Ексклюзив
Санько таки взяв ніж для надійності. Як йому без зброї? Нехай буде. Хлопець уже й звик носити його із собою. Руки в кишенях. Долоня правої на колодці. Вона злегка вигнута, мабуть, кістяна чи пластмасова, тепла і гладенька, так і влипає в кулак. Раптом що – смик з кишені, пальцем на кнопку – лезо раз і вистрілило. Хай спробує підійти до нього якийсь лох! А може, краще було б не брати? Щоб подалі від гріха. Зброя – то вже стаття. А в напруженій ситуації незчуєшся, як застосуєш її. І гадай, чим усе закінчиться. А Санько знає, що таке зона. Має п’ять років «курорту» за плечима. Спершу Санько думав, що не витримає, а потім звик, але, що було легко, не скаже.
…А потрапив туди зовсім неждано-негадано. У кав’ярні з другом сиділи, на дівчат очима пострілювали, нікого не займали. Випили по чарці. На більше й грошей не було, бо ж студенти – на стипендію та на бабине фінансування не порозкошуєш. Сиділи собі й балакали, вряди-годи потягуючи пепсі. А компанія за сусіднім столом – троє хлопців було – пригод захотіла, ні з того, ні з сього почала чіплятися до них.
Поки матюкали й обзивали, хлопці терпіли, сподіваючись, що бармен з офіціантом втрутяться. Але ті вдавали, що нічого не чують і не бачать: мабуть, знали тих типів як облуплених. А вони, чмо п’яне, почали шматками хліба, виделками кидатися на влучання. Забаву таку затіяли, регочуть, пики хмелем розквашені.
Оскільки їх більше, вирішили не задиратися, розрахувалися та пішли звідти. Не встиг Василь, друган, ступити двох кроків, як опинився на підлозі: підніжку котрийсь гад підставив. Нерви в Санька не витримали: як заліпив найближчому кулаком межи очі – сили не позичати, – той так і відкинувся через стіл. Тарілки навсібіч на друзки. Інші двоє – до нього, а Василь іще тільки зводиться з підлоги. Більшому, дилді величезній, з облізлою мордою, як дав під груди, той у три погибелі зігнувся. А третій, дарма що миршавий, виявився доволі вертким. Василь його хапає за холоші, донизу з підлоги тягне, а той руками, як вітряками, розмахався та як вальне йому в ніс, аж в очах почорніло від болю і злості. Санько, не вагаючись, схопив плюгавця обіруч та здушив так, щоб і смикнутися не зміг. Той спробував, а потім стих. Одразу й відпустив його Санько під лемент кав’ярні. Тицьнув його іншим двом кентам у руки, а він з них сповзає на землю. Зблід, губи посиніли. Зіпнув декілька разів і дихати припинив. Офіціант нумо його водою відливати, а той непорушний. «Швидка» приїхала, поклали його швиденько на ноші, але, поки медики довезли хлопця до лікарні, він склеїв ласти.
А Санько й не намагався втікати. Така тоді його охопила втома, така апатія. Сів біля столу, голову обхопив руками. Думок ніяких не було. Василь смикав друга за рукав, торсав його за плечі, мовляв, чкурнімо, Санько, звідси, поки не запізно, в селі тиждень-два перекантуємося, а там видно буде.
– Зникни, Василю, – сказав, – ти тут ні до чого. А я зачекаю ментів. Хай з’ясовують, що тут сталося. Мав же я якось боронитися, чи не так?
За якусь мить Санько побачив, як друг поквапливо розминувся у дверях із двома міліціонерами. Хоч як переконував слідчих і суддів, але за смерть синка якогось місцевого цабе термін отримав. Хоча судмедексперт документом засвідчив, що в того козла була вроджена серцева недостатність. Не треба було з таким вутлим серцем лізти людям на голови.
А Санько і не кається, бо що мав тоді робити? Але шкода, що так сталося. Доля повернула у протилежний від бажаного напрямок: замість вищої освіти – тюряга, замість учителювання – безробіття. А бабуня його вся згорювалася, зсутулилася, поки дочекалася безталанного внука. Перед ким йому незручно і соромно, то це перед бабунею.
