ВТІКАЮЧИ ВІД САМОТНОСТІ

За декілька днів, розмовляючи з дочкою, вона розповіла їй про свої побачення.

– Мамо, тільки не перетримай його у френдзоні, як ти вмієш, – реготала вісімнадцятирічна фахівчиня зі стосунків.

Вона зрештою закінчила розмову і раптом зрозуміла, чому її вабить до нього.

З ним було гарно мовчати. Просто пригорнутися одне до одного, стояти і мовчати. Якось вона поклала голову йому на груди і слухала, як швидко стукотить його серце. Ця дрібничка чомусь несамовито тішила її самолюбство.

Цілий рік від самотності її рятував Шаман.

Власне, вони зустрілися у Стрийському парку. Був кінець квітня, здається. Так, квітень 2022 року. Львів лихоманило, всі божеволіли від сирен повітряної тривоги, звикали до комендантської години. Місто наповнили переселенці. Вона й не пригадає, чи був колись Львів таким велелюдним. Новоприбулих вирізняли розгублені обличчя, тарахкотіння коліщат строкатих валіз і кволі спроби розмовляти українською. Більшість була в місті транзитом, намагаючись якнайшвидше потрапити за кордон.

Тоді дочка ще жила з нею, закінчувала одинадцятий клас.

Вона любила блукати парком, оминаючи людей, споглядаючи навколишнє, неквапливо розмірковуючи про щось своє, буденне. Вона й не відразу помітила його, брудного коротколапого пса із виразними карими очима. Собака дивився прямісінько на неї, зробив декілька нерішучих кроків їй назустріч. Вона поглянула на пса, тоді підвела голову, озирнулася в пошуках людини з повідцем, проте нікого не побачила. Автоматично продовжила свій шлях, пес ішов за нею. Назустріч прямувало троє чоловіків, доволі галасливих, їй здалося, що нетверезих. «Мабуть, переселенці… Їх тепер багато…» – подумала й опустила очі. Чоловіки минули її, тоді вона зауважила, що собака зник. Зітхнула з полегшенням, пішла до виходу. Треба дорогою зайти у продуктовий, тоді приготувати щось на обід.

Пес чекав її біля виходу з парку. Не просто стояв і чекав, а чекав саме її. Вона набрала номер дочки, попросила прийти. Дочка, на відміну від неї, завжди знала, що робити, і на невпевненість не скаржилася. Завела собаку до найближчої ветклініки, там з’ясували, що це кастрований молодий пес. Чипа не виявили. Зате виявили, що в собаки забій, зарощений перелом і декілька шрамів. На шиї був лише старенький ошийник, на звороті – ледь помітні літери – «Шаман…», а далі затерто.

– Забій не потребує особливого лікування, просто стежте, аби собака не травмувався повторно. Хороший пес, молодий, здоровий… – лікар, мабуть, натякав, що й так вділив їм надто багато часу.

– А що нам із ним робити? – безпорадно запитала вона, хоч донька вже вела її до виходу.

– Може, відвести собаку у притулок? – вона збагнула, що сама підібрала в парку собі проблему.

– Який притулок, мамо? Державний його не прийме, а приватний перепов­нений тваринами з тих міст, де йдуть активні бої, де окупація! – дочка майже кричала, чи то з розпачу, чи вражена нетямковитістю матері.

Так пес опинився в них удома. За два місяці дочка поїде до Польщі, а вони з Шаманом залишаться удвох і отак разом проживуть цілий рік.

Сирена його не розбудила. Він прокинувся від вибуху. Гаратнуло десь зовсім близько, йому здалося, наче прямісінько над головою. Та зауважив, що здригнулося лише повітря, земля не двигтіла. Отже, ППО щось збила…

Заснути більше не вдалося. Знічев’я взяв телефон, почав читати новини. За пів години почув іще два вибухи, тихіше, отже, десь далі. О пів на шосту побачив у новинах її будинок, дізнався, що ракета поцілила в сусідній. Почав гарячково телефонувати, вона не відповідала. Тоді він поїхав… туди.

Вервечка притулених один до одного будинків скидалася на знівеченого звіра, що отримав смертельне поранення, проте не сконав умить. Тепер змушений лежати безпорадно, тільки відкриті рани його волають безмовно до неба, скаржаться на біль.

Він залишив автівку за сотню метрів, ішов до будинку пішки. Йому на мить здається, що будинок тішиться і тягнеться до нього роззявленою пащею зруйнованих стін, сліпими очима вікон… Його вразив страшенний галас, який тут панував. Волали автомобільні сигналізації, працювала пожежна машина, скрізь точилися гучні розмови, хтось плакав, хтось когось кликав, і все це вкривав товстий шар дрібного сірого пилу.

Він ледве знайшов її, вона була в піжамі, сиділа на лавці, пригортала до себе сумку, на шиї – кривава подряпина. Біля неї сиділа жінка у спецодязі «Невідкладної допомоги» і намагалася обробити ту подряпину.

