ЄДИНЕ БАЖАННЯ

Життя в інтернаті – не солоденьке тирамісу, всяке трапля­лося. Кілька разів мене били старші хлопці, зачіпали однолітки, але знайшлися й справжні друзі. І головне, весь час тримала думка, що скоро виросту, стану самостійним і зможу повернутися до мами. Заради цього я старанно навчався, загартовував своє тіло й дух. Щодня, за будь-якої погоди, виходив на зарядку, бігав стадіоном. Мене називали Чемпіоном, але не зважав на те. Вирішив, що заради досягнення мети мушу стати сильним та розумним».

Машиніст об’явив мою станцію метро, тож довелося із сумом згорнути роботу Олексія і вийти з вагона. Дорогою додому я думала про цього тихого хлопця, про безмежну любов до матері, яка давала йому сили, про те, як він залишався для мене непоміченим і наважився розкритися в такий дивний спосіб. Змучившись від цікавості, дійшла до під’їзду, сіла на пошарпаній лаві й узялась читати далі: «Якось я почув по телевізору, що найкращу освіту дає університет Шевченка, тож вирішив, що неодмінно повинен до нього вступити. Перепони не лякали, а додавали сил. Успішно склав ЗНО й подав документи до омріяного вишу. Розраховував, що як сирота маю шанс. Проте цього не сталося, моїх балів забракло. Добре, що за порадою вчительки подався ще й у наш виш. Так і став студентом.

Маму на той час поклали до лікарні, а згодом перевели до профілакторію. Це таке місце, де доглядають тяжкохворих. Від постійної пиятики в неї відмовляла печінка й почався цироз. А вчора мені зателефонувала завідувачка інтернату – ми підтримуємо зв’язок, – сказала, що мама помирає.

Ми з вами не побачимось на заліку, вибачте, зараз віддаю листа і їду до неї».

Я зрозуміла, що хлопчина не наважився сказати вголос про причину свого від’їзду, тож розповів ось так.

Олекса не з’явився на залік, але я поставила трійку, знехтувавши власні принципи, які здалися несуттєвими, штучними. Після тієї сповіді не мала морального права завалити його сесію. За тиждень Олекса зустрів мене в коридорі.

– Олено Вікторівно, – погукав, – я хочу скласти.

– Я вже поставила, – кинула на ходу, поспішаючи у справах.

– Але я вчив. Не заради оцінки, для себе. Мені важливо знати, що я засвоїв предмет.

Довелося знайти час і вислухати його відповіді. Він, на диво, добре підготувався, але відомість я вже закрила, тож оцінка залишилася незмінною. Було ніяково питати про його справи, та Олекса почав сам.

– Ви читали лист, – зазирнув в очі. – Я її поховав, а тепер не знаю, чим жити. Раніше мріяв, що вивчуся, буду працювати і заберу її до себе, – зітхнув. – Часом наші бажання не можуть здійснитися, хоч як би ми прагнули.

– Але виникнуть інші. Поки ми дихаємо, завжди чогось прагнемо, – хотілося якось його розрадити, підтримати, хоча мені на очі вже наверталися підступні сльози.

– Я над цим подумаю, – сказав, підводячись. Він тримався краще за мене, бо, щойно зачинилися двері, я голосно розревілася. Доб­ре, що з кафедри вже всі пішли.

Відтоді ми з Олексою сам на сам не спілкувалися. Закінчивши бакалаврат, він усе ж вступив до університету Шевченка, вже на магістратуру, і згубився для мене на довгі роки.

Світ тісний. Якось у фейсбуці Олекса постукав мені в друзі. Я роздивилася фото. Він змужнів, скинувши, немов шкаралупу, ніжність юнацького обличчя. Довкола очей утворилися зморшки, звичні спортивні светри змінив на діловий костюм і мав вигляд самодостатнього дорослого чоловіка. Переглянувши його сторінку, я дізналася, що Олекса веде успішний бізнес, заснував фонд допомоги дітям-сиротам і постійно організовує різні соціальні акції. З початком повномасштабного вторгнення він одразу долучився до волонтерської роботи. Один із постів він присвятив матері, – стільки щирої відданої любові в такому короткому повідомленні годі і знайти: «Сьогодні десять років, як тебе не стало, але я пам’ятаю ніжність погляду, дбайливе тепло рук і доброту, яка завжди жила в тобі. Мамо, я тебе люблю». З чорно-білої світлини на мене дивилося приємне обличчя молодої жінки, і на очі наверну­лися непрохані сльози.

Я написала Олексі повідомлення: «То яке тепер ваше бажання?» Відповідь прилетіла миттєво: «Зробити якнайбільше дітей щасливими».

Для мене цей хлопець став прикладом, як, попри перешкоди та труднощі, людина, яка має мету, здатна її втілити. І навіть втрата мети не зламає того, у кого велике щире серце.