Батька з матір’ю він не пригадує. Малюком залишили його на бабуню, а самі зі старшим сином поїхали у світ шукати більших заробітків. Спочатку начебто час від часу навідувалися в гості, а потім зникли. І досі не дають про себе знати. Старенька про них уже й згадувати не хоче, ні добрим, ні поганим словом. Їхня світлина завжди стояла на верхній полиці етажерки. На ній – мама усміхнена, із задерикуватим поглядом з-під кучерявої гривки, батько веселий, вусатий, у світлій сорочці з краваткою, а між ними – Сергійко, старший братик, ніс кнопкою, щоки – як пампушки. То бабуся якось узяла те фото і заховала в шухляду шафи, на саме дно. Добре, що помітив куди. Іноді, коли Санькові ставало самотньо, він виймав світлину із шухляди, дивився на матір, батька, брата, думав, на кого більше схожий, які то вони тепер, як би то їх розшукати.
А бабуся йому і за тата, і за маму була. Санько любить її, шанує. Повернувся з в’язниці, вирішив хату підремонтувати, на роботу влаштуватися, всім довести, що те, що трапилося з ним, – лише випадковість, прикра помилка, яку він спроможний виправити. Односельці дивилися на Санька насторожено, путні дівчата оминали його поглядами. У місцевого фермера працював, поки хтось із гаража інструментів не поцупив. Наступного дня сердитий господар перестрів хлопця на воротах свого двору і повідомив, що звільняє, бо, мовляв, поки зек у нього не працював, речі не зникали. Жодні виправдання не допомогли. Вигнав, а заробіток собі залишив як компенсацію за втрачене. А де ще в селі роботу знайдеш? Поїхав Санько до міста. Гадав, тут більше шансів. Чом би не так? Куди не поткнешся, зека не хочуть. Три дні Санько походив офісами різних фірм – усе марно. Ночував дві ночі на залізничному вокзалі, одну – на автовокзалі. Мав у кишені тридцять гривень: купував пиріжки, чай – так харчувався. А тепер у хлопця ні копійки за душею немає, навіть за маршрутку додому нічим заплатити.
Учора вранці пішов Санько на ринок, вирішив спробувати старий, як світ, трюк, який колись не одного голодного врятував. Ішов ринком від ятки до ятки з виглядом зацікавленим і заклопотаним: мав справити враження чоловіка, який прийшов придбати багато найрізноманітніших продуктів, і не абияких, а якісних і смачних. Придивлявся, куштував. Брав де велику дрібку, де й жменьку, аби зняти пробу як слід. Поки пройшовся базаром, то й поснідав. І на обід дещо перелетіло в його пакет. Ті продавчині бувають такими роззявами, що Боже мій, довірливі такі… Булочка перекочувала до Санька, поки одна з них шукала щось у себе під прилавком, шматок сиру тихцем зник з-під носа тієї горлатої, що перемовлялася з подружкою, яка була в ятці навпроти. А ще в його тарі опинилися огірок, декілька яблук, кусень сала й оселедець, щоправда, все вперемішку, таким собі салатом. Але Санько пообідав ним усмак. Один вокзальний безхатько розповів хлопцеві, що роздобути харчі – то не така вже й проблема, треба знати місця. У смітниках біля базару стільки смакоти можна знайти – їж од пуза. Ото дожився Санько!
Ні-ні, він, молодий, здоровий, неспитий, у безхатьків хліб не забиратиме, картону і пляшок також. Або знайде роботу, або… вкраде. Качан, кореш на зоні, правду казав: для надзвичайно бідних і дуже багатих моралі не існує… А йому так потрібні гроші – по заріз. По заріз… Хіба міг би когось? Ніж, податливо теплий, впевнено лежить у кишені. Ні-ні, так не можна. Геть недобрі думки! Бабуся сказала б, що то вже диявол його спокушає. Санько все зробить без мокрухи, бо й потреби в тому не буде.
Учора, коли повертався з ринку, звернув увагу на цей дворик. Невеличкий такий, тулиться прямокутником з вибитого асфальту до обшарпаного будинку, квартир на чотири, не більше. Парканом двір не обнесений, пісочниць на ньому немає, малюків не видно, сміттєвий бак самотньо перехнябився в кутку біля тротуару. Вряди-годи хтось тим двориком пройде до сусіднього, такого ж старого, з побитими часом сірими стінами будинку. Злиденний закуток.
