ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
444Життєва історія
– Що, так і сказала? Так просто?
– Так і сказала!
– Дуже сміливо!
– Авжеж! Вона останнім часом узагалі щось дуже осміліла! Не платить…
– Може, «дах» собі придбала?
– Це в тебе вже «дах поїхав», коли таке кажеш! Який може бути «дах» у плебеїв? Не платить відтоді, як її твір потрапив на обласний конкурс і посів призове місце.
– Ну, не перше ж!
– Не перше, але призове. Про неї написали в газеті. Тепер вона, а не ти найкрутіша, на першому місці в школі! Тепер вона в ореолі слави, а твоя зірка закотилася назавжди! До речі, і Максим уже двічі йшов з нею зі школи… І портфель ніс… Сама бачила...
– Ну, Макса я їй не прощу!
– Ось це правильно! Покажемо їй завтра на великій перерві, хто є хто! Нехай знає своє місце!
– Коли?
– Кажу ж, завтра! На великій перерві! Оглухла?
– Заметано!..
Таку тарабарську розмову вели між собою дівчата-старшокласниці. Кожна з них, щільно притискаючи мобільник до вуха, намагалася говорити якомога тихіше. Але обурення, що звучало в голосах обох, проривалося назовні і його не можна було стримати чи бодай приховати.
У двері кімнати однієї з них рішуче загримала мати:
– Ти знову прилипла до свого телефону! Він тобі скоро до вуха приросте! Цілими днями тільки те й робиш, що мобілкою патякаєш. Ні, щоб матері допомогти! Он тарілки, як їла, так і лишила на столі! Мати тобі – посудомийка чи як? Сміття з відра аж випирає! Винести теж нема кому, бо люба донечка розмовами зайнята! Лариско! – мати підвищила голос. – Я кому кажу? Я до стінки говорю?
– Зараз, – ліниво обізвалася Лариска.
– Не «зараз», а вже! – не вгавала мати. – Я двічі не повторюватиму! Кидай свою мобілку! Швидко!
Важко зітхнувши, Лариска перервала «дуже змістовну» розмову з подругою…
Змова почалась на останньому уроці. Вчителька математики не могла зрозуміти, що діється з дітьми. Таку неуважність на контрольній роботі спостерігала вперше. Обурювало, що порушували дисципліну саме ті, від кого найменше могла сподіватися знервована жінка.
– Та що це з вами сьогодні? Ларисо! Руслано! – раз у раз вигукувала імена відмінниць, гордості школи – дітей учителів, претенденток на золоту медаль.
Але старенької Марії Назарівни ніхто не слухав. Дівчата, ніби то не до них мовилося, змовницьки переглядалися, перекидалися записками. Одну записку вчительці вдалось перехопити. На клаптику паперу в клітинку було написано «Мовчання ягнят», а поряд із цими незрозумілими словами – череп з перехрещеними кістками. Стареча рука дрібно затремтіла…
– Руслано! – суворо звернулась до авторки записки. – Що це має означати?.. Це – замість математичних формул? Я вважала, що ти допомагаєш Ларисі розв’язати задачу… А ти чим зайнята на контрольній?
– Я сама можу все розв’язати, – почувся зухвалий голос Лариси, хоч до неї ніхто не звертався. – Мені не потрібна нічия допомога.
– А підказувати не годиться, Маріє Назарівно, – підтримала подругу Руслана. – Ви ж нас самі вчили! – У голосі дівчини звучала та ж зухвалість.
– Що це все має означати? – вчителька кивнула на записку.– Що за «мовчання ягнят» з черепом?..
– А то фільм такий був – про маніяка-вбивцю, – подав голос іще один відмінник – Завойський Максим. – Не дивились, Маріє Назарівно?
– Ні, – сухо відповіла, – не дивилась, Максиме, і тобі не раджу захоплюватись такими.
– Чому? Фільм класний! – стенув плечима Максим.
– Припини! – підвищила голос математичка, краєм ока зауваживши, як раптом зблідла Христинка Багіркo.
