СУД СУМЛІННЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

28 квітня 21:12

292

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Московський потяг вирушав о другій годині ночі. Сергій Петрович узяв квиток у купейний вагон і вийшов на перон.

Пасажирів було до десятка, але всі вони сіли у плацкартний вагон. У купейному в коридорі й тамбурі ледь жевріло світло, панувала тиша. Повнотіла провідниця років сорока взяла квиток, показала купе і, затуливши долонею рота, смачно позіхнула. Принесла два вологі простирадла, наволочку та рушник, ще позіхнула і пішла на своє службове місце.

Купе було порожнє. Добре, що так. Сергій Петрович не зміг би тепер ні з ким розмовляти. Йому потрібно було побути на самоті, віч-на-віч із собою. Світло не горіло. Вимикача не шукав, сів біля вікна.

Колеса вагона м’яко постукували на стиках колій. Попливли порожні вантажні платформи, пакгаузи, околиці міста. Поїзд ішов як зазвичай, а Сергієві Петровичу все здавалося, що він ніяк не може вибратися з плутанини колій, із тенет міста. Кожен ліхтар ніби біг до вікна, щоб присвітити, зазирнути в обличчя, зазирнути й обпекти. Сергій Петрович відсунувся в куток, схилився. Перевів подих. Він їхав у тому настрої, коли все довкола обертається до тебе своїм світлим боком. Сьогодні чоловік відчував повноту життя особливо виразно і гостро. А ще не міг вгамувати душевного трепету від очікування чогось незрозумілого, але вже визначеного й бажаного. Сергій Петрович мав усе, що може мати людина: пристойну квартиру, роботу, дружину, доньку, до якої приріс і серцем, і душею. Але… душа так і не заспокоїлась – туга жила, ніби поселилась там із постійною пропискою.

***

…Скільки ж це минуло відтоді? Двадцять п’ять років, навіть трохи більше. Тоді йому було лише двадцять три. Ні, тільки йшов двадцять третій. Восени, відслуживши строкову військову службу, на яку Сергій пішов добровільно, перервавши через нерозділене кохання навчання на третьому курсі інституту, він не демобілізувався з армії, а залишився на надстрокову в тій самій частині, що дислокувалась у містечку на Чернігівщині. Жив у тій самій казармі, але вже не в солдатському помешканні, а в окремій кімнаті разом із трьома такими ж, як і він, надстроковиками. А вже взимку після тримісячних курсів молодших командирів Сергієві видали новісіньку форму і погони прапорщика – повсякденні зелені та золочені парадні.

Начепив золочені, під ними приладнав аксельбанти, одягнувся. Став перед дзеркалом і не міг намилуватись. З’явилось бажання сфотографуватися. Тим паче, що у штаб потрібно було здати фото на службове посвідчення. Отримавши в командира роти дозвіл на двогодинне звільнення з частини, одягнув шинель і попрямував у побуткомбінатівське фотоательє. Там сфотографувався й окремо на повний зріст зі всіма регаліями. Як кажуть, у повному параді. З фотоательє вийшов у гарному настрої, не знаючи, як використати ще півтори години, які в нього залишилися. Став край тротуару, вирішуючи: іти ліворуч, у казарму, чи праворуч, до центру міста. Повернув праворуч і завмер на місці. Чи марево, чи дійсність. Легка, гінка, як молоде деревце, осяяна зимовим сонцем, легко і пружно тротуаром ішла дівчина. У руці в неї був портфель, який, здавалось, нести було такій дюймовочці несила. З-під хустини через плече на груди звисала товста і довга русява коса. Голова дівчини була маленька, гарна, ніби точена. І вся вона була така невеличка й тендітна, що здавалася безпомічним курчатком, тією теплою пухнастою грудочкою, яку беруть у руки легко й обережно. Дівчина пройшла повз, але глянула на хвацького служивого, в очах її Сергій прочитав і захоплення, і якийсь внутрішній сум. А ще встиг помітити, що очі в дівчини були такої густої блакиті, що аж здавалися зеленавими. І взагалі, дівчина створила враження яскравості та барвистості.

