Я НЕ ОБРАЖАЮСЯ

Мені шість років.

– Бабо… А купіть мені морозива…

– Та нашо тобі то морожино? Зараз розтопиться, потече, перепацькаєшся вся. Ще й оси налетять… Я тобі цукорочків куплю, добре?

Цукерки – теж непогано. Треба сказати бабі, нехай візьме «подушечок», отих, із варенням усередині. Або хоч ірисок. У магазині гамірно, повз прилавок, попри стіну й аж до дверей звивається дов­га черга. Баба ставить мене у кінець тієї вервечки, наказує пильнувати і кудись зникає. Черга була по масло і давали не лише звичайне, а й – о диво! – шоколадне. Я зважую свої шанси на те, аби отримати шматочок, і знічев’я розглядаю чергу. Дивним чином вона починає рухатися швидше, адже на допомогу продавчині прийшла ще одна. Тепер одна відрізає від велетенської брили масла шматки і кладе та грубий коричневий папір, інша важить, бере гроші та спритно відлічує решту. Зреш­тою, коли переді мною у черзі залишилися лише сердита жінка, яка тримала за руку маленького хлопчика й увесь час його смикала, лисий дядечко та товста тітка у коричневій спідниці, я почала панікувати. От-от наша черга, де ж та баба?! Миті, коли доведеться опини­тися сам на сам із продавчинями, я страшенно боялася. Що я їм скажу? Зважте кіло масла? А гроші? Я ж не маю грошей, Вони ж мене виженуть без грошей, скажуть: іди звідси, дівчинко, не мороч голови! А тоді ще й від баби зароблю, бо ж чергу втрачу! Я крутила головою навсібіч, але баби ніде не було.

І от коли нарешті товста тітка в коричневій спідниці вкинула свій шматок масла та дві консерви в авоську, а я перестрілася поглядом із продавчинею, сталося неминуче – я заплакала. Ні, я заревіла, гучно, відчайдушно, із рясними сльозами та шмарк­лями. Черга заворушилася, захвилювалася, люди почали перемовлятися, видавалося, цілісінький магазин тепер перейнявся пошуками моєї баби. І баба таки знайшлася. У хлібному відділі вона, швиденько придбавши білий овальний та половину сірого, зустріла знайому й теревенила з нею, забувши, вочевидь, і про мене, і про масло. Черга бабу лаяла, проте баба собі того до голови не брала, схопила однією рукою свій кілограм масла, іншою – зарюмсану мене та гордо вийшла на вулицю.

А вже на вулиці почалося… Як же вона мене сварила! І безсовісна я, і турок недоумкуватий, і нікуди я більше з бабою не піду… Це ж треба так осоромити бабу! Вона ж до цього магазину ледь не щодня ходить, її ж тут усі знають! А в неї внучка от яка! За що мене сварили, я не розуміла, однак на бабу зла не тримала. Та випадок той запам’ятався мені надовго. Мабуть, на все життя.

А колись таке було, що баба мене била. Ну, не те щоб лупцювала, так, уперіщила декілька разів. І звідкіля у неї та паличка тільки взялася…

Було мені, мабуть, років десять. І того літа я, пригадую, понад усе переймалася кількістю кишенькових грошей. Батьки, залишаючи мене ледь не на цілісіньке літо в баби, вважали, що грошей мені не треба, адже у мене все є, а чого нема, то баба купить. Ага, аби баба часом не купила… Баба думку батьків розділяла і теж вважала, що грошей мені не треба, вряди-годи можна було випросити якісь копійки «на морозиво». Жодного морозива я, звісно, не купувала. Кого в десять цікавить морозиво? Теж мені дивовижа. Того літа спокус, що вимагали грошей, було багато. Найжаданішими, пам’ятаю, виявилися гумки для волосся з різнобарвними намистинами, дитячі перстеники, а головне – колекційні наліпки із зображенням ляльки Барбі. Якщо зібрати всю колекцію, наліпити на спеціальний аркуш і надіслати на секретну адресу, тобі обов’язково надішлють справжню Барбі! Точно-точно! Я знала одну дівчинку, то вона стверджувала, що її однокласниця все зібрала, наліпила, надіслала і справді отримала Барбі! Про те, аби таку ляльку мені придбали, я навіть не мріяла. Вона коштувала дорого, справді дорого, проте вартувала всіх грошей світу, оте осяйне біляве диво у рожевій сукні… Тому я старанно збирала гроші й купувала наліпки, проте кишенькових було катастрофічно мало. На допомогу мені прийшла сусідка Ірка, така ж бідачка, як я. І проблема, і мета у нас з Іркою були спільні, от тільки метикувала вона краще.

