О П’ЯТІЙ РАНКУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

08 грудня 11:13

483

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Мабуть, двірники ненавидять осінь. Ну справді, вони ж щоранку так ретельно підмітають листя і з тротуарів, і з узбіч, навіть із газонів. Складають у великі чорні мішки, вкидають ті мішки в кузов старої вантажівки і, цілком собою задоволені, йдуть додому, щоб наступного ранку знайти доріжки, газони та узбіччя вкритими листям.

Мабуть, дерева засмучуються, коли люди збирають і пакують у мішки строкаті кучугури, та прагнуть будь-що відновити знищену красу. Здається, що за ніч дерева вирощують і струшують усе нове та нове листя і не буде цьому ні кінця, ні краю. Та одного ранку дерева втомляться струшувати листя, а двірники – його змітати. Взимку дерева дріматимуть, безсоромно простягаючи голе гілля до неба, а двірники готуватимуть лопати, щоб відкидати сніг. Мабуть, більше за осінь двірники таки ненавидять зиму.

Славик працював двірником довго, понад рік, і, певно, однаково ненавидів усі пори року. Про те, за що його з двірників поперли, він говорити не любить, хоч це й так усім зрозуміло. За п’янку.

Якщо Славика, не доведи боже, назвати алкоголіком, він смертельно образиться. У рідкісні дні, коли чоловік тверезий, точніше, йому так зле, що пити не годен, на провокаційне запитання «Ти чого стільки п’єш?» відповість, мовляв, п’ю, як усі.

Втім, оскільки Славко п’яний був значно частіше, ніж тверезий, на запитання «Ти алкоголік?» можна було почути довгу плутану оповідку про важке життя, що закінчувалася завше одним і тим самим висновком: «...Так шо я не алкаголік, а горькій пьяніца!».

Зрештою, варто визнати, що шансів не пиячити у Славика майже не було. Батька свого він майже не пригадує, той покинув їх із матір’ю, коли синові минуло два роки.

Єдине фото, яке збереглося, було крихітною пожовклою світлиною, певне, на якийсь документ робили. Мама, яка працювала на швейній фабриці, спершу ретельно «заливала горе» червоним міцним, а тоді вирішила спробувати знову знайти славнозвісне «жіноче щастя», і у Славика з’явилася подоба вітчима. Вітчими, а їх, до слова, назбиралося з пів десятка, були однаковісінькими, наче горошини з одного стручка, хлопчина навіть облич їхніх не запам’ятовував. Мама радо відчиняла двері, впускаючи до помешкання чергового «дорогого гостя», а тішилася чи то «гостем», чи то пляшкою, яку він обов’язково приносив, хтозна. Часом після першої пляшки виймали другу, і тоді Славик добре знав, що йому варто десь заховатися, найкраще – у комірчині або в шафі. Бо ж на половині другої пляшки кожен із материних залицяльників стабільно влаштовував сцену ревнощів, звинувачуючи жінку, яка вже не годна стояти на ногах, у перелюбі, і, звісно, негайно застосовував до «зрадниці» виховні ляпаси й удари. Мати не надто тямила, що відбувається, видавала звуки, схожі на дике тваринне ревіння, і недоладно розмахувала руками, намагаючись поцілити в агресора. Відтак падала на підлогу, отримувала декілька стусанів товстим черевиком і чи то засинала, чи непритомніла. Кавалер зазвичай допивав залишки горілки і вшивався.

Славикові було років п’ять, він уже добре тямив і все пам’ятає. Наважився вилізти із запиленої просмерділої комірчини. Хлопчикові дуже хотілося їсти. Було темно, мабуть, що ніч, тільки з вулиці крізь вікно світив ліхтар. Знайшов маму на дивані. Спершу подумав, що вона спить, почав її будити, кликав, а тоді взявся торсати за плече.

Але мама не прокидалася, і Славикові раптом стало страшно-страшно. Звісно, він заплакав. Малий плакав, далі намагаючись розбудити маму. Вона не прокидалася, тільки гойдалася, коли він смикав з усіх сил її за руку, штовхав у плече. Тоді хлопчик втомився шарпати маму й сів, і деякий час він так плакав, сидячи на підлозі. Пам’ятає, як від плачу боліло обличчя, як саднило в горлі. Він і сам хотів уже припинити плакати, хотів і не міг, лише судомно схлипував і розмазував шмарклі обличчям. Тоді знесилено притулився головою до спинки дивана біля маминої руки і, мабуть, заснув. Хто їх знайшов і що було далі – не пам’ятає.

