ЯК УСІ

У неї на багато років залишиться звичка міцно заціплювати зуби. Та зараз міцно стиснутих зубів вона не помічає. Олеся лежить на боці, краєчком ока дивиться у вікно. Хвилі болю накривають її, накочують і відпускають. Вона тішиться, коли наступає пік болю, бо знає, що за мить хвиля відкотиться, і стане майже стерпно.

А ще болісні хвилі, що зароджуються десь унизу живота, чудово витісняють із голови болючі думки.

З чого ж усе розпочалося? Так, вона вийшла заміж. Усе, як годиться чемним дівчатам - зустрічалися довго, одружилися. Олеся не пригадує, коли її почали питати про потенційну вагітність, видається, що одразу після весілля. "Ти ще не вагітна? Не затягуйте!", "Коли за первістком?", "Давайте уже, потіште батьків онуками!"

Навіть коліжанки випитували, чи вагітна. "А ти хочеш дитину? А кого ви хочете, дівчинку чи хлопчика?" Далі зазвичай розгорталася активна дискусія про переваги і недоліки народження дітей тієї чи іншої статі. А Олеся направду не знала, чи хоче вона дитини. Як це - мати дитину, бути мамою, вона направду не знала. В уяві виринала ідилічна картинка - ось вона вагітна, з кругленьким животиком, у квітчастій просторій сукні… Далі фантазія шпорталася, гальмувала, і Олеся ще могла уявити собі гарнюнє щокате немовля, яке мило усміхалося та видає безглузді звуки, котрі зазвичай зворушують дорослих. Олеся трусила головою, аби позбутися приторного видива. Нічого реалістичного вона уявити не могла, бо про вагітність та справжній догляд за новонародженими знала вкрай мало. Та кожному, хто запитував про прагнення материнства відповідала ствердно. "Звісно, хочу!" Відчувала, що бреше.

Завагітніла таки. Усе - як у всіх. Затримка. Тест на вагітність. Дві смужки.

Пів дня міркувала, як повідомити радісну новину чоловіку. Ну щоб як у кіно, або хоч у тих роликах в інтернеті… Нічого путнього на думку не спадало, просто показала тест, коли чоловік увечері повернувся з роботи. Звісно вони раділи. У такій ситуації усі радіють, от і їм треба було радіти. Ну щоб як всі. Ніхто Олесю на руки не підхопив, по кімнаті не кружляв, ніхто не витирав крадькома скупої чоловічої сльозинки. Чоловік просто раптом став незграбним, обійняв її, а тоді пішов на балкон курити.

Тижнів за три після цього, коли Олеся уже звикла до думки про свою вагітність, коли звичка прислухатися до чогось невідчутного усередині неї уже сформувалася… Словом, одного вечора, саме коли вона готувала плов на вечерю, невідчутна істота раптом нагадала про себе ниючим болем унизу живота. Біль не зник наступного дня, і Олеся не вигадала нічого кращого, аніж зателефонувати мамі. Мама, звісно, перелякалася і негайно розгорнула рятувальну операцію. У підсумку за кілька годин Олеся сиділа у відділенні гінекології  міської лікарні, у кабінеті незнайомого світила. Світило, що мало вигляд повнуватої жінки передпенсійного віку, оглянуло Олесю та скерувало на УЗД. Хвилин за тридцять, уже із заключенням, Олеся припленталася назад до світила.

- У зародка не прослуховується серцебиття. Загроза переривання. Я кладу Вас.

Далі мама про щось шепотілася із світлом, а вона, Олеся, стояла збоку і навіть не чула, про що балакають дорослі. Достоту як у першому класі, коли мама розмовляла з вчителькою, а маленька Олеся не знала, скаржаться на неї чи хвалять.

У неї забрали куртку, запровадили у палату. За годину мама принесла кілька упаковок виписаних Олесі таблеток. Під вечір приїхав втомлений чоловік, привіз спортивний костюм, тапки та рушника. Рушника, звісно, привіз не того, замість маленького приволік здоровеного махового. Та то пусте.

- То що каже лікар?

- Лежати, таблетки пити. Через тиждень знову на УЗД.

- То все нормально?

- Ні, поки не зрозуміло, як там… усе.

- А я як же? - чоловік виглядав розгубленим. - Мені що ж, до мами переїжджати? Ти ж тут надовго?

- Не знаю… Що УЗД покаже…

- А я як же? Сам у хаті. Воно якось…

Олеся почувалася зворушеною. Вона перший день у лікарні, а чоловік он як сумує!

