З поштової скриньки

Сонячні промінчики танцювали в наповненій гранчастій склянці, відбиваючись на стільниці веселковими переливами. Із прочиненого вікна вітерець доносив аромати ранньої осені. Толик сидів за розхлябаним покоцаним столом, обперши голову кулаком, і задумливо позирав то на склянку, то у вікно.

– Пити чи не пити – ось у чому питання… – пробурмотів він. – Начебто й не можна – я ж лікуюся. Наполегливо лікуюся! Однак лікування ж тільки почалося. Отже, грамульку таки можна. А потім… А потім уже все, баста! Потім уже візьмуся за голову! Від завтра! Обіцяю! Божуся!

Толик хукнув і вже було потягнувся до звабливої склянки, як тут його погляд упав на букет айстр, що стояли в банці на потертому кухонному буфеті – спадку від бабці, удвічі старшому за Толика. Дебелий такий букет, гарний, – недарма Толик тихцем уночі лазив по квіти у двір до сусідки Оксани й кинув її пес...