На похорон мами Славика не взяли.

Мабуть, Славикові пощастило, принаймні йому часто про це говорили, адже після смерті мами він потрапив не до дитбудинку, а до баби. Насправді то була не баба, а материна двоюрідна тітка, проте хлопчик кликав її бабою. Опецькувата сива жіночка могла б цілком скидатися на еталонну добру бабусю, та враження було скороминучим. Ні, до малого баба ставилася добре, а найдобрішою була після перших ста грамів біленької. Пити вона зазвичай розпочинала в п’ятницю увечері – випивала більшу частину пляшки і вкладалася спати. Славик знав: коли бабине гучне хропіння долало звуковий бар’єр, можна було спокійно йти гуляти хоч на цілісіньку ніч.

Прокидалася баба зранку, похмелялася, тоді весь день стогнала, що її болить голова, шлунок і чомусь поперек.

Славко пам’ятав її все життя, п’яненьку, добру, – пригорне часом його, притисне до м’яких грудей, зітхне… Могла вгатити потиличника, якщо на хлопця скаржилася вчителька в школі. А ще купувала карамельки, мастила польський маргарин на м’яку здобну халу, варила вермішельку із сірими найдешевшими сосисками, заварювала нескінченно одну й ту ж чайну заварку, а основне – ніяк не обмежувала Славикової свободи. У хлопця були такі ж, як він, приятелі, яких обов’язково треба було називати «корєшами». Вони завжди мали трохи грошенят, стільки, аби вистачило на плящину, а якщо не мали, то знали, де дістати. Славик швидко опанував ключові премудрості: «пиво без водкі – дєньгі на вєтєр» і справжні «мужики після первої не закусюють».

Баба померла, коли Славикові вже виповнилося вісімнадцять. Померла восени, у вересні.

Усе літо скаржилася, що задихається, що їй на груди тисне, якісь пігулки ковтала… А ото наприкінці літа, у серпні, якраз коли зарядили рясні теплі дощі, покликала Славика і сказала, щоб поховав її в чорній спідниці та святковій блузці у квіточки.

– …«Гробові» мої – у тітки Віри, я їй віддала. Боялася, що проп’ю.

А тоді Славика забрали до армії. Опісля він пішов у залізничний технікум (туди після армії без іспитів брали). Закінчив, працював спершу помічником машиніста, тоді машиністом. І все в нього було добре, попереду була широка рівна колія…

Звільнили Славика за шість років і казали дякувати за те, що у трудовій написано «за згодою сторін», а не правду про Славикові молодечі алкогольні «подвиги». Далі він пішов водієм-експедитором, тоді просто експедитором, вантажником, двірником… Словом, з кар’єрою не склалося.

З жінками теж не складалося. У юності дівчата не виявляли прихильності до нього, а в дорослому віці… Ті жінки, що Славикові траплялися, або ставилися до нього зневажливо, бо Славик надто охоче пиячив і надто неохоче працював, або ж пили чи не більше за нього самого. Он Свєтка, остання на його пам’яті, внадилася до його квартири вельми хитро: її привів із собою Славиків «корєш». Він наступного ранку пішов, а Свєтка залишилася. Чоловік спершу вирішив, що, може, воно й непогано, може, хай буде, та зранку, побачивши, як та жадібно допиває залишки пива, з якого давно вивітрилися бульбашки, запалює цигарку, а тоді хрипким голосом питає, чи гайнув би
Славик кудись, аби принести ще «бухлішка». Він, звісно, гайнув, дама ж просить. Відсутність роботи і, відповідно, стабільного прибутку, а також незнищенне та регулярне бажання випити розвинуло у Славика винахідливість та підприємницьку жилку. Він міг попрацювати на найближчому ринку вантажником, а часом навіть допомагати продавчиням, знав, де можна «потягнути» і здати шмат металу, не гребував копирсатися у смітниках, іноді знаходив там щось цікаве – старі радянські скриньки, лампи, годинники, іграшки, часом і сучасні несправні телефони, сумки, взуття та одяг. Одного разу знайшов золотий ланцюжок з хрестиком, а ще якось – гаманець із грошима і водійськими правами. Гроші Славик, звісно, забрав, а права поклав на пень поряд зі смітником і аж десять хвилин тішився власною добротою та шляхетністю.

Словом, чоловік мав достатньо способів легально роздобути декілька гривень на пляшку і потішити даму. Втім, дама із благородним жестом подяки не поспішала, зрештою нажлуктилася до непритомності, а влаштовувати інтим із п’яним тілом Славик гидував. Словом, випер він Свєтку, а відтоді нікого більше й не було.

