З ЛЮБОВ’Ю, БАБЦЯ ТЕКЛЯ

«За тих, що плавають, подорожують»,  – голос отця Миколи аж стрепенув Теклю, і вона тихо додала: «За тих, хто на чужій землі…».

Враз у вухах застугоніло, церква захиталася, Текля провалилася в тунель спогадів, яким мчав потяг до Дрездена. А в його нутрі, мов у череві Йониної риби, тулилися сотні хлопців та дів­чат, приречених на невідомість, і лиш глухий дощ, як продовження їхніх сліз, був їхнім вірним подорожнім… Текля була серед них наймолодшою, їй ішов лиш тринадцятий рік. Але сумувала вона найменше, бо їхала разом зі своїм коханим Іваном, їх обох схопили на сіножаті. Хлопець заколисував її у своїх обіймах та обіцяв, що все буде добре, за рік вони повернуться, а там і сватів зашле!

Вибирали їх, мов худобу: мацали руки, ноги, зазирали до рота. Івана забрали першого, Текля дитинно чіплялася за поли бауера*, який повів за собою її коханого. Але той лиш струснув її, мов останнє яблуко-гниличку з дерева, бо і зростом, і статурою не вдалася ота мала остарбайтерка… Її забрали останньою – фрау, яка була вдовою та жила із сином, на фронт його не мобілізували через поганий зір. Окрім Теклі, у будинку було ще п’ятеро слуг. Але роботи вистачало всім: дівчина щодня тягала дротяні коші з картоплею для свиней із пивниці, варила її, доїла корів, прибирала стайні та подвір’я. Дні і ночі злилися в єдину симфонію туги, яку переривали нечисленні листи додому. Аби написати їх, Текля мусила згадати всі улюблені мамині пісні та приповістки, щоб чужинці не змогли зазирнути за стулки її думок. У селі ходив поголос, що жінку, яка в першому листі додому написала, що її господарі «нелюди та вбивці», відправили до концтабору. «Якбись, мамо, знала, яке в мене горе, то би-сь передала зозулею соли, – переливала свою тугу з душі в букви Текля і продовжувала: – Ци било, ци не било, а ти тягни, кобило!». То були листи без відповіді, листи в нікуди… Але це була єдина ниточка, яку Текля невтомно пряла, як павутинку бабиного літа печерний павучок, з чужини до рідного дому: «Напишу листочок та й пущу на воду, може, він попливе та й до мого роду»…

…Йшла друга осінь її неволі… Разом з тугою за домом ріс і її живіт! В останньому листі до матері написала: «Ой ізов’янь, вінку, вінку із барвінку…». І більше ні слова про ту страшну ніч, коли отямилася в дужих руках конюха Ганса, що витягли її зі стрімкої річки, а вона борсалася, кричала, хотіла, аби той гірський вир висмоктав із неї життя, а разом з ним її ганьбу. Ні слова про марево її гарячки, яка тривала цілий місяць, крізь яку проступали шкіци неясних спогадів. Ось над Теклею схилилася фрау, тоненькі губи кривляться червоною силянкою в запитанні: «Це мій син, це Гельмут зробив?». Хтось у білій одежі – здогадалася, що то лікар, гіркі пігулки... Коли видужала, то фрау покликала її до себе: «Дитину народиш, віддаси мені, бо то наша арійська кров. Виховає моя сестра, фрау Бруннер, разом зі своїм, вона зараз теж чекає на дитину. А ти будеш нянькою в моєї сестри, живе недалеко. Слугам скажемо, що твоя дитина померла».

…Фронт уже був у сусідньому селі. Дрижали вікна, сипався тиньк на голови принишклих, хтось раз у раз схлипував та зітхав, а Текля лиш тихо молилася, бо вимріяла, що коли в село зайдуть «наші», то вона зможе викрасти в бауерів свого Пауля-Павлика і повернутися з ним додому. Минали дні в темряві пивниць та невідомості… Якогось ранку Текля прокинулася від блаженної тиші, притьмом помчала до фрау Бруннер провідати свого сина. Побачила, що в селі вже господарювали «наші», на радощах надала ходу. Десь із того берега річки вже дзвенів дитячий голосок: «Mutti, mutti! Schmetterling!»*. Ще кілька кроків до берега, перебігти місток і... Чиясь постать у поношеній гімнастерці забовваніла на тому березі. Дитячий плач і хлюпіт – останнє, що почула, а потім світ потемнів… для неї назавжди…

Повернулася додому, ще два роки енкавеесівці тягали Теклю на допити. Приходили ночами, виводили босу на сніг, випитували про «німецьке золото, яке привезла», називали «німецькою підстилкою», а потім забирали з хати останні харчі і йшли. Про свого Павлика не розказувала нікому, навіть батькам. Потайки молилася за його душу, а на городі щовесни садила сині дзвіночки, які нагадували очі її сина. Раз на рік, наприкінці квітня, замикала хатину і кудись зникала. Поверталася худа, чорна безодня визирала з її очей кольору неба. І ніхто не знав, що то була щорічна тризна за її кровинкою... Минали роки. Заміж Текля так і не вийшла, все життя бавила чужих дітей, садила для них городину, лікувала травами хворих у рідному селі.

