

– Але токан, прошу пана, тре запивати квасним молоком, – простягнула Арсенові металевий кухлик.

Спершу хлопець дещо насторожено спробував незвичну поживу (не дарма ж його псевдо Гурман). Та, відчувши насичений кукурудзяний смак з вершковою ніжністю, з одного боку та пікантністю хрустких шкварочок – з другого, уже не міг стриматися і наминав ложку за ложкою, попиваючи кисляк.

Мала Устя із цікавістю спостерігала за тим, як малознайомий та водночас уже такий близький їй вуйко сидит в її хаті, за столом, на татовому місці і вперше в житті їсть токан. У дівчинки тремтіли сльози на очах. Але вона стрималася...

Повернувшись на службу, Арсен, за першої ж нагоди взявся готувати побратимам унікальну страву.

– Хлопці, я вам зараз таку смакоту приготую, з присмаком Прикарпаття. То мене бабця Орина, з Рожанки, навчила... От лишень шкода, що кисляку в нас нема, холєра!