Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

18 березня
129

Я вас не знаю

 

Очі старшого брата наливались кров’ю від нестримної люті. Тетяна затремтіла й мимоволі втягнула голову в плечі. Хоч би не вдарив! Хоч би не… Лясь! Щоку неначе обварило окропом. Лясь! У роті з’явився солоний присмак… Розбита губа забарвилася червоним.


– Тарасе! – скочила між ними мати. Схопила сина за рукав сорочки. – Не бий!
– Не лізь! – брат гаркнув, різко відсторонив її за плече й нахилився до Тетяни, що захлиналась плачем у кутку вузького коридорчика. – Пішла геть! Щоб мої очі тебе не бачили!
– Це і мій дім! – глянула зболено сестра. – Не маєш права мене виганяти!
Тарас загарчав, схопив сестру за волосся і поволік до дверей.
– Відпусти! – мати вчепилась у руку гачками міцних пальців. – Годі вже!
Хлопець різко висмикнув руку. Штовхнув Тетяну коліном – аж до стіни відлетіла і вдарилася плечем.
– Тоді я піду, – кинув через плече, виплюнув брудну лайку і гримнув дверима.
– Що я йому зробила? – Тетяна судомно схлипнула, звівши на матір налякані очі. – Це через дитину? Але ж ми з Ігорем одружимось… Він обіцяв!
Катерина зітхнула, прикипіла зажуреним поглядом до доньки.
– Ох, не знаю… Люди говорять, що він має наречену в місті. Ніби доньку власника молокозаводу… Багата дівка.
– І що з того? – дівчина підвелась, витираючи мокре від сліз обличчя. – Зате мене кохає…
– Добре, якщо так… Хто ж проти? Грошей трохи я назбирала. Якщо не вистачить на пишне весілля, то позичу в сестри. Вона не відмовить.
Тетяна вже веселіше глянула на матір. На губах дівчини майнула несмілива усмішка. А тоді вона знову насупилась.
– Як із Тарасом бути? Чого він такий затятий? Я теж заслуговую на щастя. І не винна, що його шлюб не заладився. Сам собі обрав гулящу дружину…
– Ш-ш-ш-ш! Мовчи, бо ще почує! Краще Тараса зараз не дратувати. Без того лихий, як сто чортів.

 

***

 

