ДОЛІ НЕ ОМИНЕШ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

22 вересня 21:37

495

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Надвечір розгулявся вітер. Він без жалю шарпав дерево, що росло біля самої хати. Найближча до вікна спальні гілка під невгамовним натиском вітру стукала в шибку, ніби благаючи про допомогу. Ольга, почувши той стукіт, навіть декілька разів виходила надвір, аж поки не зрозуміла все.

«Тьху, а я вже злякалася», – не на жарт розсердилася, навіть біля образів перехрестилася і пішла в іншу кімнату, де було тихо і затишно.

Та сон не йшов. Зате думки роїлися в голові, як бджоли у вулику. Колись, у молодості, мріяла про власний будинок. Їй, сільській дівчині, яка зростала в багатодітній сім’ї і завжди доношувала одяг за старшими сестрами, мати власний куток, де б вона була єдиною господинею, мріялося понад усе. А ще вона хотіла шафу, повну різної нової вдяганки. Можливо, тому після школи поїхала до міста на курси швачок, а потім пішла працювати на фабрику. Там навчилася кроїти різні фасони суконь. І настав той час, що вже не Оля брала одяг сестер, а вони в неї позичали. Та дуже раділа, що могла пошити рідним щось гарне. Майстерність дівчини оцінили й місцеві модниці. Тож, зібравши гроші, вона незабаром придбала власну швейну машинку, а ще переїхала жити в місто. Разом із подругою винаймала кімнату. Господиня будинку жила з матір’ю та сином-одинаком. Той одразу вподобав собі Ольгу. А дівчина, яка за постійною роботою не мала часу на гуляння з хлопцями, навіть зраділа такому повороту долі. І залицяння приймала охоче, і подарунків ніколи не цуралася. А Микола, який, певно, боявся, що таку працьовиту, вправну майстриню помітить хтось інший, швидко посватав квартирантку. Старші сестри Олі тоді ще в дівках ходили. Вони дуже дивувалися вибору сестри, адже та, до всіх її чеснот, була ще й вродливою.

– Ти хоч кохаєш його? – все допитувалася Настя. А Оля й не знала, що відповісти. Лише червоніла ніяковіючи, відводила погляд і тихенько говорила:

– Таке питаєш...

– Не поспішай заміж, – радила їй Олена. – Цей Микола з виду ніякий. У нас же в селі такі гарні хлопці. Придивися до них. Лише Іван Щербина чого вартий. До речі, він про тебе питає щоразу, коли бачимося в клубі. Мабуть, небайдужа ти йому.

Оля і собі пригадала, як той хлопець не раз підвозив її в місто на роботу, коли вона жила в селі, й цікавився її особистим життям.

– Та що тепер про це говорити, рушники я вже подала, – коротко відповіла.

Весілля було скромним. У Миколи напередодні захворіла бабуся. Як злягла тоді, то так більше й не підвелася. І довелося молодій невістці ще цілих два роки доглядати немічну жінку.

Тендітна Оля підводила, перевертала огрядну хвору, годувала її сама. А що ж Микола? Він хоч і був удома, та ніколи не втручався в жіночі справи, бо, як уважали всі, і так мав слабке здоров’я.

– Щось ти так змарніла. Чи не при надії часом? – запитала якось Настя у сестри, завітавши до неї в гості. А та у відповідь розплакалася і розповіла, що через те, що піднімала важке, втратила дитину. Сестра лише поспівчувала бідолашній:

– Не хвилюйся, ти ще матимеш діток.

Не знала ж вона, що той викидень був не перший. Так Ольга більше не вагітніла. Не раз Микола в пориві злості виказував дружині:

– Пуста ти нікому не потрібна. Тільки я тебе терплю.

І вона терпіла образи чоловіка, байдужість та холодність свекрухи, яка в невістці бачила наймичку-селючку, а не рідну душу. Оля плакала нишком, дивлячись, як бавляться діти сестер, які щасливі її Ганна та Олена з Настею. Дарма що залишилися в селі, важко працюють, але там вони знайшли своє щастя, кожна має власне помешкання. А хіба їй у місті легше жити? Зміну на фабриці потрібно відпрацювати, вдома їсти наготувати, прибрати, вимити, випрати все і чекати нових вказівок від свекрухи. Вона ж думала, що стане господинею… Дедалі рідше тепер Оля сідала за швейну машинку, щоб пошити собі якось обнову. Носила те, що раніше придбала.

Справжнім святом для жінки ставали поїздки в село. Особливо коли виривалася на всі вихідні. От тоді вже й із племінниками могла побавитися, і з сестрами наговоритися. Коли ж ті запитували, як їй у місті живеться, відповідала звично, ніби завчено:

– Добре. У мене все добре.

