ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
543Історія з життя
Відтоді вже минуло багато років, стрімких, різнобарвних, надзвичайних... Але іноді я згадую цей випадок, поринаючи у світле своє дитинство, і знову теплі барви малюють щось незабутньо веселе в моїй душі...
У ті такі тепер далекі 90-ті роки, мабуть, не було такої сім’ї, яка не спробувала б бодай тимчасово стати «маленьким фермером». Це суттєво поповнювало сімейний бюджет, зміцнювало родинні стосунки і додавало життю якогось особливого, пікантного смаку, який не завжди поясниш, але ніколи не забудеш. Тримали це тваринне царство в різних, більш-менш придатних для цього місцях: на балконі та в коморі, на дачі й у підвалі, в клітці посеред ванної кімнати... Місто в ті часи частенько прокидалося від півнячого співу з чийогось балкона і раділо цим неповторним звукам природи. Заводили курочок, качечок (щодня свіже яйце, та й м’ясцем іноді пахтьорило), кізоньку (аякже, свіженьке корисне молоко, а ні, то восени буде рум’яний шашличок до коньячку, який найчастіше готував місцевий умілець зі свіжого самогону, що надавало цьому напою особливих «цілющих» властивостей). Звісно, корифеєм у цих справах завжди є і було село. Ось де справжні перлини нашої української натури, ось де загартовувався характер!
Це були роки, коли українці якось масово із задоволенням почали згадувати традиції наших пращурів, поступово повертаючись обличчям до Господа, але тоді це було більшою мірою зацікавленням, ознайомленням, спробою доторкнутись до душі нашої української сутності, згадати власне коріння, напитися вволю зі щедрого джерела мудрості. Джерело це завжди мало неповторний смак і щосили било, іноді й по голові.
Отже, Спасівка, мабуть-таки, Другий Спас, бо найсмачніший. Поласувавши зранку запашними яблуками зі свіжим медом, босоногий, щасливий, я лечу в широкий цей світ, обіймаючи його душею. Лечу туди, де в крайню хатину приїхало до тітки Ганьки на гостину маленьке кульбабкове диво – Яринка...
Коли мої очі бачили цю дівчинку, серце починало калатати, мов пташа, вистрибуючи з грудей. У Яринки були пухнасті світлі кіски та сині оченята, схожі на краплини. Привітався, із хвилюванням скубнувши Яринку за одну із пушинок, від чого дівчинка трохи зойкнула, але одразу ж і дзвінко засміялася. У повітрі ніби хтось розсипав срібні дзвіночки, а вона, привітно взявши мене за руку, почала оповідати мені якусь свою нову історію. Їх Яринка завжди вигадувала безліч... Я теж інколи долучався до неї зі своїми небилицями, і не було в моєму житті нічого кращого за ці хвилини.
Смакували шовковицею, розтираючи на долонях чорнильні плями, слухали, перебиваючи одне одного (ох і гарна ж ця Яринка!)...
...Дядько Михась, Яринчин тато, сьогодні якийсь зосереджений, наточує, чомусь особливо ретельно, кухонний ніж, щось урочисто і діловито промовляючи до Васька, мизатого вже підсвинка, який мирно порохкував у своєму льоху:
– Все, Ваську, будеш ти тепер у нас чистий, час тобі вже вкоротити твоє хазяйство.
– Рох-рох-рох, – відповідає Васько, нічого ще не підозрюючи.
«Цікаво, а яке ж хазяйство буває у свині?» – розмірковував я, вже не слухаючи Яринчиного щебету.
Тітка Ганька щось ворожила біля плити, а в повітрі царювали такі пахощі, що і язика проковтнути можна.
Дзвінко зайшовся Кудіяр, хазяйський пес, зустрічаючи нового гостя. Біля хвіртки стояв дід Костя, наш Айболить. Усі в нас знали і поважали діда Костю. Колись він працював у радгоспі ветеринаром і розумівся на цій справі, а вийшовши на пенсію, виручав сусідів за суто символічну платню. Частенько цією самою платнею був могорич. «Мабуть, тітка готує обід для діда Кості, – подумав я, здалеку починаючи щось розуміти. – Кого ж цього разу лікуватимуть?».
Дядько привітно вийшов назустріч, і чоловіки почали радитись, щось показуючи рухами один одному.
– Йди-но сюди, Ганю, поміркуємо разом. Нам потрібна ще одна людина. Зможеш – допоможи, не зможеш – тре’ шукати хлопців. Васька тримати треба, з обох боків. Втримаєш передній фронт? «Мабуть, захворів Васько», – подумав я, співчуваючи.
– Триматимемо, – білозубо всміхнулась тітка.
– Ну, тоді тримайся! – засміявсь дядько Михась.
Нас з Яринкою запросили до хати, увімкнули нам мультики, насипали цукерок, фруктів.
– Побудьте тут, дітки, не виходьте у двір, заважатимете, – погладила по голівці нас тітка Ганя. – Яринко, покажи-но Сашкові свої іграшки.
Ми радо побігли до іграшок, а дорослі взялися до своєї справи. Але за дві хвилини ми, хитро перезирнувшись, прикипіли до вікна, приплюснувши носи до прохолодного скла, дивлячись цікаве «кіно».
Тим часом дід Костя дістав з кишені дебелу шовкову нитку і пляшечку одеколону «Гвоздика». Васько щось запідозрив та похапцем сховавсь у своєму загончику.
– Так, Михасю, в’яжи «хлопчикові» задні ноги і тримай міцніше. Ти, Ганю, триматимеш голову, та не трусись, неси залізне відро, надівай Васькові на голову, в нім він буде як «Людина в залізній масці», – жартую. – тримай його щосили.
Переляканого Васька вивели у двір, де лежали зарання приготовані старі, але ще міцні двері.