Санько теж повільно пройшовся двориком, буцім мимохідь. Підходячи до сусіднього двору, сів на порожню лаву, яка, мабуть, його ровесниця, втонула своєю худою, витертою спинкою в ряснолисті палісаду. Роздивлявся навколо себе, і його задум поволі окреслювався в конкретний план дій. Так, для справи кращого місця не знайти. Старий будинок, старі двері з дешевими замками. Такі спеціаліст кореш Качан відчиняє іржавим цвяхом. Та й він, Санько, у слюсарюванні дещо тямить. Те, що квартири бідні, це на краще – доступніші. Але він же не якийсь закоренілий відморозок, що забиратиме останнє в пенсіонерів. Візьме сотню-дві, аби протриматися, поки роботу знайде. А потім, коли в нього все наладиться, поверне. Як? А хоч би в поштову скриньку покладе в конверті, а в записці пояснить, що і до чого, щоб не проклинали.
А зараз треба бути рішучим. Двір малолюдний. Вряди-годи хтось у будинок заходить або виходить з нього, щоб за декілька хвилин влитися у вуличний шарварок. Одне з вікон на першому поверсі відчинилося, і вересневий, ще доволі теплий вітерець узявся грайливо ворушити кремовою шторою. Так-так, можна було б забратися й через вікно. Але ж неподалік, скраю дворика, стовп із лампочкою – засвітить його на пів міста. Отже, лише через двері. Але стоп! Он із причілка у вікні, оздобленому облізлою блакитною рамою, кватирка відчинена. Там же на все вікно тінь від липи! О, він знайде, як цим скористатися!
Сьогодні після того, як Санько потинявся на базарі, прихопивши дещо на обід з прилавків у роззявкуватих продавчинь, він знову пішов до облюбованого будиночка, але вже з іншого боку. За двориком, між різнопорідними кущами і деревами, вздовж паркану міського стадіону в’юниться добре вторована стежка навпростець від ринку до сусідньої вулиці. Хлопець хотів постояти у прихистку буйної порослі, порозглядатися. Але де не візьмись із кущів до Санька вибрело два неголені типи, очі голодні, глип-глип на його пакет, кишені.
– Ну що, братане, третім будеш, у нас бухло люкс.
Ич, які благодійники-частувальники! Знаємо таких.
– Я б залюбки, хлопці, але йду на побачення, – і гайда звідти. Типи єхидно глянули йому вслід, мовляв, аякже, кавалер – у нечищених туфлях, потертих штанах і у старому піджаку. І яка то вже в нього подружка?
Санько всівся на знайому оброслу дикою жимолостю лавочку. Все тут, як і вчора: та ж відчинена кватирка у причілковому вікні, та ж ворухка штора між нахиленими в кімнату рамами на іншій стіні.
Раптом із-за штори на підвіконні з’явився чималий чорно-білий котисько. Він вигнув спину, зверхньо роззирнувся навсібіч і повагом стрибнув долі. Та, задерши хвоста, неквапом рушив у напрямку до нього. «От хто мене вистежив! – усміхнувся хлопець сам до себе. – Зараз прийде, придивиться, прочитає мої думки і побіжить розповісти своїм господарям, а то й усьому будинку». Кіт справді зупинився навпроти парубка, безцеремонно втупив у нього жовті очиська, зиркнув на край лави і, переконавшись, що чужинець залишив йому замало місця на зігрітій полудневим, але вже скупуватим сонцем дошці, пішов геть. Санько теж рушив із двору, цього разу попід причілковим вікном. Ага, тюль старий, майже не прозорий, штори вицвілі, вікно однорамне, на шпінгалеті.
Після обіду Санько ні до чого не хотів братися, навіть апетит у нього зник. Сидів у сквері біля вокзалу, спостерігав за пасажирами, які сновигали біля автобусів, що щойно приїхали, і за тими, які ось-ось мали вирушити в дорогу. Добре було б сісти в такий он білий двоповерховий автолайнер і поїхати далеко-далеко з цього міста, яке стало для нього, далебі, лабіринтом, з якого не може вибратися. Гоноровий автобус постояв якийсь час серед вокзальної метушні й, не дочекавшись його, Санька, повільно рушив у далекі мальовничі краї. Сонце на прощання благословило хлопця щедрою пригорщею теплого проміння.
Санько дивився на ілюстрацію, перфоменс вічного руху, а думки його весь час поверталися до того обшарпаного дворика, до причілкового вікна. Може, не треба? А що робити? Треба йти. Качан би й не сумнівався. Друг із зони про свої квартирні «подвиги» легенди розповідав, казав: покликання в нього обносити ситі кубла, соціальну справедливість у такий спосіб вершити. Санькові такого таланту й не хотілося б – безвихідь примушує.
