Я НЕ МОЖУ БЕЗ ВАС ЖИТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

11 травня 09:25

470

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Він прикрив обличчя долонями. На короткий час йому вдалося забутися, потонути в гаморі корчми, в якому інколи домінували хвалькуваті тиради п’яниць або ж верески офіціанток, котрих ті ж п’яниці намагалися ущипнути.

Відмахнувшись від болісного, жадав спокою: тільки б не відлунював конфлікт із дружиною, не зблискували в пам’яті її сльози, тільки б не ятрив душу її гарячковий монолог. Бо що тут удієш – ревнощі! Затримався на роботі до опівночі: вовтузився зі старенькою вантажівкою сам-самісінький поблизу Тернополя. Повертався з відрядження, коли раптом закашляв двигун, а згодом і зовсім відмовився працювати. Така вже доля шоферська – не знаєш, яка халепа підстереже на дорозі.

Дружина не повірила, навіть не дослухалась пояснень. Лементувала, як навіжена, називаючи гультяєм. Чи не Зоська з десятої квартири, суджений якої на гультяйстві зуби з’їв, нашептала їй казна-що? Не стримався: викричав дружині все, що думає про її ревнощі. Переборщив, бо, вхопивши за руки двох їхніх нащадків, чкурнула до батьків.

Згодом – тиждень самотності. Ображений на дружину й на весь світ, ремонтував на роботі без сторонньої допомоги «клятого ґрата», а вдома бездумно перемикав канали телевізора, намагаючись забути про реальність. «Хай діється Божа воля, – міркував час до часу, – годі принижуватися перед ревнивицею – допекла до живих печінок! Ні, я не прикидатимуся знову дурником, мовляв, каються і надалі жодного неправильного кроку...»

У неділю самотність узяла за живе: чому повинен розмовляти зі стінами? Відвести б душу... ну, хоч там, у найближчій корчмі...

Коли вже хміль гасав у голові, підвівся, щоб іти додому. Хтось торкнувся ліктя. Оглянувся і впізнав у неголеному чолов’язі місцевого п’яницю – філософа на прізвисько Жуня.

– Не сподівався побачити у гадюшнику зразкового сім’янина, – Жунині губи багатозначно скривилися. – А, розумію... розумію... Зразок розбився об твердий лоб ідеалу…

За інших обставин послав би Жуню під три чорти, а тоді захотілось хоч трохи з кимось поспілкуватись.

– Усі вони, жінки, – вів далі, підливаючи у склянки, корчмівський філософ, – запрошення до щастя, яке виявляється запрошенням до пекла. Спочатку якась там чепурненька Ганнуся чи Катруся мило усміхається тобі, солодко лепече, а згодом вважає тебе рабом своїх забаганок та ілюзій. І якщо ти, цілком нормальний чоловік, не можеш задовольнити її апетитів, скрупульозно знаходить у тобі стільки недоліків, що й самому люциферові надбати не до снаги. Тоді чепурненькій цілком у дусі жіночої логіки імпонує ставитися до тебе як до невдахи. Уже не заслуговуєш у неї на добре слово, чисту білизну чи смачний обід. Здебільшого цей процес поєднується з процесом пошуку нового ідеалу в штанах, що його змальовує їй запопадлива мамця або подружки. А тобі, «списаному», й на гадку не спадає, що, грішучи, вона пильно пантрує за тобою, щоб бува не випередив її... Найменша підозра і... скандал забезпечено – з істерикою в усіх проявах. Хтось з афористів сказав, що істерика – жіночий спосіб розважатися. Чесне слово, мав рацію. Навіть глумлячись із тебе, жінка нахабно тішить себе тим, що принижуватимешся перед нею, намагаючись втримати сімейний потяг на рейках.

– Твій особистий досвід, – дорікнув Жуні, – він не для всіх.

Жуня спокійно знову наповнив склянки.

– Не знаю, як щодо всіх... А ти прислухайся. З якої радості потилиця у зразкового сім’янина місяців два не голена, ґудзики на піджаку теліпаються? І що це за оказія – дружина бігцем до мами?! Мабуть, тяжко переживатиме там, як тобі без неї... Фарс, друже мій, фарс!

Жуниних слів мозок не сприймав: миттєвості, години, дні, місяці – був він щасливим!

Вийшовши з корчми, чи не вперше в житті відчув, що ноги не слухаються. Допомагав їм, опираючись на стіни. Зрештою, допетляв до власних дверей, які ледь відчинив. Усвідомлював, що ось-ось засне, а ще не сказав дружині й дітям найвагомішого... Нащупав у кишені мобільний. Перед очима побігли прізвища абонентів. З останніх сил натиснув кнопку виклику. Почувши «Алло», крикнув домашнім:

– Я не можу без вас жити!

Телефон випав із рук. Не втримавши рівноваги, упав поряд і відразу заснув.

Уранці страшенно боліла голова. Біль трохи стихнув, коли вже був на роботі під черевом «грата». Згодом усе вправніше орудував інструментами, парируючи кпини таких же, як він, шоферюг, що помітили його вчорашню дружбу з алкоголем...

Перед обідом, як зазвичай, покликали у контору підписати документи. Привітавшись, механічно виконав обов’язок і подався до виходу. У дверях оглянувся, відчувши на собі погляд Клари Адольфівни, бухгалтерки фірми.

Від здивування заціпенів: завжди строга, в діловому костюмі, худезна Клара Адольфівна височіла над столом у прозорій блузі, випинаючи, як насміхалися фірмівські вертихвістки, «натяк на груди». Зачіска з розряду «прощавай, відпочинку», вишуканий макіяж і щедро намальовані губи закликали не оминути увагою їхню володарку. Заледве впоравшись із тремтінням, Клара Адольфівна чудернацько простягнула через широкий бухгалтерський стіл руку, намагаючись цим нехитрим жестом наблизити його до себе.

– Ви жаданий!..

За хвилину хміль зовсім розвіявся. Напружено намагався второпати, що коїться. Пригадав теревені про «перезрілу Ассоль», яка чекає свого романтичного принца. Так, це про неї, дивакувату Клару Адольфівну, шепталися в усіх закутках фірми – хто із розумінням, а хто, глузуючи: не такій сягнути намріяного... Останні ще й смакували вади тридцятирічної жінки, знаходячи саме в ній причини її самотності. Невже він і є обранцем...

Клара Адольфівна несподівано припала до нього.

– Одна ваша... твоя фраза «я не можу без вас жити!» – і все для мене в найкращих барвах!.. Спасибі!

Щодуху намагався не зареготати. Номери дружини і Клари Адольфівни в його телефоні поряд. Учора... сп’янівши... Що ж тепер? За хвилину-дві розповість бухгалтерці правду і... Не варто рубати з плеча. Хіба якось по-іншому... Адже кохає – по-справжньому, не ховаючи беззахисної жіночої душі...

– Ви, Кларо Адольфівно... не така, як усі... справжня... мила і... рідна, – усвідомив, що говорить щиро, – ви варті щастя! Але... мій учорашній дзвінок – миттєва слабкість... Чи будемо щасливими, завдавши болю моїй сім’ї?

Клара Адольфівна заплакала. Вона скидалася на маленьку дівчинку, якій подарували, а згодом відібрали щось дуже цінне... Її некрасиве прекрасне обличчя струменіло смутком і натхненням водночас...

Прощаючись, востаннє заглянув в очі Клари Адольфівни (тепер просто милої Клари) і побачив у них стільки поваги, скільки не помічав до цього в жодних жіночих очах.