– Як на ешафот, – прошепотіла Яринка й понуро відійшла від вікна...
Васько тим часом кінчався криком: його розіп’яли, поклавши на дверях, поприв’язувавши йому ратиці та натягнувши на голову відро.
– Ганю, отак, отак... Та ти верхи на нього сідай, вагою, вагою
своєю притискай, що ти як уперше заручена... Литками його притримуй... Михасю, та що ти його – як дівчинка квітку, міцніше тримай, по-чоловічому, – керував, усміхаючись у сиві вуса, дід Костя.
Васько ж, не розуміючи, що йому хочуть добра, пручався щосили. Сердега ще сіпнувся і завмер, думаючи, що небезпека минула. У цей час дід Костя, взявши продезінфікованого ножа і щедро обливши кабанчикові «оте саме його місце» одеколоном, зробив добрячий надріз. Васько заверещав щосили, а з ним закричала й тітка Ганька, помалу непритомніючи і втрачаючи здоровий глузд.
– Тихіше... Тихіше... – невідомо кого заспокоював уже дід Костя... – Тримай, Михасю, перев’язую... Так, так, тарілочку подай, випускатиму зараз...
І раптом... закричала тітка Ганька, дико, щосили... Я вже подумав, що Васько її вкусив. Виявляється, наш невгамовний кабанчик не полишив думки про свободу й ціле хазяйство і, побачивши світло в кінці тунелю, махом вигриз діромаху в залізному відрі! Як він це зробив, і досі залишається загадкою, але те, що тепер через оцю дірку у відрі Васько планує тікати, було видно, як у білий день, бо вже невдовзі в ній з’явилося розлючене свиняче рило! У тітки в цей час пронеслось у голові торнадо думок, провідною з яких була: «А чи не пришити ото все Васькові назад? Та нехай собі живе кабанчик, як жив. Навіщо ж його мучити?».
– Ганю, тримайсь! – почувся голос діда Кості, перебивши її думки. – ще трішки... Молодчина, юнго! Заливаю йодом...
...Якось усе разом стихло... У льосі лежав притихлий Васько, відпочиваючи від цієї незрозумілої йому битви. Недалечко сиділа на ослінчику тітка Ганька і плакала, помалу повертаючись до тями... Губи в неї тремтіли, як осикове листя.
– Усі вільні! Всім дякую! Молодці! – промовив лікар Айболить, а тепер нам усім, окрім Васька і дітей, звісно, наші фронтові сто грамів!
За хвилину все знову повернулось до звичайного життя: під вишеньками накрили стіл, у центрі якого поміж інших смаколиків хизувалася запітніла пляшка найкращого перваку і якась, мабуть-таки, смачнезна печеня в тарілці... Дід говорив, що то свіжина... Цікаво, і звідки вона взялася, якщо Васько цілісінький відпочиває собі?
Ми з Яринкою швиденько пообідали, вхопивши по пиріжку з полуницями, побігли в будинок грати в лото. Тітка Ганька теж заспокоїлась, насипала чоловікам тушкованої картоплі, борщу зі сметаною і пампушками, холодненького компоту та пиріжків. Сміялася, що сто грамів їй «не положено», оскільки боєць не п’є міцних напоїв. Дядько Михась, навпаки, щедро частував діда Костю перваком та й про себе не забував. Більше за вікном нічого такого цікавого не відбувалося. Ми спокійно бавились, дорослі розмовляли про щось нецікаве, а дід Костя час до часу кричав: «Будьмо!» – й колоритно співав улюблену пісню «Їхали козаки від Сяну до Дону, підманули Галю, забрали з собою! Ой, ти, Галю, Галю молода-а-а-я, підманули Га-а-а-лю, забрали з собою!». Люблю я згадувати ось такі години, коли ми всі разом, ллється щира українська пісня... Проте того дня ні я, ні хтось інший не здогадувався, що основна сцена ще попереду...
Час спливав, тітка вже й у хату зайшла, голос у діда Кості ставав дедалі веселішим, а «козаки» все їхали і їхали, але вже не від Сяну до Дону, а з якихось зовсім не зрозумілих на ту пору мені місць... Ну, ви знаєте, що я маю на увазі... Нарешті голос діда почав затихати, доки й зовсім затих. Я виглянув: виявляється, дід Костя перебрався під стіл і спочивав мирно на травичці, ніжно обійнявши Яринчиного кота.
Тітка знесла й помила вже посуд, коли раптом захмарилось, почувся гуркіт і заблищали блискавиці...
– Михасю, заведімо діда до хати, застудиться ще! – крикнула тітка.
Але добре «тепленький» дід Костя підніматись і не планував, хоч як вони його намагались підвести...
А дощ тим часом дав знати, хто тут хазяїн. Діда накрили плащем, кіт дременув у хату, земля навколо діда ставала дедалі мокрішою, і тре’ було з цим щось робити.
Придумкуватий Михась поклав на маленького возика двері, на яких іще нещодавно лежав бідолашний Васько, настелив на них щось м’яке, вклав у цю постіль діда і, накривши співуна ковдрою та знову-таки плащем, повіз додому! Ніхто, крім мене, не бачив, як хитро розплющив дід око, повів бровою, по-змовницьки підморгнув мені і... знову вдав непритомного! А дядько Михась усе віз і віз свою дорогоцінну ношу...
І лише в кінці вулиці, перед самим своїм будинком, дід Костя всівся зручніше і заспівав щодуху: «Їхали козаки від Сяну до Дону, підманули Галю, забрали з собою! Ой, ти, Галю, Галю молода-а-а-я, підманули Галю, забрали з собою!».
Уся вулиця вибухнула щирим сміхом: ЦЕЙ НАРОД НЕПЕРЕМОЖНИЙ!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
537