Коли місто закуталось темним покривалом сутінок, посічених, поплямованих електричними вогнями, вирушив. Ішов дворами, тримався тіні. От і він – знайомий дворик. Убога, як і все в цьому закапелку, лампочка сіяла на бетон скупе світло, ледве сягаючи ним до вхідних дверей. Обабіч клубочилися тіні, сповнені якоїсь містичної енергії. Від дерев і кущів до них виповзали ще темніші, спиналися на стіни будинку, який у темряві нагадував живу казкову істоту, багатооку, яка хижо витріщається більмами вікон на знахабнілі тіні та на Санька.
– Цур йому, – плюнув хлопець сердито. – Не будь переляканою куркою, – пошпетив себе, – думай про справу.
У причілковому вікні теж світилося. Штори затягнуті – хто за ними і що робить, невідомо, жодної постаті, жодного руху, хоч як вдивлявся. Аж очі почали боліти. Має розслабитися. Його спостережний пункт – на знайомій лавці, що причаїлася між кущами в цілковитій темряві. І видно звідси все, як на долоні. Мешканці будинку поволі сходилися додому. Їхні зображення хиталися в тіньовому театрі шиб. З відчиненого вікна долинали голоси з радіоприймача, звідти вітер доносив ледь вловимі пахощі страв. Саньків ніс був до них особливо чутливий, оскільки хлопець добряче зголоднів. Він сидів непорушно, вбираючи всім єством побачене і почуте. Час обгорнув Санька тугим коконом, з якого ниткою витягується хвилина за хвилиною, важко і марудно. А тут ще й холод, що з початком осені дедалі більше посилювався і своєю суворістю намагався повернути оступника до тями. Але той уперто сидів, ловлячи дрижаки, пильно придивлявся до обраного об’єкта і сам себе переконував: «Ти не якась тютя, ти не повинен пропадати в цьому світі, і якщо це треба для себе зробити, то ти повинен зробити». Вражені зорі відверто переморгувалися одна з одною. На мить піднявши погляд, Санько зауважив, які зірки виразні, яскраві, ворухкі, наче бджоли біля небесного льотка. А це ж планети, і Земля з-поміж них одна з найменших. Можливо, на якійсь найбільш технічно розвиненій дивляться у свої телескопи її мешканці та стежать, як він тут сидить у засідці, намагаючись поцупити чужі гроші. І що ці іншопланетяни думають про нього – співчувають йому чи осуджують його? Добре, що хоч свідками в суді не можуть бути. Ти диви, одна зірочка бурштиновим світлячком раптом майнула вниз. Але Санько встиг загадати бажання, щоб успіх сьогодні його не зрадив.
Місто поволі стихало. Вікна в будинку почали гаснути, лише блакитне сяйво телевізорів деінде підсвічувало потемнілі шибки. Зачинили вікно на першому поверсі, вимкнули радіоприймач. Нарешті погасло причілкове, лише кватирка залишилася відчиненою. Санько полегшено зітхнув. Але якби її зачинили, він би від свого задуму однаково не відступився. Про всяк випадок у кишені поруч із ножем у нього лежала в’язочка відмичок. У під’їзді визначити потрібні двері – раз плюнути, лампочку камінчиком розбити – і можна працювати. Чому Санька тягло саме до цієї квартири, він і сам не знав.
Тихо навколо, вряди-годи на вулиці промуркотить авто і знову спокій. Як у селі. Зараз в уяві хлопця постала бабуся. Вона дивилася йому в очі та скрушно хитала головою: «Ох, синку, синку!». Санько не знав, що їй відповісти. Йому стало ніяково, захотілося встати і втекти звідси світ за очі. Але хлопець наче приріс до цього місця, наче скрижанів на холодній лаві. «Потім, рідненька, все тобі поясню», – подумав і ще раз почав докладно продумувати всі етапи своєї злодійської операції.
Нарешті світло у вікнах будинку остаточно згасло. Жодна шибочка на обох поверхах не світилася. Санько ще раз глянув на нічне небо – зараз десь близько третьої години – час найглибшого сну. Пора!