Щось назрівало в її класі, щось тривожне, невловиме носилося просто ось тут, у повітрі, насувалося, як грозова хмара. Стара вчителька відчувала небезпеку в класі, як чує її в лісі досвідчена вовчиця, але ніяк не могла зрозуміти, звідки загрожує біда. Вона пильно вдивлялася у схилені над зошитами голови, такі знайомі від четвертого класу, відтоді, як узяла керівництво. Дивилася і не впізнавала своїх учнів… На якусь мить їй здалося, що вона цих дітей бачить уперше в житті. Чому, чому раптом з’явилась така думка? Не знала… Ще раз пильно подивилась на Руслану, тоді – на Ларису, намагаючись зустрітися з ними поглядом. Але очі в обох були опущені. Вони втупились у зошити і не відривались від них ні на мить. Фальш… Фальш у всьому, навіть у цих опущених довгих віях!..
Що ж назріває, що готується? Чому так раптово зблідла Христина? Марія Назарівна крадькома зиркнула на годинник. Ще добрих десять хвилин до кінця уроку. Незабаром продзвенить дзвінок, і тоді…
Вона сама не знала, що тоді, але була впевнена: трапиться щось жахливе… Але як цьому запобігти?.. Вчителька ще раз піднесла годинник до очей. Стрілка рухалась, неухильно наближаючись до фатальної цифри 12. Ще кілька секунд і все… Продзвенить дзвінок. Що ж відбудеться на великій перерві в її класі?.. Марія Назарівна хотіла побігти до директора, до завуча, бити на сполох. Але про що вона їм розповість? Про свої підозри? Про своє передчуття? Посміються, подумки обізвуть старою неврастенічкою, директор вкотре запропонує їй піти на заслужений відпочинок, який, на його думку, давно вже на неї чекає, і все…
Дзвінок пролунав для вчительки, немов набат. Ось уже учні встають з-за своїх парт, складають контрольні аркуші на вчительському столі… Чергові виганяють занадто повільних, які ще затрималися у класі, їм потрібно під час перерви провітрити клас. Виходять обійнявшись Руслана з Ларисою, виходить бліда Христинка… Усе! В класі – порожньо. Куди ж вони пішли? Чи і їй бігти за ними? Але куди? Не знала… Нічого не знала і нічого не могла зрозуміти, але серце віщувало біду, і вона йому довіряла, недарма ж стільки пропрацювала вчителькою…
Тим часом за школою на пустирі, біля розвалених стін, що залишилися від старих майстерень, розгорталися події, абсолютно не сумісні з поняттям про «розумне, добре, вічне»… Там Руслана і Лариса вирішили звести рахунки з Христиною Багірко, вина якої була лише в тому, що вона не могла далі задовольняти фінансові запити своїх однокласниць. А ті щомісяця зростали.
– Востаннє тебе запитуємо, – Руслана верещала, якби її хто різав, – будеш платити нам по 100 гривень щомісяця чи ні?
– Звідки я візьму такі гроші? – промовляла поблідлими вустами Христина. – Для мене і 50 було забагато. Тата звільнили з роботи, мама стоїть на біржі.
– Дивіться на неї, – обурилась Лариса. – Дитятко маленьке! Мама… тато… – перекривила. – А сама заробити не можеш?
– Де ж я влаштуюсь на роботу, коли ще у школі навчаюся? Хто мене візьме?
– На панель іди! – зареготала Руслана. – Там заробітки хороші! Ще й задоволення отримаєш.
Навколо засміялися учні, які обступили їх щільним колом.
Христина розгублено озирнулася, переводячи погляд з одного обличчя на інше. Шукала співчуття. Простого людського співчуття, підтримки. Але не знаходила. Тупі олов’яні очі, байдужість до її проблем, очікування цікавого видовища… – все, що дівчина могла прочитати в очах однокласників.
