ЯК ТОЛИК ДО МАРИНКИ ХОДИВ

Сонячні промінчики танцювали в наповненій гранчастій склянці, відбиваючись на стільниці веселковими переливами. Із прочиненого вікна вітерець доносив аромати ранньої осені. Толик сидів за розхлябаним покоцаним столом, обперши голову кулаком, і задумливо позирав то на склянку, то у вікно.

– Пити чи не пити – ось у чому питання… – пробурмотів він. – Начебто й не можна – я ж лікуюся. Наполегливо лікуюся! Однак лікування ж тільки почалося. Отже, грамульку таки можна. А потім… А потім уже все, баста! Потім уже візьмуся за голову! Від завтра! Обіцяю! Божуся!

Толик хукнув і вже було потягнувся до звабливої склянки, як тут його погляд упав на букет айстр, що стояли в банці на потертому кухонному буфеті – спадку від бабці, удвічі старшому за Толика. Дебелий такий букет, гарний, – недарма Толик тихцем уночі лазив по квіти у двір до сусідки Оксани й кинув її песикові ковбаски.

– Е, ні, не треба пити, – він відсмикнув від склянки руку й захитав головою. – Я ж
незабаром до неї йду! Вона ж перегар учує! В неї ж нюх – ого! От повернуся додому, і тоді вже…

– І тоді що? – раптом пролунав збоку скреготливий писклявий голосок.

Толик аж підстрибнув на місці й ледь не впав із табуретки. Озирнувся на звук – і так і закляк на місці, роззявивши рота. На сусідній табуретці зухвало розсівся ХТОСЬ – волохатий, руки схрещені на грудях, нога на ногу, а на них – копита! Толик протер очі: наче ж іще не пив! Ні, видиво нікуди не зник­ло. Чоловік аж прикрикнув, помітивши, що на голові в непроханого гостя – справж­ні ріжки, а замість носа – рило.

– Свят-свят!

Бідолашний іще раз протер очі, затрусив головою, але біс і не думав зникати. Тільки всміхнувся, вискаливши гострі зубки, та пропищав:

– Не вийде, Толику. Я – твоє сумління. Точніше, я тимчасово за твоє сумління, бо в тебе його немає. От що це, га? – він показав на склянку й вискалився ще більше.

– Я не… Це просто… Та я для друга налив, ось сиджу, його чекаю, а він щось запізнюється.

– Ех, Толику, не вийде мені брехати, бо я все бачив і чув, а тобі пізніше показався, – гиготнув біс. – Тобі ж сказано: кидай пити!

– Так я ж лікуюся! Поки в процесі! А от коли завершу процес, тоді й кину. Я ж пообіцяв!

– Ні, Толику, так не годиться, – непроханий гість зацокав язиком. – Як уже лікуєшся, то все! Інакше лікування не допоможе. Зрозумів?

– Та що ти тут мене повчаєш? – Толик зрештою отямився та пригрозив бісові кулаком. – От піду зараз по батюшку і…

Пролунав звук, наче луснула повітряна кулька, тільки тихіший – і біс зник, як не бувало. Лишень сірий дим піднявся з табуретки й полинув у вікно.

– От що віра свята робить! – Толик перехрестився. – І привидиться ж таке! Усе, от тепер точно кидаю!

Він рішуче взяв склянку, підвівся, підійшов до вікна й до краплі вилив оковиту на землю. Потім дістав з-під стола пляшку із залишками випивки й теж вилив у вікно.

– Ну, все! Відтепер починаю нове життя! – урочисто промовив Толик сам до себе й позирнув на настінний годинник із зозулею – теж спадок від бабці. – Ой! Мені ж уже збиратися час! Зачекалася вже мене, мабуть, моя Маринка.

Толик поспіхом умився, одягнувся в більш-менш чистий і не дуже поношений одяг, загорнув у стару газету букет і вийшов на вулицю. Вже насувалися сутінки, але чоловік пішов обвідним шляхом, щоб зустріти якомога менше сусідів. Звичайно, своїх бідолашних айстр Оксана не впізнає, проте Толик не хотів, щоб про нього зайвий раз пліткували. А оскільки він пив, то й без того пліткували часто, розказуючи і правду, і безсоромні вигадки.

Промайнувши поза городами, Толик вийшов до лісочка. Тут, на щастя, людей не було взагалі. Вузенька витка стежка між деревами, кладочка через канаву – і Толик майже на місці. Ось він, напівзакинутий дачний кооператив, де залишилося хіба що із декілька десятків хазяїв, і то більшість – пенсіонери. А в отій старенькій хатці на околиці, під високою грушею, на початку літа оселилася його Маринка. Купила хатинку за безцінь, а та – напіврозвалена, ремонтувати треба мало не все. Толик саме повертався з іншої дачі, де чистив димар за пляшку, і тут жінка покликала його до себе у двір, щоб допоміг дещо полагодити. Так і познайомилися. Марина добра, весела, хазяйновита, і Толик їй теж до душі припав, хоч випиває.

Почав Толик частенько до Маринки зазирати, але нікому із сусідів не розповідав – іще наврочать, молотимуть своїми злими язиками. Ну, а вона не просто так із ним зійшлася – почала виховувати, покращувати, як могла. От нещодавно змусила припинити пити. Ще якісь трав’яні чаї давала, щоб відвадити, бо каже, що випивка – то змій, який його згубить, а їй доброї людини шкода. Толик, звичайно, на словах пообіцяв: усе-таки мила серцю жіночка. Проте насправді сили волі чоловікові бракувало ще з юності, тоді й пити почав. Він тихенько пив, а Маринці божився, що вже припинив. Ну, може, сама винна, що так насідала. А чаї взагалі не допомагали, проте Толик мовчав, щоб його мила не засумувала через таку дрібницю.

Толик зазирнув за паркан і, не побачивши ніде Маринки, покликав. Тиша. Ще раз покликав – жодної відповіді. Трохи пом’явся біля хвіртки, але помітивши, що замок на ній не висить, натиснув на клямку і зайшов у двір. Толик завжди так робив, коли домовлявся з Маринкою про зустріч, а її не виявлялося вдома. Зрештою, жінка часто ходила кудись: то до сусіда по фарбу чи по пилку, то в село по молоко, то на чай до знайомих. Толикові вона довіряла – а хіба зможе він щось вкрасти, якщо відразу ж усе село знатиме? Тут тобі не місто!

Толик поставив букет у відро і сів на лавку біля хати, задумливо дивлячись на запізнілих бджіл, що гуділи над високим кущем морозцю. І Маринка його така ж сама – працьовита, наполеглива. Он як хатку відремонтувала, майже без сторонньої допомоги, лише він іноді десь допомагав.

Надворі все темнішало, а Маринка так і не повернулася. Де ж вона так затримується? Невже забула про домовлену зустріч? Чоловік уже хотів зателефонувати Марині, але із сумом пригадав, що давно не поповнював рахунок. Посмикав ручку на дверях у хату – зачинено.

«Ну, добре, посиджу ще трошечки, а тоді піду додому, – подумав. – Поки дійду через ліс, уже зовсім стемніє».