Санько встав. Поворушив закляклими від холоду і тривалого сидіння руками та ногами. Має тіло набути пружності та сили. А тепер уперед! Хлопець підкрався до вікна. Тінь від липи прикривала його не гірше за маскувальну сітку. Насамперед роздивився навколо – нікого. Спер на стіну уламок дитячої гірки, який нагледів собі вчора за кущами. Ще раз озирнувся. Просунув руку з підготовленою заздалегідь дротяною ключкою у кватирку і, тихенько пойорзавши нею внизу по рамі, нарешті відчув: шпінгалет начепився. Санько смикнув, і віконні стулки, вкрадливо шкрябнувши, посунули всередину. «Тихо! Замри!» – наказував подумки сам собі, хоч і так поводився вкрай обережно, працював, вважай, беззвучно. Лише серце гупало в грудях так, що, здавалося, його можна було почути звіддаля.
Повільним рухом відгорнув штору з тюлем. Ага, це кухня. Під вікном перед ним – кухонний стіл. Натиснув долонею на поверхню – міцний, витримає його. Став на нього колінами і швидко по-котячому опустив ноги з того боку стола. Стулив докупи віконні рами. Постояв, дав декілька хвилин серцю заспокоїтися, а очам звикнути до темряви. Тоді розгледів невеличку кухонну стінку з комода, буфета, антресолей, під протилежною стіною між раковиною і газовою плитою розташувалася ще одна невелика шафка, біля дверей – приземкуватий холодильник. Санько тихенько відчиняв дверцята, висовував шухляди. На полицях – пакети з якимись крупами, сільниця, банка з цукром. Унизу – овочі, відро зі сміттям. А в цій шухляді під пальцями шелеснуло купюрами. Ура! Підніс до очей – дванадцять гривень і ще копійки якісь. Ох, як мало! Сковорідка – на плиті. Що в ній? Жменя холодної підсмаженої картоплі. Поклав трохи в рот – як мило. Смаку не відчув – від хвилювання. Треба йти далі. Визирнув у коридор, маленький, темний. Вішак з одягом навпроти, якийсь дивний – низький, наче у квартирі лише діти живуть. Одягу на ньому чимало: і літній, і зимовий. Нагнувся до кишень – пом’ята хустинка, цигарки, шматок мотузки, знову купюра, копійки. От би якась сотня, взяв би та дав звідси драла. Відступив декілька кроків до кухні, підніс до очей – дві гривні. Хіба то гроші, як на теперішні ціни? Не може бути, щоби в усій квартирі не було жодної заначки! А що в кімнаті? Став покрадьки на порозі. Погляд у темряві окреслив під стіною темний прямокутник шафи з полицями і дверцятами, столик під вікном із посудом, з якимись предметами – і не розгледиш. Ліворуч – диван, а на ньому хтось спить. Голова наче чоловіча. Диван загрозливо заскрипів. Санько геть ногу відвів, щоб кинутися до вікна в кухні. А рука сама собою в кишеню пірнула, пальці лягли на колодку ножа. Хлопець відсмикнув руку, як від жарини. Ще цього бракувало! Спокійно. Чоловік на дивані лише поворухнувся. Тиша, устояна, в’язка. Навіть годинник, що десь на полиці прицмокує в такт секундам, робить це спросоння сповільнено. Санько ступив крок уперед. Боязко, холера!.. А це що за гаргара біля дивана? Крісло колісне? Отакої! Як же пограбувати людину з інвалідністю? Хіба він може до такого опуститися? Ах, як шкода! Нога обережно ступила назад.
– Хіба тобі не потрібні гроші? – голос, ні, не підупалий внутрішній, а того чоловіка з дивана. – Куди ж ти? Стій!
Кімнату раптом освітив торшер, що стояв біля ліжка. Санько застиг. Його долоня знову мимохіть лягла на колодку ножа, чіпко, рішуче.
Господар квартири, спершись на лікті, якось дивно дивився на непроханого гостя, без подиву і гніву, вичікувально. Може, п’яний? Ні, погляд із сутінків повік тверезий, вивчальний. Від нього хочеться опустити очі.
– Ти сідай, – чоловік кивнув Санькові на крісло біля дверей, – гостем будеш… Гості мене рідко тішать увагою, – додав за хвилину.
До чого то воно йде? Покірно сів. Цікаво… Втекти він встигне завше.
– Скрутно? – запитав Санька.
