Я БУДУ ТВОЄЮ ДРУЖИНОЮ!

Настя заварила велике горня чаю з бергамотом та лимоном. Дощ шкварив уже майже добу. Лопотів по вікні, ніби намагався проникнути в її квартиру, зазирнути у стурбовану душу, а може, й утішити. Настя знову залишилася без роботи.

– Ну і нехай, дуже треба мені ваша мізерна зарплатня. Однаково за місяць збанкрутуєте! – промовила дівчина й тупнула ногою.

Рудольф підняв свою голову й ствердно замурчав. Рудий кіт був не лише домашнім улюбленцем, а й другом та порадником, він був гарним слухачем.

Життя Насті раптово змінилося, коли їй було п’ятнадцять. Разом із батьками їхали в село, до бабці. Батько не впо­рався з керуванням автомобіля, на великій швидкості вилетів на зустрічну смугу й зіткнувся з вантажівкою. Машина – вщент, батьки загинули на місці, дитину «швидка» забрала до лікарні. Настя два тижні перебувала в стані коми. Згодом почала повертатися до життя, відновлюватися. Довго тривала реабілітація, але молодість брала своє – дівчина одужувала. Всі дивувалися, як у такій жахливій аварії можна було вціліти, – в Насті жодна кістка не була зламана.

Випускний. Одинадцятий клас дівчина закінчувала в селі, адже бабця стала опікункою онуки. Вони вже цілий рік зустрічалися з Владом. Як Настя відчула, що її хлопець зраджує, й сама не тямила. Та просто знала. Згодом почала бачити більше, передбачувати. Їй відкривалися події із жахливими наслідками, аварії, трагедії. Намагалася застерегти, попередити, а часом і зберегти саме життя людині. Це були якісь особливі дні чи, може, особливі люди, щодо яких Настя могла бачити майбутнє. Тішило те, що це траплялося вкрай рідко, так, декілька разів на рік. Дар, що відкрився їй після страшної аварії, був радше покаранням. Настя страждала, хвилювалася, не завжди могла зарадити цьому. Але мусила з цим жити. І поговорити про це могла хіба що з Рудиком. Учора Настя запобігла трагедії: трирічна дівчинка, відпустивши руку матері, побігла на проїжджу частину. Вмить Настя опинилася поряд, схопила дитину й віддала нажаханій матусі. Мати дівчинки ще довго не могла отямитись і не припиняла дякувати рятівниці. Тому Настя й прийшла на роботу після обіду. Суворий директор без пояснень звільнив дівчину за прогул.

Настя байдуже гортала стрічку новин. На якийсь місяць вистачить її заощаджень, а згодом життя якось улаштується. Вона натрапила на світлину та коротку замітку про рятувальника, якому вручали нагороду «За відвагу в надзвичайній ситуації». Коротке чорне волосся, щира усмішка, карі очі. Щось було в них таке, що змусило Настю затримати погляд на фото. Раптом вона відчула біль у ребрах, у лівому коліні, в голові. Вона бачила, як палає декілька поверхів багатоповерхівки, рятувальники намагалися загасити пожежу. Хлопець підіймався драбиною, заліз у вікно. Вибухнув газовий балон. Темінь… «Артем Ломовий, рятувальник…» – прочитала Анастасія у статті. Вона відчувала, що він живий.

Пошук у Google видав десятки варіантів, але соціальні мережі все ж знайшли потрібний акаунт. Вказаний номер телефону в розділі інформації «Про себе» не відповідав. Згодом дівчина знайшла коротку замітку про те, що рятувальник, який брав участь у гасінні пожежі, сам перебуває в лікарні з травмами.

Дощ майже вщух, залишивши після себе чималі калюжі. Прохолодний осінній день змушував перехожих купувати додаткове горнятко кави. Кутатися в куртки та шарфи, поспішати до теплої й затишної оселі. Похмуре небо було налаштоване меланхолійно, десь там за ними сумувало сонце. Настя дочекалася таксі та швиденько шмигнула в авто.

– Десята лікарня, на Малиновського, – швидко промовила дівчина.

Анастасія просто не зносила запаху лікарні. Але мусила перебороти себе. Навіщо їй здався той Артем, вона ще й сама не зовсім усвідомлювала, але щось її змушувало сюди приїхати. Назвавшись родичкою, Настя отримала інформацію від лікаря.