«Я БАЧУ!»

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

06 жовтня 22:20

429

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

– Малгосю, усміхнися! – до приземкуватого фотографа Івана із сусіднього села вже вишикувалась черга, а він усе не міг умовити дівчат стати до фото.

Малгожатка зі сестрою Анастасією поверталися додому від родичів з празника. Але якщо Настуся раділа й без упину жартувала, то її молодша сестра супилася й мовчала.

Врешті-решт домовилися, Малгожатка ствердно кивнула, за тло вибрала березу, а не як усі – лавку навпроти. Сухо скомандувала:

– Фотографуй.

– То, може, сядьте до знимки на лавочку. Тут стіл, ваза з квітами, гарно! – боязко запропонував Іван.

– За цим столом щоранку Соломія молиться, сльози за зниклим батьком проливає, а ми сміятися будемо? Тобі позувати? – різко відповіла Малгожатка і сперлася на березу. Навіть односельці притихли, прислухалися, що верзе. Чого б то Соломії плакати, як її мати всім розказує, що чоловік на заробітках і от-от повернеться?

Але Іван змовчав. Веселушка Настя віджартувалася:

– Малгосю дорогою до села ґедзь укусив, от і сердиться, сердешна.

«Спалах!»

Легка тінь усмішки на обличчі Малгожатки – Іван таки вловив! – як привіт із минулого...

– Готово, – молодий фотограф несміливо спостерігав за молодшою із сестер, яку вподобав на танцях іще торік, але дівчина не звертала уваги на хлопця. Останнім часом завжди без настрою, насуплена, неговірка...

До фотографії готувалися вже інші селяни, а Іван таки ризикнув. Відійшов, наздогнав сестер, обійняв Малгожатку за талію.

– На танці прийдеш у неділю? – прошепотів на вухо.

Дівчина не відштовхнула, з нахабних обіймів не викрутилася, проте озвалася голосно, щоб не лише Іван почув:

– Ночами за лісок з Орисею бігаєш, а мене на танці кличеш?

Сам відсмикнув руку, відскочив, як ошпарений: «Як? Звідки довідалася?». Вони ж Орисею нікому ні слова... Орися вдова, має троє діток. Зустрічаються іноді. Але домовилися, що мовчатимуть. Невже проговорилась комусь?

Від почутого навіть Анастасія спохмурніла, тицьнула сестру в лікоть:

– Ти чого? Що вигадуєш?

– Відстаньте, – сухо на те Малгожатка і пришвидшила хід. – Не вигадую, правду кажу. Бачу...

На останнє слово ніхто й уваги не звернув... Хіба могла Малгожатка з кимось поділитися, що коїться на душі та в серці? Настуся лише посміється, її пустощі та жарти цікавлять. Мама скаже, що вигадує... Батько взагалі подумає, що втратила глузд.

То й не дивно. Спершу й сама довго не розуміла, що коїться. Бралася до будь-якої роботи, лиш би не думати. Від своїх же думок втікала. І людей уникала, сусідів. Бо, щойно зустріне когось, заговорить, у думках одразу вихор – картинки з життя отої співрозмовниці чи співрозмовника, голоси. Плутаються – минуле-теперішнє-майбутнє. Деколи аж мружилася чи обличчя в долонях ховала. А тоді зрозуміла, що бачить більше, ніж інші. Чує те, що приховано від людських вух. Відчуває сильніше, ніж мала б.

Тиждень пролежала з лихоманкою. Аж нарешті прийняла, що читає думки людей, бачить їхнє майбутнє, знає про теперішнє й минуле.

Відьма? Ясновидиця? Хто ж вона? Не розуміла, як це сталося і чому саме з нею... А потім наснилася Малгосі баба Руся, татова мама. Гладила її по голові, як у дитинстві, та все примовляла:

– Не журися, Малгосю. Від мене тобі цей спадок, дитинко. Від мене... Усе життя я з цим жила, але крилася. Нікому не обмовилася й словом. Жодного разу. Хоч усе про всіх знала. Проте мовчала. А ти інакше житимеш. До тебе люди підуть. Допомагатимеш їм. Навчишся всього: що і як кому казати, як радити, а кого гнати від свого порога... У руках маєш силу. Людей лікуватимеш. А скількох від смерті порятуєш... О-о-о!

Старенька все гладила уві сні внучку і повторювала:

– Ясновидицею будеш, Малгосю. І чи це дар, чи кара, важка ноша – ніхто того тобі не скаже. Як сама то сприймеш, так і буде.

Прокинулася того ранку зовсім в іншому настрої. Змирилася.

Згодом вивчилася на вчительку, але так ніколи й не працювала в школі.

***

Спочатку про дар Малгожатки довідалася мама. Як і передбачала донька, сварилася за вигадки й просила не молоти дурниць. Але за декілька днів втишилася. Сіли, поговорили ще раз. Малгожатка була переконливою. Не планувала щось доводити матері, але видала все, що бачила, а бачила чимало... І як з батьком з дому втікали, коли ще були молодими. І як першу дитинку втратили, коли до пологів залишалося три місяці. І про те, що мати іноді гроші від них усіх ховає, теж сказала.

– Та це ж для вас, заради вашого майбутнього... – материні щоки палали. Донька ніби в її голову залізла, душу вивернула.

– Та знаю, мамо, знаю, що для нас стараєтеся. Але то зайве. Настуся наступного року вийде заміж. Поїде далеко від нас. Чоловіка матиме заможного і впливового. Ваші гроші, мамо, їй ні до чого. Настане час, іще вам привозитиме. І внуків двійко на літо...

– Тюху на тебе, дочко, – перехрестилася мати. – Мовчи краще, бо від твоїх розмов та передбачень голова обертом...

Вирішили про яснобачення Малгосі батькові розповісти. Останньою про це довідалася Настя.

Приймала людей Малгожатка все життя. Заміж не вийшла. Жила за селом. Дехто цурався її, хрестився, коли бачив. Інші, навпаки, йшли вервечкою до неї по пораду. Доброю була Малгожатка, але не надто товариською. Знала, коли має померти. Перед смертю поїхала до сестри. Насамперед для того, щоб повідомити:

– Настусю, після моєї смерті дар перейде твоїй онучці... Яні. Але не лякайся. Доля їй випаде краща, ніж мені: дітей матиме і чоловіка. Щасливою буде. А про свій дар нікому ніколи не розкаже. Словом не обмовиться. Як наша баба Руся. Поважай її вибір. Лише ти знатимеш. Але й ти мовчатимеш... І буде так іще довго. Через покоління від однієї жінки з нашого роду до іншої переходитиме дар.

Я бачу!