Тетяна йшла додому, а ноги плутались. Неначе лозові прути, гнулись… Дівчина закусила губу до крові, щоб ніхто не бачив її сліз… 
Тарас біля дровітні клепав косу на пеньку. Мовчки глипнув спідлоба. Таня навіть уваги на це не звернула. Тінню ковзнула через двір до хати. 
– Ти чого? Що сталося? – зойкнула Катерина, клякнучи від блідого обличчя доньки.
Тетяна обхопила матір за плечі, притиснулась до неї всім тілом.
– Він сказав… Ох! Мамусю! Сказав, що нам треба розлучитися… Він не вірить, що дитина від нього… Але ж, мамо, я тільки з Ігорем була. Більше жодного чоловіка не знала! Жоднісінького!
І заголосила.
Позаду стукнули двері. В хату всунувся старший брат, темніший від грозової хмари. Мати мовчки притиснула палець до губ і застережливо похитала головою.
 – Мовчи! – нечутно ворухнула губами.
Тарас лише кивнув, ледве стримуючи злість, що розпирала йому груди. Налив із глека порічкового компоту й жадібно випив.
– Я з ним сам поговорю! – глухо видихнув.
Тетяна здригнулась. Глянула на брата:
– Навіть не думай цього робити! Ще не вистачало принижуватись! Сама дитину вирощу! Хай одружується зі своєю багатійкою… Знати більше не хочу того брехуна!
Чи то гордовита постава сестри й вогонь в очах так вплинули на затятого Тараса, чи згадка про власний невдалий шлюб, але він вперше в житті поступився. І відтоді більше слова поганого не сказав сестрі. А як за пів року народилась племінниця Юля, то з рук не спускав дитини. Неначе підмінили чоловіка. 
– Ти глянь, який у неї носик! – тішився. – Одразу нашу породу видно! Добре, що від тієї сімейки ніц не взяла… Але ж красуня виросте! 
Тетяна з матір’ю тільки переглядались і підсміювались. Хто б міг подумати, що Тарас так розм’якне? Певно, ще й тому, що особисте життя в нього потроху налагодилося. Уже й частину речей до Люди переніс. Жінка давно вдовує, сама сина на ноги ставить. Добра й порядна. Вибухова Тарасова вдача разюче змінилась на краще під її впливом. Чоловік тепер аж світиться від щастя. 
А Тетяна розквітла від материнства. Для любої доні й небо прихилити ладна, бо не знала більшого щастя в житті, як променисті блакитні оченята й радісна усмішка…
– Аби ж долі їй гарної! – любила повторювати Катерина, ніби заклинання.
І чи то таку потужну силу ті бабусі слова мали, чи Юля під щасливою зіркою народилась, але виросла дівчинка великою розумницею та красунею. І саме на першому дзвонику донечки Тетяна зустрілась із колишнім учнем Ярославом, старшим за неї на декілька років, давно розлученим власником невеличкої меблевої фабрики. Він тоді приїхав у рідне село на зустріч випускників, яку вирішили влаштувати восени. Уперше за десять років. Тетяна ловила на собі зацікавлені погляди статечного чоловіка. Врешті, він  підійшов до Тетяни. Вони розговорились. Того ж вечора Ярослав з розкішним букетом квітів та із запрошенням на побачення переступив поріг їхнього будинку…
Роман закрутився стрімко. Кохання збивало з ніг. І його пропозиція одружитися була очікуваною та свідомою. Тетяна навіть не думала, бо кожною клітинкою свого тіла прагнула справжнього жіночого щастя. 
