Я НЕ МОЖУ БЕЗ ВАС ЖИТИ

Він прикрив обличчя долонями. На короткий час йому вдалося забутися, потонути в гаморі корчми, в якому інколи домінували хвалькуваті тиради п’яниць або ж верески офіціанток, котрих ті ж п’яниці намагалися ущипнути.

Відмахнувшись від болісного, жадав спокою: тільки б не відлунював конфлікт із дружиною, не зблискували в пам’яті її сльози, тільки б не ятрив душу її гарячковий монолог. Бо що тут удієш – ревнощі! Затримався на роботі до опівночі: вовтузився зі старенькою вантажівкою сам-самісінький поблизу Тернополя. Повертався з відрядження, коли раптом закашляв двигун, а згодом і зовсім відмовився працювати. Така вже доля шоферська – не знаєш, яка халепа підстереже на дорозі.

Дружина не повірила, навіть не дослухалась пояснень. Лементувала, як навіжена, називаючи гультяєм. Чи не Зоська з десятої квартири, суджений якої на гультяйстві зуби з’їв, нашептала їй казна-що? Не стримався: викричав дружині все, що думає про її ревнощі. Переборщив, бо, вхопивши за руки двох їхніх нащадків, чкурнула до батьків.

Згодом – тиждень самотності. Ображений на дружину й на весь світ, ремонтував на роботі без сторонньої допомоги «клятого ґрата», а вдома бездумно перемикав канали телевізора, намагаючись забути про реальність. «Хай діється Божа воля, – міркував час до часу, – годі принижуватися перед ревнивицею – допекла до живих печінок! Ні, я не прикидатимуся знову дурником, мовляв, каються і надалі жодного неправильного кроку...»

У неділю самотність узяла за живе: чому повинен розмовляти зі стінами? Відвести б душу... ну, хоч там, у найближчій корчмі...

Коли вже хміль гасав у голові, підвівся, щоб іти додому. Хтось торкнувся ліктя. Оглянувся і впізнав у неголеному чолов’язі місцевого п’яницю – філософа на прізвисько Жуня.

– Не сподівався побачити у гадюшнику зразкового сім’янина, – Жунині губи багатозначно скривилися. – А, розумію... розумію... Зразок роз­бився об твердий лоб ідеалу…

За інших обставин послав би Жуню під три чорти, а тоді захотілось хоч трохи з кимось поспілкуватись.

– Усі вони, жінки, – вів далі, підливаючи у склянки, корчмівський філософ, – запрошення до щастя, яке виявляється запрошенням до пекла. Спочатку якась там чепурненька Ганнуся чи Катруся мило усміхається тобі, солодко лепече, а згодом вважає тебе рабом своїх забаганок та ілюзій. І якщо ти, цілком нормальний чоловік, не можеш задовольнити її апетитів, скрупульозно знаходить у тобі стільки недоліків, що й самому люциферові надбати не до снаги. Тоді чепурненькій цілком у дусі жіночої логіки імпонує ставитися до тебе як до невдахи. Уже не заслуговуєш у неї на добре слово, чисту білизну чи смачний обід. Здебільшого цей процес поєднується з процесом пошуку нового ідеалу в штанах, що його змальовує їй запопадлива мамця або подружки. А тобі, «списаному», й на гадку не спадає, що, грішучи, вона пильно пантрує за тобою, щоб бува не випередив її... Найменша підозра і... скандал забезпечено – з істерикою в усіх проявах. Хтось з афористів сказав, що істерика – жіночий спосіб розважатися. Чесне слово, мав рацію. Навіть глумлячись із тебе, жінка нахабно тішить себе тим, що принижуватимешся перед нею, намагаючись втримати сімейний потяг на рейках.

– Твій особистий досвід, – дорікнув Жуні, – він не для всіх.

Жуня спокійно знову наповнив склянки.

– Не знаю, як щодо всіх... А ти прислухайся. З якої радості потилиця у зразкового сім’янина місяців два не голена, ґудзики на піджаку теліпаються? І що це за оказія – дружина бігцем до мами?! Мабуть, тяжко переживатиме там, як тобі без неї... Фарс, друже мій, фарс!

Жуниних слів мозок не сприймав: миттєвості, години, дні, місяці – був він щасливим!

Вийшовши з корчми, чи не вперше в житті відчув, що ноги не слухаються. Допомагав їм, опира...