Вона навіть усміхнулася, коли його побачила. Кволо так, лише губами. Мовляв, добре, що ти тут. А вголос сказала:

– Я ніде не можу його знайти…

Він, звісно, зрозумів, про кого йдеться, і скривився. Із Шаманом у нього стосунки не склалися з першої миті. У нього був старенький «Опель», і щоразу, коли вона їхала в цій автівці, йому було трохи соромно, що і він, і «Опель» такі непоказні. Двійко невдах. От і зараз поглядав на неї час до часу, намагався знайти на її обличчі сліди відрази. Та її лице було цілковито безбарвним, чорна тиша не випускала назовні нічогісінько.

Їх не впустили навіть на подвір’я. Усе обгороджене червоною стрічкою, скрізь військові. У середині подвір’я працює будівельна техніка. Ні, у квартиру її не пустять – це небезпечно, є ризик обвалу. І на подвір’я не пустять, там робити нічого. І песика з такими прикметами ніхто не бачив.

Він привозив її до будинків на Стрийській щодня. Дивно, та йому здалося, що вона не переймалася втраченим житлом чи майном, навіть тим, що залишилася без одягу. Одержимість пошуками зник­лого пса затьмарювала все.

Звісно, йому було її шкода. Та місяць тому, коли вона вперше запросила його в гості і він прийшов із шампанським, такий схвильований… Вона ледь встигла відчинити двері, як на порозі з’явився невеликий песик, непоказний наче, зростом до коліна, рябенької масті. Шерсть на загривку в нього стояла дибки, а до нього вишкірилося два рядочки цілком здатних вжерти білих зубів, і долинуло тихе, проте виразне гарчання. Зрештою пес гавкнув, чомусь лише раз.

– …У мене були підозри, що собака боїться чоловіків. Його раніше, мабуть, ображали, я точно не знаю… Та в нього була зламана лапа, є шрами на голові, а коли я знайшла пса, він мав свіжий забій, так, наче його копнули… Зачекай.

Вона забрала собаку, просто підхопила його на руки й понесла в іншу кімнату. Пес пручався, гучно обурювався, адже його зачинили, гавкав, шкрябав кігтями двері. Однаково ні розмовляти, ні виявляти одне одному увагу за таких обставин було неможливо. Зрештою за годину він здався і пішов.

Тому перcпектива того, що Шаман знайдеться, вони опиняться під одним дахом і йому доведеться доводити собаці свою першість, своє право на власний дім і на цю жінку, здавалася неприйнятною.

– Знаєш, Шаман фактично мені життя врятував. Я прокинулася, бо телефон озвався, тривогу оголосили… У бомбо­сховище я давно не спускаюся: багато тривог було, і все закінчувалося спокійно. Намагалася заснути знову, аж тут Шаман – крутиться, вищить. Я спершу намагалася його вгамувати, та пес усе не давав мені спокою. Тоді я вирішила, що йому з доброго дива на вулицю заманулося, підвелася, попленталася в туалет… І раптом мене кинуло на підлогу, все полетіло, дзенькіт розбитого скла… Вікно видерло разом із рамою, міжкімнатні двері вибило, а вхідні якось перехнябило. Коли все закінчилося, я змогла підвестися, зазирнула в кімнату. Там, звісно, все догори дриґом, вазони шкереберть, шафу розтрощило, телевізор на долівці, а на ліжку, з якого я щойно підвелася, здоровенний шматок стіни… Ще курява така стояла, я все кашляла, кашляла… Скрізь раптом такий крик здій­нявся, вереск, голоси зрива­лися, хтось плакав… Я спершу не змогла дверей відчинити, тоді якось смикнула, вийшла в коридор, усі сусіди біжать донизу… Я взяла тривожну сумку – зберігала її в коридорі, там, знаєш, документи всі, трохи грошей, – і теж пішла разом з усіма… Не відразу зрозуміла, що Шаман зник. Почала його шукати, хотіла гукнути, а голосу нема. Тоді раптом відчула, що дуже-дуже втомилася. Сіла на лавку, до мене підійшла якась жінка, говорить щось, а я не розумію. Почала мені в шию чимось холодним тицяти. Тут з’явився ти…

Він тішився, що вона нарешті почала розповідати, тішився, що чорна тиша довкола неї потроху розвіюється. Вони балакали перед сном, у цілковитій темряві, він сидів поруч на її ліжку, очі, що звикли до темряви, вирізняли риси її обличчя, обриси тіла. Зрештою, коли вона закінчила розповідь, раптом запала тиша. Він не знав, що сказати їй у відповідь, не знав, чи взагалі пасують зараз якісь слова. Просто несподівано для себе поклав руку на її живіт. Дивився на неї, вражаючись власній сміливості. Чекав. Раптом вона усміхнулася. Дивилася кудись у темряву, усміхалася, руки не скидала.

Понад усе боявся, що вона, цілковито очунявши, зникне з його дому. Так багато хотів сказати про те, щоб вона залишалася якнайдовше, що це не він їй зробив послугу, коли привіз її сюди, а вона йому, що залишилася.

Після того, як три роки тому померла його мати, стало зовсім гірко. Повертався щовечора в порожній будинок, лягав спати, аби зранку прокинутися й повторити точнісінько такий же день. Прислухався до себе. Чи кохав він цю жінку? Чи просто рятувався нею від несамовитої пронизливої самотності? Відповіді не мав. Просто нехай нікуди не зникає.

І пес із ним, із тим псом. Нехай уже знай­деться. Вона однаково не вгамується.