– Славік, тєбє б женщіну хорошу! Вона б тебе бистро в порядок прівєла! Вот сейчас тут много бєженок квартиру іщут, ти возьми к сєбе пожить, а там уж так-то, может, і срастьотся…

Якоїсь миті ця ідея здалася Славкові цілком прийнятною. Ну, а що? В уяві вимальовувалася ідилічна картина: ось мила жіночка тут оселяється, із радісною усмішкою наводить лад у квартирі, і ось вони разом, щасливі, як усі… Та черги спраглих мешкати в його двокімнатній халупі переселенок чомусь не споглядав і швидко про цю мрію забув.

Та цілком самотнім Славик себе не почував. Років зо три тому до нього прибився великий чорний пес. Як саме це трапилося, чоловік, правду кажучи, не пам’ятав. Просто одного нечудового ранку розплющив очі. Голова здавалася нестерпно важкою і водночас наче наповненою сірою ватою. Дуже хотілося пити. Славик опустив ноги на долівку і краєм ока помітив, як у кутку кімнати щось ворушиться. Сфокусував погляд і з подивом виявив, що то великий чорний пес. Собацюра, який лежав, згорнувшись калачиком і наче намагаючись займати якомога менше місця, підвів голову й легенько заметляв хвостом, усіляко демонструючи приязність. Чи то був пес когось із учорашніх «гостей», чи, може, безпритульний, що хоробро зайшов у відчинені двері, невідомо. Чоловік зазирнув до кожної із залишених на столі та під ним учорашніх пляшок, із сумом констатував, що «поправити здоров’я» нічим. Зрештою попив води з крана (вона ще була, не відімкнули). На столі залишилося декілька сухих шматків сірого хліба, половинка скоцюрбленого плавленого сирка, шматок страшного смердючого сальтисону другого сорту – шматків жиру, шкіри та хрящів, залитих желатином. Знічев’я Славик вирішив погодувати пса і кинув перед ним шматок хліба.

Собака понюхав і запитально поглянув на нього, мовляв, ти мені чого неїстівне даєш?

Славик хмикнув. Це мало б означати захоплення нахабством вуличного кунделя, і відламав шматочок плавленого сирка. Пес підвівся, підійшов, понюхав сирок і… відмовився його їсти. Чоловік вочевидь визнав вибагливість непроханого гостя законною і зрештою поклав перед ним сальтисон. Нарешті частування пес прийняв, і сальтисон зник у пащі.

Назвав пса красиво – Блеком, хоч собака не надто переймався тим, аби на цю кличку відгукуватись. Та й не був Славик певен, що у Блека немає іншого дому й інших господарів. Пес приходив і йшов, коли заманеться, міг зникнути на декілька днів, їжі не випрошував. Словом, Блек і Славик були радше сусідами, ніж господарем і хатнім улюбленцем.

Тижнів зо два тому, в середині листопада, Славко відчув себе зле. Ні, зле йому було більшу частину свідомого життя, проте такої тотальної втоми раніше не відчував.

Здавалося, що боліло все тіло, м’язи відокремлювалися від кісток, крутило суглоби, і ще дуже нудило. Спершу грішив на те, що «палене пійло підсунули», хоч досі пишався тим, що його організм сприймає будь-який алкоголь, хоч склоочисник, хоч настоянку глоду. Згадав за нагоди дядька Михайла – декілька разів пиячили разом. Отож дядько Михайло як алкоголік радянського розливу був вельми обізнаним у тому, які аптечні препарати спричиняють чудовий стан сп’яніння. Його розповіді, ба, навіть лекції, збуджували в компанії пізнавальну активність і бажання занотовувати премудрості.

Славик поплентався у ванну і критично оглянув себе у дзеркалі: мішки під очима, тижнева щетина, масне відросле волосся, жовті білки очей з червоними капілярами. Красень!.. Так-сяк умився, начепив куртку та поплентався в поліклініку. Чемно сидів у черзі, бо ж записатися заздалегідь не здогадався. Виявив у кабінеті, де колись сиділа його «участкова», вічно сердита, з пофарбованими на фіолетово волоссям Валентина Василівна, незнайому молоду лікарку. Вона скривилася, зітхнула, вислухала Славика, наказала зняти светр і лягти на кушетку. Чоловік роздягнувся і ліг.