Якось Оля поверталася із села. Вийшла раніше, сподівалася якусь попутку впіймати. Аж тут біля неї машина зупинилася. То був Іван Щербина.

– Ти додому повертаєшся? – запитав. – Сідай, підвезу. На автобус іще довго чекати, а я саме в місто до сестри їду.

Сіла. Молодик усміхнувся їй так тепло, приязно, що аж на душі стало світліше. Всю дорогу розповідав веселі історії із життя односельців, жартував. А коли прощалися, подав сумку і ніби ненароком пригорнув її до себе та поцілував. Жінка від несподіванки стрепенулася, відскочила від нього, мало під іншу машину не потрапила. Сама злякалася і водія налякала.

– Пробач, пробач, – тільки й шепотів їй, дивлячись на розпашілі вуста попутниці. А потім зізнався: – Ще зі школи мріяв поцілувати тебе, та все не наважувався, а тепер і помирати можна.

Ольга знала, що чоловік усе ще сохне за нею, через те й не склалося в нього особисте життя. Декілька разів одружувався, та все невдало.

Той поцілунок її дуже спантеличив. Він оселив у душі неспокій, змусив мріяти, чекати чогось нового. Тепер вона знаходила декілька хвилин, аби причепуритися, щоразу одягала на роботу нову сукню, навіть пошила декілька нових.

– Чи не закохалася ти часом? – якось запитала Ольгу подруга, з якою працювали в одній зміні.

– У кого? Хіба що в Миколу? – засміялася у відповідь. Сама ж знала, хто розбудив її душу.

Але зустрічі з Іваном не шукала, вона просто боялася, бо не знала, як поведеться, не відала й того, чого чекати від чоловіка. Та доля сама подарувала їм щасливі миті побачень. То Настя, знаючи, що Іван їде в місто, гостинця сестрі передасть, а то вони в магазині зустрінуться. Поглянуть одне одному у вічі, перекинуться кількома словами – і вже радість наповнить тіло новою енергією. Звичайно, Ольга, як і кожна жінка, хотіла бути щасливою, але вона не могла зрадити чоловіка. Вважала те великим гріхом. Покинути ж Миколу, який останнім часом дружини й не помічав, теж не могла, бо він важко переживав передчасну втрату матері. І чомусь постійно звинувачував у цьому дружину.

– Якби ти доглядала її так, як потрібно, то мати ще б пожила, – не раз дорікав. Оля мовчала, хоча їй хотілося у відповідь сказати: «А чого ж ти свою матір не доглянув, адже працюєш лише декілька днів на тиждень?».

А далі сталося несподіване. Одного дня жінка повернулася з роботи і не застала вдома чоловіка, хоч у нього був вихідний. Не прийшов він і ночувати. Бідолашна чого тільки не передумала. Десятки разів телефонувала Миколі, але той не відповідав. Відгукнувся аж пізно увечері.

– Де ти? Що сталося? – схвильовано запитала.

– Нічого не сталося. Просто мені одна робота підвернулася. А телефон був у чистому одязі. Оце тільки закінчив. Уже пізно йти додому. Я тут заночую. Завтра буду і все розкажу, – відповів і поклав слухавку.

А наступного дня Микола сказав, що в нього є інша жінка, яка його розуміє і любить. І тепер він хоче жити з нею у власній оселі.

– Тому збирай свої речі і забирайся в село. Даю тобі три дні на все, – сказав, як відрубав. А в Ольги в горлі ніби щось застрягло, ні дихнути, ні кашлянути, а потім жінка вийшла надвір, стала під вишню, яку колись із села привезла, пригорнулася до неї, а сльози самі потекли з очей. І так легко стало на душі, куди й подівся той тягар, що тиснув роками? Після того Ольга зателефонувала сестрі Насті і все розповіла, а ще попрохала, щоб та поговорила з Іваном і домовилася з ним, щоб під’їхав машиною та перевіз її речі в батьківську хату. За декілька годин Іван з Настею були в Ольги. Та мовчки складала свої речі, але час од часу запитувала:

– За що зі мною так? За що?

Їй ніхто не відповідав. Микола говорив телефоном зі своєю новою пасією. Іван хотів із ним поговорити по-чоловічому, та Настя заборонила. А потім тихенько йому сказала:

– Ми ще маємо тій жіночці подякувати, бо він би й далі мучив нашу Олю.

Того вечора Ольга ночувала в сестри. Жінка довго не могла заснути. Не тому, що її вразила зрада чоловіка, а тому, що Іван знову її поцілував. Зробив це біля Насті і сказав, що після жнив прийде свататися. Він пообіцяв допомогти з ремонтом у батьківській хаті, яка після смерті матері вже декілька років пустувала. Там Ольга і стане повноправною господинею.