СУД СУМЛІННЯ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Московський потяг вирушав о другій годині ночі. Сергій Петрович узяв квиток у купейний вагон і вийшов на перон.

Пасажирів було до десятка, але всі вони сіли у плацкартний вагон. У купейному в коридорі й тамбурі ледь жевріло світло, панувала тиша. Повнотіла провідниця років сорока взяла квиток, показала купе і, затуливши долонею рота, смачно позіхнула. Принесла два вологі простирадла, наволочку та рушник, ще позіхнула і пішла на своє службове місце.

Купе було порожнє. Добре, що так. Сергій Петрович не зміг би тепер ні з ким розмовляти. Йому потрібно було побути на самоті, віч-на-віч із собою. Світло не горіло. Вимикача не шукав, сів біля вікна.

Колеса вагона м’яко постукували на стиках колій. Попливли порожні вантажні платформи, пакгаузи, околиці міста. Поїзд ішов як зазвичай, а Сергієві Петровичу все здавалося, що він ніяк не може вибратися з плутанини колій, із тенет міста. Кожен ліхтар ніби біг до вікна, щоб присвітити, зазирнути в обличчя, зазирнути й обпекти. Сергій Петрович відсунувся в куток, схилився. Перевів подих. Він їхав у тому настрої, коли все довкола обертається до тебе своїм світлим боком. Сьогодні чоловік відчував повноту життя особливо виразно і гостро. А ще не міг вгамувати душевного трепету від очікування чогось незрозумілого, але вже визначеного й бажаного. Сергій Пет­рович мав усе, що може мати людина: пристойну квартиру, роботу, дружину, доньку, до якої приріс і серцем, і душею. Але… душа так і не заспокоїлась – туга жила, ніби поселилась там із постійною пропискою.

***

…Скільки ж це минуло відтоді? Двадцять п’ять років, навіть трохи більше. Тоді йому було лише двадцять три. Ні, тільки йшов двадцять третій. Восени, відслуживши строкову військову службу, на яку Сергій пішов добро­вільно, перервавши через нерозділене кохання навчання на третьому курсі інституту, він не демобілізувався з армії, а залишився на надстрокову в тій самій частині, що дислокувалась у містечку на Чернігівщині. Жив у тій самій казармі, але вже не в солдатському помешканні, а в окремій кімнаті разом із трьома такими ж, як і він, надстроковиками. А вже взимку після тримісячних курсів молодших командирів Сергієві видали новісіньку форму і погони прапорщика – повсякденні зелені та золочені парадні.

Начепив золочені, під ними приладнав аксельбанти, одягнувся. Став перед дзеркалом і не міг намилуватись. З’явилось бажання сфотографуватися. Тим паче, що у штаб потрібно було здати фото на службове посвідчення. Отримавши в командира роти дозвіл на двогодинне звільнення з частини, одягнув шинель і попрямував у побуткомбінатівське фотоательє. Там сфотографувався й окремо на повний зріст зі всіма регаліями. Як кажуть, у повному параді. З фотоательє вийшов у гарному настрої, не знаючи, як використати ще півтори години, які в нього залишилися. Став край тротуару, вирішуючи: іти ліворуч, у казарму, чи праворуч, до центру міста. Повернув праворуч і завмер на місці. Чи марево, чи дійсність. Легка, гінка, як молоде деревце, осяяна зимовим сонцем, легко і пружно тротуаром ішла дівчина. У руці в неї був портфель, який, здавалось, нести було такій дюймовочці несила. З-під хустини через плече на груди звисала товста і довга русява коса. Голова дівчини була маленька, гарна, ніби точена. І вся вона була така невеличка й тендітна, що здавалася безпомічним курчатком, тією теплою пухнастою грудочкою, яку беруть у руки легко й обережно. Дівчина пройшла повз, але глянула на хвацького служивого, в очах її Сергій прочитав і захоплення, і якийсь внутрішній сум. А ще встиг помітити, що очі в дівчини були такої густої блакиті, що аж здавалися зеленавими. І взагалі, дівчина створила враження яскравості та барвистості.