Ярослав виростив її доньку, як рідну. Спільних дітей народити їм не вдалося, та чоловік тим і не переймався. Дбав про своїх дівчаток – дорослу й малу, влаштовував їм приємні несподіванки, організовував цікаві подорожі. Після того, як Юля успішно закінчила школу, Ярослав оплатив дівчині навчання у престижному виші. Вона влаштувалась на роботу в юридичну фірму, згодом виграла першу самостійну справу в суді. Придбала в кредит невеличку двокімнатну квартиру на околиці міста. Одного ранку Юля так поспішала на роботу, що на сходах спіткнулась і впала прямісінько в обійми високого плечистого парубка, який саме повертався із вранішньої пробіжки. 
– Ого! Щастя звалилось на голову! – зареготав, міцно стискаючи дівчину за тонкий стан.
Юля почервоніла. Набурмосилась. Пхе! Який пітний! Хоч би вже не ліз зі своїми ведмежими обіймами!
– Якого біса?! – дівчина різко випручалась. – Чого це ви одразу затискаєте? Яке нахабство!
Він здивовано округлив світло-сірі очі, а тоді ще дужче розреготався:
– Я ще й винен! Капець! Може, панночці треба під ноги дивитися, а не гнути догори кирпу. Хай навіть таку симпатичну…
Юля сердито пирхнула, ковзнула повз хлопця так швидко, що він і не встиг оком змигнути. Дівчина вибігла на вулицю, вдихнула прохолодне весняне повітря, напоєне пахощами розквітлої вишні, що нахилилась над лавкою біля парадного входу. А тоді гордо випросталась і бадьорою ходою попрямувала до стоянки, де залишала свою старезну і вбиту на мотлох «Ауді». Батько наполягав купити нову модель, тицяв Юлі гроші. Вона відмовилась. Краще нехай ця, але придбана за власні кошти. Виплатить позику на житло, то можна буде згодом щось краще пригледіти. А так – їздить, то й добре. Юля терпіти не може непотрібного пафосу й показних розкошів. Вони точно не спрощують життя. Швидше навпаки – суттєво його ускладнюють. А Юля прагне простоти, легкості й комфорту в усьому: в людських стосунках, у спілкуванні, навіть одязі та їжі.  
Дорогою до контори дівчина весь час поверталась думками до несподіваної зустрічі на сходах. Але ж який нахаба! Навіть не попросив вибачення… 
Юля запаркувала авто на стоянці біля роботи, зайшла в футуристичну будівлю зі скла й бетону, відчинила двері свого невеличкого кабінету. І доки кавова машина готувала вранішній допінг, похитала головою та засміялась уголос:
– І з якого дива він мав просити в мене вибачення? Я ж сама винна… 
Робочий день швидко й зовсім непомітно минув. Сутінки ткали сіру павутину і огортали нею вулиці міста дедалі щільніше. Юля підбігцем піднялась на третій поверх і застигла від подиву: біля дверей її квартири стояв горщик із колючим кактусом.
– Що це таке? – роззирнулась дівчина, запитуючи в порожнечі довкола. 
І раптом замок у квартирі на горішньому поверсі гучно клацнув. Зашурхотіли м’які кроки. 
– Подобається? – вранішній хуліган іронічно вигнув густі русяві брови. – Хотів вам подарувати щось таке, що б відображало ваше внутрішнє наповнення. Думаю, вдалося максимально вдало підібрати. 
– Знаєте що?.. – наїжачилась Юля.
– Знаю, – наблизився до дівчини так несподівано, що вона притиснулась до дверей спиною і перекинула подаровану кімнатну рослину. – А ви знаєте?..
– Що? – спантеличено кліпнула очима.
– Ми сьогодні йдемо вечеряти… За годину чекатиму вас на цьому ж місці. Вистачить, аби зібратись?
Юля ковтнула колючку страху, що намагалась вирости в горлі. Нічого собі поворот! 
– Ми ж навіть не знайомі! – зробила спробу боронитись. 
Він засяяв білозубою усмішкою:
– Це легко виправити. Олег… А ви?..
– Юля…
– От і познайомились… До зустрічі за годину!