– Нумо, Руслано, вперед! Чого ти на неї дивишся?! Покажи, хто тут господар становища! – це хтось із хлопців подав голос із натовпу однокласників, нетерпляче чекаючи на «цирк».
Він уже витягнув свою круту мобілку, налаштувався знімати бійку. Але Руслана чомусь не поспішала, вичікувала, наче ще хтось мав прийти подивитись на її тріумф, на перемогу над цією сірою мишею Христькою Багірко, яка насмілилась конкурувати з нею, піднімати свого облізлого хвоста на неї, Руслану – першу красуню, «упаковану» за останньою модою, найкрутішу дівчину в школі.
– Ху, ледве встиг, – підбіг захеканий Максим. – Що тут у вас відбувається? Хто свої права качає?
Почувши знайомий голос, Христинка полегшено зітхнула: «Все! Врятована!»
Та Лариса ніби на нього й чекала… Підійшла до Христини і грубо вхопила її за довге золотаве волосся. Дівчина зойкнула, бо та добряче шарпнула, так, що в руках залишилося вирване світле пасмо.
– Не треба! – заплакала Христинка і від болю, і від образи. – Ларисо! За що?..
– Будеш нам підкорятися? Кажи! Робитимеш усе, що скажемо?
– Буду, буду, – гарячково запевнила їх Христя, озираючись, чи не захистить її, не допоможе хтось з оточення, і благаючи очима тієї допомоги. На мить зустрілася поглядом із Максимом… Чомусь пригадалося, як одного разу хлопець проводив її зі шкільного вечора додому, як вони стояли обійнявшись у під’їзді, і він захоплено розповідав їй про свою подорож з батьками до Єгипту. Цікаво розповідав… Христинка слухала його із задоволенням, бо ж ніколи не була в Єгипті і навряд колись буде… Звідки в її батьків гроші на такі поїздки? Мати стоїть на біржі праці, батька нещодавно звільнили. Щоправда, дещо підробляє в дядька Матвія в майстерні, але хіба за ті копійки поїдеш за кордон?.. Ще блискавкою майнув спогад, як вони потім цілувалися в тому під’їзді і які солодкі були для неї його перші невмілі поцілунки. Мабуть, у пам’яті Максима теж з’явилися ті картини, бо він раптом спохмурнів, зніяковіло потупив погляд, дивлячись собі під ноги, і невиразно пробурмотів:
– Гаразд! Досить! Розходимось, бо ще когось наднесе!
– Цап! – як камінь, кинула образливе слово Лариса. – «Розходимось», – перекривила. – Ну ні! Ми тільки почали! А тебе ніхто тут не тримає!
– Боягуз! – підтримала її Руслана. – А ще крутого із себе корчить! Слабак!
Навколо засміялись…
Хлопець зблід від образи і злості. Хвиля тієї злоби піднялася високо в грудях, хлюпнула в саме серце, витіснивши вмить із нього залишки чогось доброго і світлого.
– То закінчуйте з нею, – зашипів, як розлючений кіт. – Чого тягнете?
І перший вхопив Христинку за руку. Та мовчки вирвалась. Він ухопив удруге, вже міцніше.
– Тримай, тримай! – зраділа Руслана, витягуючи з кишені якусь темну пляшечку. – Зараз ми її розмалюємо!
– І обчикрижимо під нулівку, – заклацала гострими ножицями Лариска просто перед самим носом переляканої Христини.
– Ні, не треба, – заплакала Христинка. – Будь ласка! Не обстригайте мене! Що я вдома скажу?
– Лариско! Вистрижи їй хрест на голові!
– Хрест, хрест! – заволали всі довкола, – так сподобалась несподівана пропозиція, що здалася їм класною.
– Хрест! – зарепетував Максим. – Це буде сумісне з її іменем!
– Притискайте її до стіни!
– До стіни! До стіни!
– Болотом вимазати голову!
Неподалік блищала калюжа, до якої стікала брудна вода…
– Ні! – стогнала Христинка…
– Ви що, придурки?! – почувся різкий голос Лариски. – Я не стригтиму брудне волосся!