- Ну що ж вдієш… Загроза.

- Та я розумію, що треба. Але як я собі раду дам? Ти щось їсти встигла наготувати? І де мої чисті джинси?

Палата виявилася великою та велелюдною, ліжка тут стояли доволі щільно, і кожнісіньке було зайнятим. Олеся тихцем розглядала сусідок. Швидко з'ясувалося, що всі пацієнтки у палаті ділилися на дві категорії - тимчасові та постійні. Тимчасові - ті, хто очікував певних процедур та лежав днів зо два. Постійні - ті, хто лежав "на збереженні" або готувався до операції. Справжнім аборигенами палати була маленька худенька Оленка. Її ліжко стояло коло дверей, і на це були певні причини. Термін у Оленки був великим, вісімнадцять тижнів, і щоранку Оленку мордував нетиповий для такого терміну токсикоз. Оленка щоранку йде блювати, іноді не встигає до туалету. Тому те, що вона лежить коло дверей, і на шляху - умивальник, Оленку рятує. Коли вона блює в умивальник, дівчата відводять очі. Втомлене світило передпенсійного віку щотижня монотонно пояснює Оленці щось про ризики затримки розвитку плоду, анемію та пропонує переривання. Оленка щоразу заперечливо хитає головою.

На двадцятому тижна Оленку відправляють на УЗД у пологовий. Вона повертається щасливою, не зважаючи на чотири рядочки з переліком можливих ускладнень та діагнозів.

- Хлопчик.

Орися її розуміє і теж усміхається, у неї є довідка, де написано "Серцебиття +".

- Ой, дівчатонька… - подає кволий голос одна із "тимчасових", жінка років тридцяти на ліжку коло вікна відходить від наркозу, їй видаляли поліпи. - Оце ваше УЗД, на яке ви так уповаєте, штука ненадійна. Моїй коліжанці отак на УЗД говорили, що буде дуже велика дитина! - жінка витримує драматичну паузу.

Ну! - не витримує котрась слухачка.

- … А народилася трійня. Три маленьких дівчинки.

Потім з'ясовується, що це було десяток років тому, і палата радісно обговорює переваги сучасного УЗД і недоліки "радянського", паралельно пригадуючи різні байки та історії родичок та коліжанок.

Другий Олесин тиждень у лікарні починається сумно - на операцію забирають Наталю, балакучу оптимістку під пятдесят. Зранку до неї у палату приходять товстий вусатий чоловік, що нервово крутить у руках ключі від автівки, і дві доньки. Олеся не знає, що насправді означає слово "гістеректомія", та звучить незатишно.

За кілька годин на місце Наталі привозять зовсім молоду жінку. Вона швидко приходить до тями після наркозу і безперервно плаче, її втішає такий же юний чоловік. Як завжди у таких випадках, історія цих двох - таємниця, яку знають усі. У них уже є пятимісячний малюк, а тут - нова вагітність. Як грім серед ясного неба. Ніхто не знає, як вони примали це рішення. Ніхто не знає, коли вони собі це пробачать. Та другої дитини у них не буде. Принаймні не зараз.

Жінка не припиняє плакати, і під вечір чоловік забирає її додому. Палата помалу оговтується.

У Олесі починається очікуваний токсикоз, її нудить і страшенно хочеться кисленьких зелених яблук. Або хоч лимона… Вона телефонує чоловіку.

- Ти ж знаєш, як я не люблю лікарень… - зітхає чоловік. Зрештою яблука привозить Олесина мама.

Ще за тиждень її виписують, і життя повертається у звичний ритм. Особливою була лише одна подія.

- Ви хочете дізнатися стать? - запитала молоденька лікарка з вражаючим манікюром, звертаючись безумовно до чоловіка. Той радо закивав головою.

Лікарка ще трохи посовгала датчиком по Олестному напнутому черевці і нарешті виголосила:

- Дівчинка.

Чоловік підсунувся ближче до монітора і зосереджено намагався там щось нагледіти.

Ну ось, - лікарка закопилила губу, ображена, що її фаховий висновок піддають сумніву. Яка ж вона на правді молоденька! Певне своїх діток ще не має…

Зрештою лікарка просто тицьнула пальцем у монітор, у те саме місце, де й була та сокровенна ознака, що мала відрізнити дівчинку від хлопчика.

- То як назвемо? - запитала Олеся уже вдома.