 

***

 

Авто м’яко шурхотіло асфальтівкою. Ще якихось десять хвилин – і вони будуть у селі. Бабуся вже зачекалась. І батьки щойно телефонували, запитували, чого так довго, бо в них, бачте, вже святковий обід холоне. Не щодня ж донька з нареченим знайомить!
Вони з Олегом уже майже рік разом. Тиждень тому він освідчився. Звісно, Юля погодилась! Як інакше, якщо так сильно його кохає, аж самій лячно… У доброму сенсі…
Попереду на дорозі замаячіла самотня чоловіча постать.
– Підвеземо? – кивнув Олег. – До села далеченько, а цей чоловік зовсім не може йти. Ледве ноги тягне…
– А якщо п’яний?
– Зараз і побачимо. Якщо під градусом, то хай іде пішки. Бухариків я не наймався возити.
Юля обвела поглядом чистий шкіряний салон його нової іномарки. Ну, звісно, успішні програмісти не можуть собі дозволити бути скромними. Принаймні Олег точно! Проте дорога тачка не заважає йому брати активну участь у благодійних заходах, донатити військовим та волонтерам задля спільної перемоги над ворогом і бути простим хлопцем, який не соромиться декілька разів на місяць навідуватись до своїх бабці й діда в село, а ще чистити хлів для кізок від гною. 
– Люблю багатогранне життя! – реготав Олег, коли Юля вперше побачила його в гумаках на босу ногу, рясно вимащених кізяками.
Олег завжди її приємно дивує. Як можна не кохати цього нахабного й життєрадісного красеня з найдобрішими у світі очима і зі серцем, наповненим сонячним теплом та світлом?!
Авто пригальмувало біля чоловіка. Юля відчинила дверцята і привітно усміхнулась, намагаючись не акцентувати увагу на його засмальцьованій куртці:
– Добридень! Сідайте, підвеземо вас хоч трохи. 
Чоловік глипнув спідлоба. Кивнув:
– Дякую! Було б добре, бо щось геть ноги не хочуть іти. 
Він умостився на задньому сидінні. Юля мовчки перезирнулась із коханим. Хоч цей дядько й не під мухою, але випити таки любить. Обличчя набрякле, під очима – мішки, неначе водою наповнені. Та й цей промовистий подих задавненого стійкого перегару! Фух! 
– До когось у гості їдете? – чоловік запитав хрипким голосом.
– Моя бабуся тут живе. І батьки з міста приїхали. Вирішили зібратися на родинні посиденьки, – Юля витиснула зі себе кволу усмішку й відвернулась до відчиненого вікна, щоб її не знудило від несвіжого подиху пасажира.
– І хто ж ваша бабуся, якщо не таємниця?
Дівчина знизала плечима:
– Та які тут таємниці? Катерина Романівська, якщо знаєте.
Чоловік раптом зайшовся кашлем. Сухим та шкрябучим, ніби наждачним папером провів. А тоді аж надто голосно розсміявся:
– Оце зустріч! Хто б міг подумати? То ти Тетянина донька? Чув від людей, що ти добре в житті влаштувалась, маєш престижну роботу, живеш, як вареник у маслі… Може, для батька якась робота знайдеться? Хоч двірником прилаштуй! Га? Зробиш мені таку послугу? 
Юля ошелешено озирнулась. Її бліде обличчя спалахнуло від гніву. Олег натиснув на гальма, й авто різко зупинилося на узбіччі.
– Якого бісового батька? – в голосі Юлі проступили чіткі металеві ноти. 
– Мене, – Ігор звузив очі й вишкірив жовті від куріння зуби. – Чи не признаєш мене, дочко? Цураєшся? Ну, звісно! Вбилася в пір’я, крутою стала…
– Чоловіче, в мене є батько – прекрасний і добрий, рідніший від рідного! Я вас не знаю і не маю жодного бажання знати в подальшому! Вийдіть із машини! 
Олег різко відчинив дверцята й випірнув із салону. За мить уже стиснув пасажира за руку й наполегливо виволік на узбіччя. Той гучно вилаявся. Штовхнув Олега в груди.
– Агов! Ще раз спробуєш це зробити – вимочуватимеш канаву штанами! – хлопець кивнув на рів позаду себе. 
Сів в автівку й натиснув газ. Постать за вікном залишилась далеко позаду. 
Юля видихнула, похитала головою:
– Мудак! За всі роки я сьогодні вперше його побачила. Бабця казала, що він кудись виїхав іще до мого народження, жив далеко звідси… Його батьки, коли ми випадково зустрічались у селі, відвертались, наче мене не бачать. А тепер он як заспівав! Батько… 
– Та пішов він! – фиркнув Олег. – Не забивай собі голову всілякими дурницями. І своїм теж не розповідай про цю зустріч. Навіщо псувати всім настрій? Такий гарний сонячний день! Незабаром – наше весілля…
Дівчина радісно засміялась, пестливо провела пальцем по його щоці й охоче погодилась:
– Так, справді, гарний день! Глянь, як вишні цвітуть! Неймовірна краса…
– Зовсім як ти, кохана! – Олег підморгнув і знову зосередився на дорозі.
– То я вже не кактус? 
– Ні. Ти вмієш ховати колючки…
Салон автівки наповнився сміхом. У кишені завібрував телефон. На екрані висвітився номер батька:
– Привіт, татку! – радісно защебетала Юля. – Ми вже під’їжджаємо… Зустрічайте!

Автор: Ірина ЯСІНСЬКА

Газета "Життя"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР
11 грудня 71
О П’ЯТІЙ РАНКУ
ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
О П’ЯТІЙ РАНКУ
08 грудня 58
Деніел Редкліфф розповів чимало цікавого про своє життя
19 жовтня 161