Хтось вхопив дівчинку за другу руку, Христина навіть не зрозуміла хто. Вона нічого не бачила, в очах потемніло, підкошувалися ноги. Заклацали ножиці… Почувши те клацання, дівчина останнім зусиллям рвонулась із ціпких рук, несамовито закрутила головою і сама наткнулася щокою на гострі ножиці, які Лариска тримала напоготові. Ще почула, як щока запекла вогнем, як на шию потекло щось липке і гаряче, а потім уже нічого не розуміла і не тямила… Майже втрачала свідомість…
Вигляд крові не зупинив нападників, а навпаки, підштовхнув до рішучих дій. Вони ніби оскаженіли, озвіріли, cп’яніли від тієї крові!..
– Бий її, бий! – залунали крики. – Бий!
Христинку повалили на землю, що було зробити дуже легко, бо вмить стерплі ноги вже не тримали її. Били всі. Ще поки трималася під стінкою, гамселили руками, кулаками, а коли вже вона лежала на землі, по-садистськи дубасили ногами. Озвірілі діти, в яких не залишалося нічого дитячого, нічого людського, люто копали свою однокласницю, свою товаришку, з якою провчились від першого класу, з якою буквально кілька хвилин тому сиділи за однією партою. Навіть не дивились, куди б’ють. Чи по грудях, чи по голові. Удари сипались скрізь і звідусіль.
Це було щось незрозуміле, не підвладне ніякій логіці! Це був якийсь дикий, звірячий інстинкт, що спонукає зграю добити, загризти слабкого. Дівчинка вже хрипіла, задихалася, а вони її все били і били.
– Атас! – раптом хтось крикнув. – Атас! Сюди математичка пиляє.
Усі моментально розбіглись, хто куди. На місті злочину залишилася чиясь мобілка і маленька пляшечка, з якої витікала якась темна рідина з різким запахом.
Коли нарешті прибігла захекана й розчервоніла Марія Назарівна, Христинка Багірко вже ні на що не реагувала і, здавалося, навіть не дихала. Стерплими руками жінка вхопила мобільний телефон. Перемагаючи біль у серці, незграбно почала тикати на всі кнопки.
– Як же її, до лиха, увімкнути? – запанікувала.
Нарешті екран засвітився, телефон завібрував, ожив. Марія Назарівна гарячково почала набирати 103, щоб викликати невідкладну допомогу. За якусь мить, шалено завиваючи, швидка під’їхала впритул до зруйнованих майстерень. Забігали, заметушились білі халати.
– Що там з дівчиною?
– Жива!
– Швидко, в машину!
Хтось схилився над учителькою. Вона ще побачила чиїсь уважні стурбовані очі, почула чийсь голос. Її про щось запитували, термосили. Але вона вже нічого не могла відповісти.
– Дівчинку… Дівчинку рятуйте.. – прошепотіла з останніх сил.
В її вухах раптом зашуміло… Мелодійно, малиново пролунав шкільний дзвоник. Перед очима, що вже згасали, раптом вишикувалися діти з барвистими букетами в руках.
– Дітки! Мої любі дітки! Хороші мої, – шепотіли посинілі губи, чи, може, вона тільки думала, що шепоче, що щось чує, бачить. Бо нарешті сонце, яке раптом виросло до велетенських розмірів, яскраво спалахнуло в її напівзгаслих очах, запалило мозок. А потім… нестерпно запекло біля серця, і суцільна темрява…
* * *
Через розчинене навстіж вікно в білу палату разом з ароматом бузку ввірвалася сумна похоронна мелодія.
– Кого це хоронять? – через силу запитала Христинка у мами, яка стомлено похилилася над своєю дитиною в лікарняному ліжку.
– Вчительку. Хоронять найславнішу вчительку України і найдобрішу у світі Людину з великої літери! – замість мами відповів їй лікар, що саме вивчав покази численних приладів, до яких була під’єднана дівчинка, якій судилось обов’язково вижити.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
371