Лікарка скривилася знову, надягнула одноразові рукавички, мацала Славикові живіт – почала під ребрами, закінчила нижче за пуп. Намацалася досхочу, тоді сказала одягатися і йти з нею. Прийшли в кабінет УЗД, там знову наказали роздягнутися, ляпнули на живіт холодного слизького гелю, довго совгали чимось по черевині, тоді тицьнули в руки серветку, наказали витертися й одягтися.

– Ось скерування на аналізи та до гастроентеролога, я підозрюю, що у вас цироз…

Далі лікарка довго розповідала про дієту та категоричну заборону вживати алкоголь. Славик, приголомшений, спантеличений, не надто й слухав. Затиснувши у спітнілій долоні папірці, почвалав додому. Бажання випити чомусь не виникло. Зайшов у квартиру, сів на диван, впер очі у подряпану брудну стіну поперед себе, спробував зібрати думки докупи. У сірій ваті повільно ворушилося щось, наче чорні жуки намагалися вибратися на волю.

Здавати аналізи Славко не пішов, проте тижнів зо два зовсім не пив. Сидів удома, витріщався на вулицю крізь брудне вікно, на сиве небо, чорні дерева. Раптом помітив товстелезний шар пилюки на бабиному серванті, фіранки – брудні сірі шмати, те, що плитка в кухні майже вся повідпадала… І Блек кудись завіявся, вже два тижні носа не вказував.

Чоловікові не спалося. Крутився на продавленому дивані, перекидав так і сяк засмальцьовану подушку. Зрештою зрозумів, що сон не береться, підвівся, одягнувся і вийшов на вулицю. Сам не тямив, чого його туди поперло, та у квартирі місця собі знайти не міг. Намацав у кишені пачку з двома цигарками, вийняв одну, підкурив.

Чомусь у голові промайнула думка, що ось випалить оту останню цигарку – і все, не буде більше Славика. Дурня якась.

Холодно, на газоні та квітниках – залишки вчорашнього снігу. І тихо, ну настільки, наскільки може бути тихо в місті о п’ятій ранку. Час до часу проспектом їздили автівки.

Здаля долинув звук потяга – довгий жалібний гудок, і щось замлоїло під ребрами. Здалося, що потяг прощається зі Славиком і наче водночас дорікає. Майже в усіх вікнах темно, майже всі сплять. Тільки великий яскравий прожектор із датчиком руху, що його вчепив на стовпі біля під’їзду якийсь знервований автовласник, враз засвітився і осяяв нестерпно яскраво пів десятка автівок, смітник і ще щось. Щось маленьке повільно, наче невпевнено рухалося назустріч Славикові. Прожектор згас, Славик і маленька постать рухаються назустріч одне одному в темряві.

Коротка конструкція із добре знайомого матюччя вилетіла зі Славкового горла, наче постріл, прокотилося коротке відлуння, знову стало тихо. Перед Славиком стояла дитина, маленька дівчинка років чотирьох, може, п’яти, розпатлане довге волосся, в якійсь кофтині і колготках, без взуття. Чоловік присів, його обличчя тепер було на рівні личка дівчинки. Дитина була такою заплаканою, що припухлі та повні сліз очі було видно навіть у темряві. І шмарклі під носом теж.

– Ти… Як тебе… Звідки… – Славик ніколи не мав справи з дітьми. Дівчинка судомно хапала повітря ротом. Тепер під ребрами в чоловіка щось замлоїло, так сильно, що змусило його зігнутися ледь не навпіл, він змусив себе глибоко вдихнути, аби випростатися.

Славик, і сам, мабуть, не усвідомлюючи, що робить, зняв куртку, загорнув у неї дитину і взяв її на руки. А далі що? Що далі? Куди нести малу? Метнувся у той бік, звідки начебто йшла дівчинка, проте жодних ознак, як-то відчинені двері під’їзду чи автівки, не помітив. Як довго дівчинка йшла? Метрів за триста звідси є невеличка вуличка з приватними будинками, може, вона звідти? Тим часом дівчинка принишкла, припинила рюмсати, мабуть, зігрілася. Славко спинився на мить, намагався зібрати думки докупи, та вони, наче комахи, знову розповзалися. Одне знав точно – додому її нести не можна. Вийшов із двору на проспект, ішов порожнім тротуаром. Вдалині на дорозі помітив сині мигалки поліційної автівки.

Якби хтось сказав Славкові, що він добровільно таке вчудить, то, певне, затопив би дурневі в пику. Та Славик зробив те, що зробив, – пішов навперейми поліцейській автівці.