Із початком війни почала в’язати шкарпетки на фронт, відчувала, що то її обов’язок перед сином, що лиш так вона може відомстити «русскому Івану», який розчавив своїм чоботом її душу, а тепер топче трави рідної землі.

Пів року тому поштарка Віра принесла листа і, округливши очі та знизивши голос до шепоту, з порога запитала: «Кого маєте в Німеччині, бабо Текле? Вам лист із Дрездена». Тремтячими руками розкрила послання з іншого життя: «Шановна пані Текле! Заледве вдалося розшукати Вас через українське консульство в Берліні, яке допомогло з перекладом цього листа. Мене звати Ельза, я наймолодша донька фрау Бруннер, у якої Ви бавили сина Пауля. Нещодавно на горищі знайшла щоденник своєї мами, а разом із ним і Ваші німецькі документи та листи додому. Можливо, мама шукала Вас, але не могла знайти. Цього я не знаю, бо вона померла давно. З нього дізналася, що російський солдат утопив мого брата Отто, вхопив малюка за комір, мов безпомічне кошеня, і кинув у річку. Але мама Вам не зізналася, бо важко переживала своє горе – Отто був її первістком. Вона боялася, як я зрозуміла з її останнього запису за квітень 1945 року, що Ви заберете із собою в Україну свого сина Пауля, а інших дітей у той час у неї не було. Ваш Пауль живий! Мешкає з родиною в Англії. У нього є діти й онуки. У Вас є правнуки. До речі, місяць тому Ваш правнук Еліот поїхав в Україну, пішов добровольцем на війну. Вся родина просила його не робити цього, але аж тепер я зрозуміла, що то був поклик рідної крові…».

Стрепенулася від удару під бік:

– Текле, спите!? Вже отець скінчив, додому час!

Заледве встала, розім’яла ноги, скалічені артритом, і побрела до свого обійстя, оминаючи групки цікавих сільських пліткарок, з отою блаженною усмішкою на вустах, через яку назвали її «стеряною», бо ж мала ще так багато справ задля свого правнука, задля української перемоги.

Вдома знову вийняла з-за пазухи лист десь з окопів Луганщини від її дорогих хлопчиків і вкотре перечитала його кінцівку: «…дякуємо за Ваші теплі шкарпетки! Мусимо зізнатися, що вони не влазять у наші берці, тож не можемо щодня їх носити. Але Ваше плетиво не раз рятувало нас! Із нього хлопці роблять компреси на застуджені голову та спину. А нашому Голіафові позавчора вони врятували життя: осколок застряг у шкарпетках, якими він обмотував свої хворі ребра. А в тих зелених смугастих, які ви передали влітку, живе двійко наших бойових кошенят! Тож плетіть, плетіть вашу вовняну віру в нашу Перемогу! А після Перемоги ми приїдемо до Вас із новою пряжею, бо ж наші діти й онуки теж захочуть дарунка від бабці Теклі».

Жінка до півночі плестиме останню теплу пару, бо ж завтра зранку прибіжить Надя-волонтерка, передачу на Схід передаватиме! І аж до світанку, у світлі нічника і свічки, бо зір туманитимуть сльози і роки, писатиме листа: «Дорогі мої хлопчики! Сьогодні приготувала для Вас компот із груш, бо ж Ви прийдете потомлені і дуже захочете пити, а ще в погребі Вас чекатиме засолене масло, мариновані грибочки, яблучне варення! І я, Ваша баба Текля… Нині отець Микола казав, що святий Симеон чекав на Спасителя
300 років і дочекався! Я теж дочекалася блаженної звістки про свого сина і правнука, і я дочекаюся Вас, своїх названих дітей! Обов’язково доживу до Перемоги, до зустрічі із синами, якими мене так щед­ро на старості літ обдарував Господь!».

*Бауер (з нім. Bauer)  – господар.

*«Mutti, mutti! Schmetterling» – «Мамо, мамо! Метелик».