- Не знаю, - знизав плечима чоловік. - Якби син, я б хотів, аби був Ярослав. А дівчинку назви сама, - чоловік поблажливо усміхався, наче звертаючись до малої дитини, якій раптом дозволили щось бажане і до цього часу заборонене.

Олеся довго міркувала, навіть хотіла назвати дівчинку Ярославою, аби догодити чоловіку. Згодом спинилася на імені Вікторія.

Акушера-гінеколога їй знайшла мама. Олеся чемно стояла коло вікна у вестибюлі пологового, поки мама розмовляла із високим кремезним лікарем. Мабуть, чергове світило. Лікар виявився на диво приємним, поряд із ним Олесю огорнув спокій, виникло відчуття, що все зрештою буде гаразд. До пологів залишилося два тижні.

- Ти будеш зі мною на пологах? - Олеся довго не наважувалася розпочати розмову, надто вже тема була складною.

- А що я там робитиму?

- Просто будеш зі мною поруч. Я боюся залишитися сама… - слова підбирати було важко, а потрібно було знайти саме такі… Аби він зрозумів. Та марно, вона певне не знайшла тих слів.

- Ти не будеш сама, там же лікар, медсестри. Слухай, це ж ваша …жіноча справа, - Олеся відчула, що він збирався сказати "бабська". Добре, що хоч за язик вкусився. - Там крики, кров, лікарі, і ще я буду, як дурень. Ти ж знаєш, я не люблю лікарень.

А хто їх любить?

Чоловік і справді привіз її у пологовий, тицьнув торбу у руки санітарці та випарувався. А вона залишилися наодинці з хвилями болю. І ось вона тут, лежить на високому чи то столі, чи кріслі, наче викинутий на берег кит. Хвилі накочуються усе частіше, від болю темніє у очах. Зрештою з'являється лікар, наказує лягти на спину, обстежує. Олесі байдуже, хвилі болю заколисують її і, видається, ніколи не випустять з обіймів. Біль став її невід'ємною частиною.

- Починай тужитися.

Вона почала. Кумедно, та отаке нехитре завдання відволікло її, змусило зібрати залишки сил та випірнути з того океану болю. Лікар навіть хвалив її, хвалив, наче маленьку дівчинку, яка вперше намагається плавати.

- Молодець, давай ще трошки… Відпочинь. Тепер давай ще раз… Відпочинь.

І раптом біль вимкнули. Він просто припинився і все. Десь зовсім поруч обурено пхинькала новонароджена. Їй теж довелося скрутно… Висмикнули з теплої домівки, витиснули у холодний яскравий світ.

"Як несолодко насправді розпочинається життя… " - промайнуло у Олесиній голові. Вона повернула голову, аби вперше поглянути на донечку. Зовсім не схоже на її фантазії, от ніскілечки. Лікар тримав однією рукою маленьку зморшкувату істоту синювато-вишневого кольору, вкриту слизом та кров'ю. Істота розчепірювала крихітні пальчики та сердито пхинькала. Олесь накрила перша хвиля несамовитої ніжності.

У пологовому вона провели три доби, як належить. Післяпологова палата була маленькою, усього чотири ліжка. Олесю поклали коло вікна. Навпроти лежала Мар'яна, котра приходила до тями після важких пологів. Усі три дні Олеся слухатиме, як родичі телефоном вмовлятимуть Мар'яну, аби назвала сина Володимиром, на честь діда. Зрештою вона погодиться. При стіні коло умивальника лежить повненька Оля. Олі майже сорок, вона народила уже третю донечку.

- Чоловік каже, що він на тих дівок приданого не напасе, - сміється Оля.

Олю зустрічатимуть чоловік з велетенським букетом та дві дівчинки, що сварилися, хто першим буде "бавити дитинку". Скидалося на те, що доя цих двох живе немовля безумовно цікавіше за пластмасового пупса.

Коло дверей - Софія. Софія плаче та ходить коридором від стіни до стіни, у сина кепські аналізи, його забрали у інтенсивну терапію. Софії вісімнадцять, з пологового її забиратиме лише мама.

Олесю з донечкою зустрічатимуть батьки, светри та чоловік. Запах одеколону не здатен приховати перегар, і після чоловікового поцілунку Олеся хоче якомога швидше вийти на свіже повітря. Та чоловік не поспішає, він довго ручкається із лікарем, намагаючись непомітно тицьнути йому у руки конверт.  Непомітно не виходить.

- Ну, повертається за сином! - зрештою гучно виголошує лікар.

Олеся відчуває, що її зуби міцно стиснуті, однак силується усміхнутися. Усмішка виходить кривою.