Боячись, що дівчина піде і залишиться в його пам’яті тільки маревом, юнак ступив декілька кроків за нею.

– Дозвольте піднести ваш портфель.

Дівчина повернулась.

– Піднести? – перепитала тихо, нерішуче. Підвела очі. Вони були великі, трохи стомлені, блакитні. – А нам хіба по дорозі?

– Бачте, мені сьогодні байдуже, куди йти. А тут бачу: така тендітна дівчина важкий несе портфель, то гріх великий буде, якщо не допоможу. Це буде для мене ганьбою.

– Та не такий він уже й важкий – цей портфель. Декілька підручників та учнівські зошити. Та й мені тут недалеко.

– Ні, ні! Не позбавляйте мене нагоди провести вас. Я дуже-дуже бажаю поговорити з вами, пройтись поруч із вами хоч сотню метрів. Тим паче, ви відкрили мені таємницю своєї професії. Як я зрозумів, ви вчителька. А до них я з дитинства ставлюся з повагою. Тож не відмовте мені.

Високий худорлявий Сергій поглядав згори донизу на дівча, як лелека на синичку. І стільки було мольби в його очах, що дівчина зашарілась.

– Ну що ви? Хіба кожну стрічну треба проводжати? Щоправда, мені недалеко. На Лісну.

У дівчині все ще щось вагалось, щось не наважувалось. Та це вже була, мабуть, згода. Хвилину-другу йшли мовчки. Від хвилювання Сергій не міг знайти слів. Першою озвалася дівчина.

– Ви в нашій частині служите? – запитала стиха.

– Так…

– А я от третьокласникам вкладаю в голівки знання. Цьогоріч закінчила педагогічне училище й отримала скерування в нашу школу. Мама в мене теж учителька, викладає біологію в старших класах.

Вони повільно йшли вулицею, з карнизів будинків звисали грубуваті бурульки, сонце світило просто у вічі, змушувало мружитись. На деревах, перелітаючи з гілки на гілку, цвірінькали поодинокі горобці. Очі дівчини щомиті поглядали на Сергія, і юнакові здавалось, що він знає її давно, і було так добре, як, здається, ще ніколи не було. Їх таки щось поєднувало, було в них щось спільне. Сергій уже знав, що дівчина живе з матір’ю у приватному будинку, що батько її теж служив у цій самій частині командиром роти, мав звання капітана, та десять років тому загинув, рятуючи п’ятирічну дівчинку. Сталось це на станції. Дівчинка через недогляд матері опинилась на колії, а тут товарний потяг. Батько кинувся до дівчинки перед самим тепловозом. Дитину відкинув, і вона відбулась травмою плеча й переляком, а батько загинув під колесами тепловоза. Сергій чув про цей випадок, але гадки не мав, що стріне доньку відважного офіцера. Та ще й із першої зустрічі закохається в неї. Щастя переповнювало чоловіка.

– От і моя вулиця, – дівчина зупинилась. – Дякую, що провели. У вас же, мабуть, час звільнення закінчується. Я ж знаю. І мені час повертатися. Вранці до школи, а ще потрібно підготуватись самій і зошити перевірити… – і, знявши рукавички, подала руку, тоненьку, гарячу.

Щастя закінчувалося. Щастя завжди коротке. Сергій стояв ошелешений, як німий, слова з грудей не добути. А дівчина вже повернулась і пішла. Він її наздогнав.

– Не сердьтеся й не подумайте нічого поганого… Я вас іще трохи проведу… Скільки дозволите. І… і ми ж навіть не познайомились. Як же вас звати? Мене – Сергій.

Дівчина зупинилась, засміялась:

– А й правда! Стільки говорили і все «ви». У вас гарне ім’я. А мене звати Поліна.

Рушили разом. Метрів за п’ятдесят Поліна зупинилась, щось переборола в собі й сказала рішуче:

– Ось і все. Он мій будинок. Далі не треба… – і пішла швидко.

– Я зайду до вас у суботу, – вихопилось якось у Сергія.

Поліна озирнулась, подумала і кивнула:

– Гаразд… Увечері.