– Так, – похнюпився парубок і подумав, що, мабуть, співбесідник у своїй обшарпаній оселі теж знає, що це таке. Видно було, що цей чоловік не пещений долею, обличчя худе, сіре, теніска вицвіла, заношена.
– Я б потім повернув, – додав як виправдання.
– Ага, – з недовірою підтвердив каліка. – А ти зміг би мене вбити? – запитав і відвів погляд на темне вікно, так, начебто намагався роздивитися, як воно там, за межею світла, у темряві суцільній. – Гроші – під подушкою, – уточнив.
«Ото ще прикол! Мабуть, ненормальний», – подумав хлопець.
– Ні-ні, – заперечив чоловік, наче думку Санькову прочитав, – з головою в мене все гаразд, а ось хребет… нестерпно болить. Місця собі не знаходжу. Що далі, то більше. Я в аварію потрапив… Уже три роки мучуся.
– А сім’я?
– Немає. Дружина давно від мене пішла, бо вважала, що я п’ю забагато. Батько не знаю де. А мати рік тому померла, царство їй небесне! От я й залишився самотнім. Жити не хочу. Мучитися не хочу. А накласти на себе руки – гріх важкий. То як?
І було в його голосі стільки відчаю та сподівання, що Санькова душа, дарма що огрубіла в життєвих обставинах, а таки не змогла не зворушитися. І ніж у кишені заворушився, податливо ліг у долоню.
«Господи, якщо людина сама просить, то як же бути?» – майнула думка, наче хтось сторонній озвався, ніби кореш Качан став збоку, нахабний, з посмішкою кривою.
«Ох, не по-божому балакається!» – бабусин голос. Наче стала з іншого боку. Так виразно, що Санько побачив сльозу під її повікою.
– Ти вибач, що я заліз у твою оселю. Ось на, повертаю, – хлопець виклав на полицю поцуплені пом’яті купюри. – Я піду, – рушив, не зволікаючи, в кухню до вікна. І вже з-за порога почув навздогін чи зойк, чи схлипування. Не міг не повернутися.
Каліка справді плакав, без сліз, сухими очима плакав, широко і негарно роззявивши рота. «Що доля коїть з людьми!» – подумав Санько і відчув усередині свого єства співчуття – почуття рідкісне, яке в нього останнім часом породжувала хіба що згадка про бабусю.
– Ти це зробиш? – хрипко перепитав чоловік.
– Ні, – однозначно відповів парубок і висмикнув руку з кишені, де мулько настовбурчився ніж. – Може, тобі чимось допомогти? Таблетку? «Швидку»? Хочеш, я зроблю тобі укол, якщо треба?! У в’язниці навчився.
Нещасний приречено стих, повернув до стіни ображене обличчя.
– Ну що ж, хоча б укол зроби, – погодився неохоче. – Отут на столику – шприци, вата і кетанов. Дві ампули візьми, то, може, хоч трохи подіє.
Ага, ось вони, шприци, вата. З пляшечки війнуло запахом спирту. А ліки? Санько покопирсався між коробочок – ні, не ті… О, під серветкою ще один пакетик з ампулами. Поки шукав, кореш Качан, наче аж нахилився до вуха, прошепотів єхидно, мовляв, ах ти, слабак, він же сам просить, аби не мучився, смикни ножа і – під ребро, гроші ж під подушкою… Ніж згідливо притиснувся до стегна, готовий до дії. І рука смикнулася до кишені. І бабусин зойк у вухах!.. Нерішуче здригнулися Санькові пальці й… потяглися до ліків. Якщо цей убогий далі наполягатиме, то… А що це за фото? Око мимоволі ковзнуло на світлину, що краєм визирала з-під коробки з кетановом, з-під серветок. Така знайома фотографія, до болю знайома… світлина! Жінка усміхнена, із задерикуватим поглядом, біля неї – чоловік, веселий, вусатий, а між ними – хлопчик з допитливо розтуленими губенятами та з круглими щічками…
– Звідки вона в тебе? – прикипів Санько поглядом.
– Нізвідки, – здивовано відповів чоловік, не розуміючи, чим це фото могло привернути до себе увагу нічного візитера. – Батьки мої на ній і я між ними.
Хлопець якусь мить стояв ошелешений почутим, переводячи погляд широко розплющених очей то на фото, то на оторопілого чоловіка з інвалідністю. А потім кинувся до нього:
– Сергію, Сергійку, як добре, що я тебе знайшов!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