Боячись, що дівчина піде і залишиться в його пам’яті тільки маревом, юнак ступив декілька кроків за нею.

– Дозвольте піднести ваш портфель.

Дівчина повернулась.

 – Піднести? – перепитала тихо, нерішуче. Підвела очі. Вони були великі, трохи стомлені, блакитні. – А нам хіба по дорозі?

 – Бачте, мені сьогодні байдуже, куди йти. А тут бачу: така тендітна дівчина важкий несе портфель, то гріх великий буде, якщо не допоможу. Це буде для мене ганьбою.

 – Та не такий він уже й важкий – цей портфель. Декілька підручників та учнівські зошити. Та й мені тут недалеко.

 – Ні, ні! Не позбавляйте мене нагоди провести вас. Я дуже-дуже бажаю поговорити з вами, пройтись поруч із вами хоч сотню метрів. Тим паче, ви відкрили мені таємницю своєї професії. Як я зрозумів, ви вчителька. А до них я з дитинства ставлюся з повагою. Тож не відмовте мені.

Високий худорлявий Сергій поглядав згори донизу на дівча, як лелека на синичку. І стільки було мольби в його очах, що дівчина зашарілась.

 – Ну що ви? Хіба кожну стрічну треба проводжати? Щоправда, мені недалеко. На Лісну.

У дівчині все ще щось вагалось, щось не наважувалось. Та це вже була, мабуть, згода. Хвилину-другу йшли мовчки. Від хвилювання Сергій не міг знайти слів. Першою озвалася дівчина.

 – Ви в нашій частині служите? – запитала стиха.

 – Так…

 – А я от третьокласникам вкладаю в голівки знання. Цьогоріч закінчила педагогічне училище й отримала скерування в нашу школу. Мама в мене теж учителька, викладає біологію в старших класах.

Вони повільно йшли вулицею, з карнизів будинків звисали грубуваті бурульки, сонце світило просто у вічі, змушувало мружитись. На деревах, перелітаючи з гілки на гілку, цвірінькали поодинокі горобці. Очі дівчини щомиті поглядали на Сергія, і юнакові здавалось, що він знає її давно, і було так добре, як, здається, ще ніколи не було. Їх таки щось поєднувало, було в них щось спільне. Сергій уже знав, що дівчина живе з матір’ю у приватному будинку, що батько її теж служив у цій самій частині командиром роти, мав звання капітана, та десять років тому загинув, рятуючи п’ятирічну дівчинку. Сталось це на станції. Дівчинка через недогляд матері опинилась на колії, а тут товарний потяг. Батько кинувся до дівчинки перед самим тепловозом. Дитину відкинув, і вона відбулась травмою плеча й переляком, а батько загинув під колесами тепловоза. Сергій чув про цей випадок, але гадки не мав, що стріне доньку відважного офіцера. Та ще й із першої зустрічі закохається в неї. Щастя переповнювало чоловіка.

 – От і моя вулиця, – дівчина зупинилась. – Дякую, що провели. У вас же, мабуть, час звільнення закінчується. Я ж знаю. І мені час повертатися. Вранці до школи, а ще потрібно підготуватись самій і зошити перевірити… – і, знявши рукавички, подала руку, тоненьку, гарячу.

Щастя закінчувалося. Щастя завжди коротке. Сергій стояв ошелешений, як німий, слова з грудей не добути. А дівчина вже повернулась і пішла. Він її наздогнав.

 – Не сердьтеся й не подумайте нічого поганого… Я вас іще трохи проведу… Скільки дозволите. І… і ми ж навіть не познайомились. Як же вас звати? Мене – Сергій.

Дівчина зупинилась, засміялась:

 – А й правда! Стільки говорили і все «ви». У вас гарне ім’я. А мене звати Поліна.