***

За чотири дні, у суботу, Сергій стояв на східцях ґанку Поліниного будинку. Двері йому відчинила її мати, така ж невеличка, тендітна жінка бальзаківського віку.

– О! То он хто мені доньку заворожив. А я думаю, чого вона вже чотири дні зоріє. Заходьте, заходьте. Буду рада з вами познайомитись. Бо заочно вже наслухалась від Поліни про вас.

…Надалі Сергій свій вільний час, наскільки це було можливо на його службі, проводив у помешканні Поліни. І було між ними те, що, мабуть, і має бути, коли обом сорок три і двадцять з них – роки дівочі. Було те, що буває, коли одне одному звіряють і серце, і душу, і тіло.

***

…Минула зима, минула весна. На ту червневу ніч, ближче до ранку, випала тривога, за сигналом якої роту вишикували на плацу в повному спорядженні, з особистими речами (а які в солдата речі – форма, якийсь альбом, блокнот, ручка, предмети особистої гігієни, гроші) та строєм відправили на станцію, де вже стояв на запасній колії ешелон. Куди везли, ніхто не знав. На четверту добу прибули в Ташкент. А наступного дня, нічого не пояснюючи, автобусами відвезли всіх на військове летовище, де вже стояв, ревучи двигунами, броньований АН-24. Уже в повітрі пролетіло: летимо до Афганістану. Саме перед вильотом із Ташкента Сергій встиг відправити коротенького листа Поліні, поклавши в конверт своє фото. Приземлились у Кабулі. Звідти роту гелікоптерами перекинули в гори. А там… Не минало й дня без боїв. Розривались міни, снаряди, свистіли кулі. Гинули люди. Роту Сергія перекидали в нові гарячі точки. Були бої. Він бачив кров, загибель друзів. Самого доля берегла два роки.

Останній свій бій з душманами Сергій відбув у горах біля Кандагара. Роту, що просувалась ущелиною, раптово обстріляли з міномета. Рвонуло. Стовп вогню і землі. Коли Сергій упав, то не зрозумів, що поранений. Спробував піднятись, але не зміг і знепритомнів…

***

…Від міни, яка неподалік вибухнула, Сергія осколками поранило у груди і в стегно лівої ноги. Скалки з грудей витягли ще в польовому госпіталі. Скалки – то скалки, не більше. Нога… Кістка таки зрослася. Не рівно, не гладко, не відразу – як уже могла. Але був уражений нерв. Пальці, ступні та п’яти – хоч ріж, хоч коли – не чути. І вся нога, важка, нерухома, лежала, як поліно. Нею не ходити, її волочити, тягти за собою. Сергія перевели в Ташкент, потім – у Ростов.

У ті найважчі для нього госпітальні тижні та місяці з Поліною вирішилось усе. Чи потрібен їй каліка? Це було для Сергія великим запитанням. Чи міг він приректи її на все життя бути покоївкою – чи мав право на це? Та й чи захоче Поліна жити з калікою? Сергій вирішив усе сам – за неї і за себе: тягарем для неї він не стане. Сергій уже й не хотів знати думки самої Поліни щодо їхніх подальших взаємин. Тому й не повідомив її про своє існування навіть листом. А що вже їхати до Поліни… Ні! Та відчуття провини перед дівчиною не залишало його. Хоча в чому Сергій винен? У тому, що позбавить її присутності каліки? Ні, він учинив правильно. Нехай Поліна живе спокійно, забуде його, думаючи, що він вічним сном спить у далекій могилі.

***

…Поневіряння госпіталями затяглись на цілий рік. Ногу різали раз. Потім іще… Минула зима. На підвіконня весело спадали краплини. Зашумів перший дощ. Сергій потягнувся до вікна і раптом… І раптом відчув, що ворухнувся палець. Чоловік спочатку не повірив. Палець ворухнувся ще раз… ще…

За місяць Сергій уже міг вставати з ліжка і пересуватися з милицями. А ще за місяць, опираючись на костур, залишив стіни госпіталю. З військової служби Сергія списали як інваліда. Поліна була далеко, спогади про неї стерлись. Та й чи варто через кількарічну розлуку нагадувати про себе? Поліна вже має сім’ю, певно, давно забула про нього. Поїхав у Вінницю. Поновив навчання в інституті, з успіхом закінчив його, потім аспірантуру, захистив кандидатську. Робота на кафедрі додавала наснаги.