– Ми вже великі? Великі. Отже, треба грошей не просити, а заробити!

Й Ірка виклала мені свій простий, логічний та ефективний план заробітку. Власне, ми лише мали намір продавати квіти, їх було вдосталь і на городі Ірчиної мами, і під бабиними вікнами. Домовилася назавтра встати якомога раніше, зрізати квіти і йти на стихійний базар коло автостанції.

– Точно продамо!

Наступного дня я прокинулася раненько, якраз коли бабине радіо почало грати гімн Радянського Союзу. Тихенько одягнулася, вислизнула за двері, завбачливо прихопивши ніж із кухні. Попід бабиними вікнами були справжні хащі, принаймні так мені видавалося, і якщо трохи їх прорідити, баба не помітить. Назв квітів я достеменно не знала, тому зрізала ті, що видавалися мені найгарнішими. Тепер я знаю, що то були гладіолуси… Тверді стебла гордо дивилися у небо й мовчки зносили мою наругу, а я, мабуть, занадто захопилася і зрізала так багато, що ледве подужала підняти.

У кінці вулиці мене чекала Ірка. Я критично оглянула те, що їй вдалося принести – рожеві айстри, декілька жоржин і жменька флоксів. Непогано, звісно, проте поряд із оберемком моїх гладіолусів – слабувато…

Ми з Іркою бадьоро крокували вулицею до автостанції. Незважаючи на ранній час, людей тут було багато, бабусі розстеляли на землі шматки клейонки, розкладали товстобокі помідори, охайні хрусткі огірочки, кріп, що миттю почав в’янути, патраних курей із гострими пазурами на лапах, яйця, поскладані чомусь у бідонах, полуницю та малину в півлітрових банках… З квітами не було нікого. Ми з Іркою втішилися, отже, жодної конкуренції!

Жінки та бабусі розташува­лися в тіньочку, ми теж примостилися неподалік.

– А що, ми так і будемо стояти з тими квітами в руках? – раптом запитала Ірка.

Я безпорадно озирнулася довкола. Ми не здогадалися взяти з собою ні відра, ні бодай банки з водою. Ніжні гладіолуси потроху почали в’янути, отже, треба було терміново щось вигадувати. Ірчина кмітливість стала у пригоді і цього разу – вона нагледіла під стічною трубою старе пластмасове відро, гайнула до колонки – квіти врятовані.

Почали з’являтися перші покупці. На квіти теж звертали увагу. І тут ми зрозуміли, що не знаємо, яку ціну правити, а також як продавати – по одній чи відразу букетом? Нашою розгубленістю скористався якийсь дядько і придбав одразу сім гладіолусів за гривню. Ми страшенно втішилися, це були великі гроші, вистачило б не лише на наліпки, а й на жуйку! І поки ми з Іркою сперечалися, що краще – жувальні цукерки «Мамба» чи жуйки «Хубба-Бубба», на нас насувалася гроза. Точніше, моя баба з палицею. Баба рухалася надзвичайно спритно, і це лякало ще більше, адже зазвичай вона скаржилася на хворі коліна і ледве човгала ногами.

Трісь! Трісь!

Баба вперіщила мене кілька разів і погнала додому. Ірка з роззявленим ротом та квіти у відрі залишилися позаду. Більше баба не била, лиш сварила. Крізь лемент я розібрала, що бабу розлютило не те, що я зрізала її квіти, і не те, що я крадькома пішла з дому, а те, що я ті квіти подалася продавати. Знову я була безсовісною, егоїсткою, соромила бабу та власних батьків, бо тепер люди подумають, що ми дуже бідуємо, адже дитина змушена продавати на базарі квіти!

Увечері мене з-за паркану погукала Ірка і простягнула п’ять гривень. Виявляється, вона продала майже всі квіти і чесно принесла мою половину. Баба не дозволяла мені виходити за межі подвір’я цілісінький тиждень. Проте коли я знову отримала свободу і змогла таки придбати в кіоску багато наліпо...