Рушили разом. Метрів за п’ятдесят Поліна зупинилась, щось переборола в собі й сказала рішуче:

– Ось і все. Он мій будинок. Далі не треба… – і пішла швидко.

– Я зайду до вас у суботу, – вихопилось якось у Сергія.

Поліна озирнулась, подумала і кивнула:

– Гаразд… Увечері.

***

За чотири дні, у суботу, Сергій стояв на східцях ґанку Поліниного будинку. Двері йому відчинила її мати, така ж невеличка, тендітна жінка бальзаківського віку.

– О! То он хто мені доньку заворожив. А я думаю, чого вона вже чотири дні зоріє. Заходьте, заходьте. Буду рада з вами познайомитись. Бо заочно вже наслухалась від Поліни про вас.

…Надалі Сергій свій вільний час, наскільки це було можливо на його службі, проводив у помешканні Поліни. І було між ними те, що, мабуть, і має бути, коли обом сорок три і двадцять з них – роки дівочі. Було те, що буває, коли одне одному звіряють і серце, і душу, і тіло.

***

…Минула зима, минула весна. На ту червневу ніч, ближче до ранку, випала тривога, за сигналом якої роту вишикували на плацу в повному спорядженні, з особистими речами (а які в солдата речі – форма, якийсь альбом, блокнот, ручка, предмети особистої гігієни, гроші) та строєм відправили на станцію, де вже стояв на запасній колії ешелон. Куди везли, ніхто не знав. На четверту добу прибули в Ташкент. А наступного дня, нічого не пояснюючи, автобусами відвезли всіх на військове летовище, де вже стояв, ревучи двигунами, броньований АН-24. Уже в повітрі пролетіло: летимо до Афганістану. Саме перед вильотом із Ташкента Сергій встиг відправити коротенького листа Поліні, поклавши в конверт своє фото. Приземлились у Кабулі. Звідти роту гелікоптерами перекинули в гори. А там… Не минало й дня без боїв. Розривались міни, снаряди, свистіли кулі. Гинули люди. Роту Сергія перекидали в нові гарячі точки. Були бої. Він бачив кров, загибель друзів. Самого доля берегла два роки.

Останній свій бій з душманами Сергій відбув у горах біля Кандагара. Роту, що просувалась ущелиною, раптово обстріляли з міномета. Рвонуло. Стовп вогню і землі. Коли Сергій упав, то не зрозумів, що поранений. Спробував піднятись, але не зміг і знепритомнів…

***

…Від міни, яка неподалік вибухнула, Сергія осколками поранило у груди і в стегно лівої ноги. Скалки з грудей витяг­ли ще в польовому госпіталі. Скалки – то скалки, не більше. Нога… Кістка таки зрослася. Не рівно, не гладко, не відразу – як уже могла. Але був уражений нерв. Пальці, ступні та п’яти – хоч ріж, хоч коли – не чути. І вся нога, важка, нерухома, лежала, як поліно. Нею не ходити, її волочити, тягти за собою. Сергія перевели в Ташкент, потім – у Ростов.

У ті найважчі для нього госпітальні тижні та місяці з Поліною вирішилось усе. Чи потрібен їй каліка? Це було для Сергія великим запитанням. Чи міг він приректи її на все життя бути покоївкою – чи мав право на це? Та й чи захоче Поліна жити з калікою? Сергій вирішив усе сам – за неї і за себе: тягарем для неї він не стане. Сергій уже й не хотів знати думки самої Поліни щодо їхніх подальших взаємин. Тому й не повідомив її про своє існування навіть листом. А що вже їхати до Поліни… Ні! Та відчуття провини перед дівчиною не залишало його. Хоча в чому Сергій винен? У тому, що позбавить її присутності каліки? Ні, він учинив правильно. Нехай Поліна живе спокійно, забуде...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.