І все ж… Уже ніби Поліна відступала все далі й далі, залишилися в пам’яті тільки обриси її обличчя, тільки контури стану. Та спокою не давали її блакитні очі, які, хоч і рідко, проглядали зі сніжного марева. Часто зовсім згасали вони. Але залишилася згадка, як від весняного дня, як від повіву вітру в травні. Сергій Петрович чудово розумів, що минулого не повернеш і нічого вже не змінити. Минуле забувалося, лише інколи снилися йому ті очі, кудись кликали, а потім ніби танули в передсвітанковому тумані.

Чому ж тепер, коли спливло вже два з лишком десятиріччя, Сергій Петрович їхав у місто свого першого кохання? Тому що людині в її зеніті хочеться бути кращою? Ні, мабуть, ні. Туди вела пам’ять, яку так волів воскресити й ще раз поглянути у блакитні очі. Розповісти Поліні все, опуститися перед нею на коліна, попросити в неї пробачення. Хоч на якусь часточку зменшити муки сумління.

***

До містечка потяг прибував десь після обіду. Ось уже біжать назустріч корпуси казарм із червоної цегли. Вони здаються якимись нижчими, меншими.
Чи не тому, що пам’ять те, що їй дороге, зберігає і малює більшим та гарнішим. Час поклав на все свій відбиток. А може, тому, що одного разу пережите вдруге пережити не можна? Та й казарми були вже не казарми, а звичайні житлові будинки, біля яких – розбиті грядки, квітники, висіла білизна на шворках. Гамір дітвори на доріжках. За вокзалом височіло декілька п’ятиповерхівок, мабуть, не так давно збудованих, сіріли квартали менших будинків.

Сергій Петрович рушив на околицю. Він впізнавав містечко і водночас не впізнавав його. Впізнавав, як впізнають людину, яка стрілась тобі одного разу десь на життєвій дорозі і яку після цього давно не бачив. У молоді роки на все дивився не тими очима, що в сорок вісім. А пам’ять береже все таким, яким воно було тоді…

***

Околиця стріла вимитими, виполосканими дощами дерев’яними будинками. Вони стояли тихі, задумані, наче втомлені бабусі після довгого дня.

«Яка ж тепер Поліна?.. Та й чи живе вона тут?» – думав Сергій Петрович. Він ішов спроквола й мимоволі порівнював свій крок тепер і тоді… Що ж, і роки вже не ті, і припадає він на ліву ногу. Доки думав, то йшов. Хто його тепер тут впізнає? Не знати, що залишилось у кривому, посивілому чоловікові від того бравого солдатика за повного параду.

А на розі до болю знайомого будинку та сама табличка «Вулиця Лісна, 21». Табличка поблякла, у куточку вищерблена. Кущі бузку перед вікнами ще густо зелені, у вікнах чи не за кожною шибкою – герань. Як і тоді. Восени вона ніби прокидається, восени кущиться. На вікнах – підсинені чисті фіранки. Ґаночок. Килимок для ніг. Ті самі дубові східці. Вимиті, постругані. Дуб є дуб. Навіть зрізаний, навіть у дошках живе він довше за людину. Двері в сіни відчинені. Сергій Петрович ступив на сходинку. Від хвилювання в нього стиснуло в горлі, забилось серце, чоловіка охопив якийсь підспудний страх. Ні, не страх, а нерішучість: «Чому він приїхав сюди? Сказати, що з’явився давній кавалер? Розповісти про все, як було? А кому це тепер потрібно? Стільки років відійшло. Відійшло в ту далину, звідки немає вороття. Увірватися в чужу сім’ю, чуже життя, розбурхати його?» Сергій Петрович повернувся, щоб піти геть, але за спиною рипнули вхідні двері. Ступив крок назад, другий, ніби роздивлявся щось із того боку вулиці.

