ВТІКАЮЧИ ВІД САМОТНОСТІ

Він лікував її трояндами. Справді трояндами. Довкола його будинку росли недоладні сплутані трояндові хащі, і троянди, білі й рожеві, все ще квітували. Він знайшов на горищі старий шезлонг, щоранку виносив його, розкладав під вишнею, і вона сиділа там годинами, майже не ворушилася.

Не слухала ні гудіння джмелів, ні вимогливого вереску молодих синиць, ні лагідного плескання долоньок старих тополь, що стрункими вартовими охороняли вулицю. Слухала щось усередині себе. Може, навіть не слухала, а лиш намагалася щось почути… Та там була чорна тиша, не було жодної надії, жодних ознак життя. Іноді його тихий голос змушував її виринати назовні.

Ні, вона не снідатиме.

І кави не питиме.

І полуниці не хоче.

Зрештою, він припиняв пропонувати. Вона, відчуваючи на якусь мить докір сумління, видихала з полегкістю, коли він залишав її у спокої. Так минув їхній спільний перший день. Пізно ввечері вона витріщалася в темряву...