ВТРАЧЕНІ РОКИ

Того дня вони до вечора не розмовляли. Проходили одна повз одну у квартирі, як чужі. Лише вранці наступного дня Ірина сама розпочала розмову з донькою.

…Одружились Ірина із Сергієм ще тоді, коли були студентами. Єдине, що мали, – квартира, яку Ірина отримала у спадок від бабусі. Жили молодята у злагоді, однак грошей завжди бракувало. Отоді й вирішив Сергій поїхати на Північ на заробітки.

Два роки поспіль чоловік чемно писав листи, переказував гроші… А Ірина виховувала донечку і сумувала за чоловіком. І от він повернувся. Купили в помешкання нові меблі, техніку і ще багато всього. Гарні то були часи. Христя нині згадує їх як найкращий період у своєму житті: батьки разом відводили донечку в дитячий садочок, разом у кухні готували вечерю, разом прибирали в оселі. Завжди й усе робили разом.

Ідилію порушили світлини, які Сергій привіз із тієї ж далекої заробітчанської Півночі.

– Це Михайлович, наш бригадир, – ознайомлював дружину з людьми на фото, – а це – тезка мій, Сергійко, хмельничанин… Можна сказати, земляк… Суперовий хлопець…

– А це що за жінка? – тицьнувши пальцем на фотографію, запитала Ірина.

– А це лікарка наша, Люба, – звичним тоном відповів Сергій.

– А чого та Люба на всіх фото поруч із тобою стоїть? – поцікавилася Ірина.

– Ірусько, а я й не зауважив цього, – спокійно відповів Сергій. – Ну, стоїть, то й стоїть… Та заміжня вона і сина має…

Ірина, можна сказати, повірила, що молода лікарка випадково щоразу опиняється біля Сергія. Зрештою, чого ж тут було не повірити?..

А якось напередодні Нового року Сер­гієві надійшов лист із того самого далекого північного містечка. Не роздумуючи, Ірина розпечатала конверт: була впевнена, що там – вітальна новорічна листівка. А коли поряд із листівкою побачила коротеньке послання на аркуші в клітинку, не стрималась і прочитала. Люба, та сама молода лікарка Люба, писала Сергієві, що покине чоловіка, залишить усе, щоб тільки бути з ним… Писала, як сумує за Сергієм, як спогади про їхні зустрічі й кохання щоразу щемко ятрять душу…

Коли Ірина показала листа Сергієві, той почав виправдовуватися, мовляв, несерйозно все це було, просто так, від нудьги, «а кохаю я, Ірусю, лише тебе…» Та Ірина вже не чула його виправдань, не вірила жодному слову чоловіка і без роздумів виставила Сергія за поріг…

– Я кохала твого батька дуже сильно, – говорила вже майже дорослій доньці, – тому й не змогла пробачити зраду… Може, й мала б… Мала б не відбирати в тебе тата, мала б зберегти сім’ю, але я тоді не змог­ла… Не зуміла…

Це вже тепер, із плином часу, Ірина шкодувала, що тоді вона розкрила той конверт і пробігла поглядом списаними жіночим почерком рядками, що показала цього листа чоловікові й, не повіривши жодному його слову, не бажаючи чути виправдань, виставила Сергія з речами за двері… Шкодувала, що хотіла вбити в собі кохання до цього чоловіка, вирвати із серця, зламати…

А зламала тільки собі та доньці життя… Лише тепер зрозуміла, що гордість – поганий порадник. Але тільки тепер.

Більш ніж десять років Христя росла без батька. А одного дня таки наважилась попросити в мами його адресу. Сергій, виявляється, часто писав колишній дружині та доньці листи, проте Ірина жодного разу не відповіла. Лиш раз на місяць надсилала телеграму: «Аліменти отримала»…

Чуже місто. А от і потрібна вулиця, будинок. Христя знайшла й потрібну квартиру. Не знала, чи впізнає її батько. Не знала й того, чи має він іншу сім’ю. Думала: якщо відчинить жінка, скаже, що помилилась, і більше ніколи тут не з’явиться. А якщо тато…

Двері відчинив Сергій. Доньку впізнав одразу. Простягнув до Христини руки, обій­няв її. В очах блиснули сльози:

– Христиночко, доню моя… Як же ти схожа на маму!

Дівчина знала, що схожа вона таки на батька, а те, що тато сказав, що вона схожа на маму, означало, що Сергій і досі кохає свою колишню дружину.

У батьковій квартирі не було нікого. Не було і світлин якихось жінок. Христина побачила тільки шлюбне фото Сергія з Іриною та фотографію з періоду найкращих спогадів, на якій її, маленьку Христинку, щасливі мама й тато тримають за ручки…

Поки Христя розглядала ці світлини, Сергій збігав сходами, сподіваючись, що біля під’їзду стоїть Ірина, яка нарешті зуміла йому пробачити.

Колишньої дружини там не було.

Але Христя думала, ні, вона була впевнена, що мама таки зуміє пробачити батькові. Зуміє, бо мусить. Мусить, бо ж кохає. Дотепер кохає. Знала це напевно. Як і він її.