ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
751Історія з життя
Вони стояли… Двоє сивочолих людей… А над ними заклично клекотіли лелеки… Пара лелек… Він і вона.
– Пробач, що не побралися з тобою…
– Бог пробачить… Очевидно, не судилось…
А перед очима линуло далеке дитинство…
На межі між обійстями старий напівзасохлий в’яз. А під ним у піску бавиться двоє сусідських дітей: хлопчик і дівчинка. Вона білява, з двома кісками. Він чорнявий і кучерявий. Діти ліплять з піску цеглини, будують хатинку. Враз над головою щось застукотіло.
– Ой, поглянь! Лелека! – скрикнула дівчинка, поглянувши вгору.
– Це мій лелека! – вигукнув хлопчик і смикнув дівчинку за кіску.
– Ні, мій! Я перша побачила! – не здавалась дівчинка.
Тим часом поряд із першим на сусідній гілці вмостився ще один білий птах із чорними позначками на крилах і, теж закинувши голову, заклекотав.
– Дивись: їх двоє, один – твій, а інший – мій!
Вдосталь намилувавшись лелеками, діти повернулись до гри, маленький будиночок з піску потроху підростав. А вгорі лелеки носили гілочки, складали їх одна на одну. Часом гілочки падали. Та птахи не здавались і наполегливо працювали.
– Лелеки теж будують собі хатку! – захоплено сказала дівчинка.
***
Минав час. Літо наздоганяло весну, осінь – літо, білою ковдрою вкривала землю зима. Росли діти. Разом бігали у школу, бо ж сусіди. Лелеки то відлітали, то знову повертались, щоб восени разом із молодими лелеченятами знову відлетіти.
– Ой, поглянь, у наших лелек знову лелеченята!
І погляд очі в очі. І вперше збентежений.
– Вийдеш сьогодні увечері на лавочку?
– Не знаю. Якщо тато дозволить.
Дівчинка крутнулась, оченята віями прикрила. Уже не діти, але ще й не дорослі.
***
Шумить гіллям в’яз, гойдає лелече гніздо. На самому краєчку лелеченята. Дивляться то вниз, то в небо. Їм хочеться летіти, але страшно. Ось одне таки наважилось, розправило крила, змахнуло… і полетіло. Друге – за ним. Третє, либонь, найменше, то підступить до краю, то відступить назад. Дорослий лелека раптом змахнув дзьобом, штовхнув малого, і лелеченя полетіло вниз. Незграбно махнуло крилами раз, удруге, але падати не припинило. Та ось лелека підлетів, підставив спину, мале навіть не торкнулось її, але змахнуло крилами впевненіше і… полетіло. Кружляли лелеченята, радіючи новому відчуттю лету, волі. А внизу стояли поруч чорнявий юнак і світлокоса дівчина.
– Дивись, летить, найменший теж летить! – раділа дівчина.
– Незабаром і я полечу, – засмучено промовив юнак.
– Куди? – стрепенулась дівчина.
– До армії, – глянув їй у вічі й потонув у їхній глибині.
– Чекатимеш?
– Так!
Їхні вуста злились у першому несміливому поцілунку. А над ними кружляли і кружляли лелеки, збираючись у вирій.
Пішов хлопець до армії. Поїхала на навчання дівчина. І знову настала весна. І знову прилетіла до рідного гнізда пара лелек. А під в’язом самотньо стояла дівчина. Вона так чекала листів, а їх не було.
– Нема, – винувато говорив листоноша, молодий хлопець, і з надією заглядав їй в очі. Бо давно йому подобалась ця дівчина з довгою косою. Бач, і в місті не обрізала.
Закінчивши навчання, дівчина повернулась у рідне село. Працювала вихователькою в дитячому садку. Полюбила цих малюків, усю себе віддавала їм. Не до лелек стало. Забула про них. Та вони нагадали про себе. Навесні прилетіли не вдвох, а вчотирьох. Дві пари. Заходились вити ще одне гніздо, неподалік на електричному стовпі. Радісно клекотіли всі четверо і носили, носили гілки, складаючи їх на купу…
– Дивись! Лелеки прилетіли!
Здригнулось серце дівчини, та поруч стояв інший юнак – листоноша.
– Незабаром осінь. Лелеки збираються у вирій.
Затуманились очі дівчини. Згадала вона те перше нерозділене кохання.
– Ти вийдеш за мене? – запитав хлопець.
– Так, – відповіла дівчина.
***
Минали роки. Прилітали і відлітали лелеки, принесли на подвір’я дітей, а згодом і онуків. Уже й сивина посріблила скроні. І ось ця несподівана зустріч.
«З далекого краю лелеки летіли», – бриніли слова давної пісні. Чи то співав хтось, чи юність відлунювала в серцях...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
173
Життєві історії