– Ви когось шукаєте? – раптом почулось позаду.

Сергій Петрович здригнувся. Тепер не повернутись він уже не міг. Це був той голос. М’який, тихий, трохи грудний. Це був голос Поліни. Ні, не все, не все перегорає. Не від усього зостається лише попіл…

Сергій Петрович повернувся рвучко. Повернувся і заточився. Перед ним на верхній сходинці стояла Поліна. Поліна тих давніх років… Ті самі блакитні очі, та сама русява голівка. Щось невловне, але дуже-дуже знайоме в обрисі губ, носа і чола…

– Ви когось шукаєте?

У привидів Сергій Петрович не вірив. Їх він іще не бачив. Але як вірити в це?

– Пробачте, ні… так… Тут живе Поліна Маневич, вчителька?

Їхні очі зустрілися. Ті очі дивились на Сергія Петровича довго. Довше, ніж він дивився в них. Погляду тих очей Сергій Петрович не витримав: вони заглянули йому в саму душу. Вони щось розуміли. Вони питали, вони чекали…

– Я Маневич, вчителька. Тільки не Поліна… Я – Тамара, – очі згасли, потемніли і вже не дивились на прибулого. – Прошу, зайдіть… – пропустила його вперед.

Сергій Петрович нахилив голову, дивився собі попід ноги. Йшов, ніби уві сні. Ґаночок, сіни, двері в кімнату. Стіл і підсунутий стілець. Добре, що був стілець. Чоловікові треба було сісти… Блакитні очі, великі, глибокі були навпроти нього. Сергій Петрович ковтнув повітря і видихнув голосно, на повні груди.

– Я… Я, власне… А Поліна – ваша мама? Ви така, як вона була в молодості. Я хотів би її бачити.

Ні, він не міг дивитись у ці очі. Не міг витримати цього погляду. Ці очі говорили, що Тамара зрозуміла все. У них не було осуду, докору. У них були смуток і туга. Без міри, без дна, як глибока-глибока криниця. Сергій Петрович насилу відірвав погляд від тих очей, подивився в куток на комод, на якому стояло в рамці фото Поліни. Тієї Поліни, яку він знав, яку кохав. Тільки трохи змарніле обличчя. Тільки ниточка срібла на скронях. Тільки під віями м’яке тепло і притуманений біль.

– Мами не стало два роки тому. Восени… Від раку… – не слова, а ніби шелест чи віддих.

У Сергія Петровича не було сили повернути до неї голову. Відчував: там були сльози. Тихі, беззвучні. Він їх не бачив, бо не мав права на них дивитись. Чоловік усе ще дивився в куток, на фото Поліни.

Тамара підійшла до комода, висунула шухляду. На стіл ліг маленький згорток, перев’язаний червоною стрічкою. У згортку був лист. Його лист – єдиний, якого він надіслав із Ташкента. І була світлина: нова уніформа, золочені парадні погони і блискучі ґудзики. Шапка, хвацько зсунута набакир. Скривлені в усмішці тонкі губи. Прапорщик за повного параду.

– Мати цей лист і фото дуже берегла. Так вірила й чекала…

– Це ваш батько? – запитав, повівши оком на фото, сам не знаючи навіщо, адже все і так було зрозуміло.

У кімнаті стало тихо, як у пустці. І час, здається, зупинився. Застиг.

– У мене була лише мати… Бабуся померла давно, мама виховувала мене сама…

«Лише мати… Виховувала сама», – ніби луна принесла здалеку шепотом-відголоском.

Сергій Петрович не підводив голови. Буркнув щось про час, про потяг. За щось перепросив, кашляючи і затинаючись. Встав зі стільця і, опустивши голову, пошкандибав до порога. Йшов, неначе очманілий від дурману. Плечем зачепився за одвірок. На вулиці перед вікном ніби щось потягнуло за плече. Озирнувся. З вікна крізь відсунуту фіранку дивилась… донька. Ще знайомилась, знайомилась і прощалася з… батьком.

…А для нього це був суд. Справжній суд сумління. Суд без прокурора й захисника.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.