ПОСМЕРТНО

– Ви… тато Сашка? – тихо спитала.

– Так, – кивнув. – А ви мама Андрія? Можна пригостити вас кавою?

Сіли поруч. Дві філіжанки кави – недопиті, ледь теплі. Мовчали. Довго.

– Я думала, буде легше, – сказала вона. – Що орден… ну, хоч якесь відчуття справедливості дасть.

– А я чекав, що хоч щось зупиниться, – зіт­хнув він. – А воно все біжить. Люди дихають… сміються… А в мені один і той самий день перед очима.

– Андрій був нашою єдиною дитиною, – стиха мовила жінка. – Ми з чоловіком віддали йому всю свою любов, усю ніжність і турботу. Він був нашим Всесвітом. Відкритий, людяний, щирий, харизматичний… Так любив мандрувати – з рюкзаком за плечима, з усмішкою на обличчі, з вогником у серці. Ковоман. Хай де би був, привозив каву… Скільки в ньому було жаги до життя… Наш вільний птах. Не встиг знайти собі пару на землі – тепер назав­жди в небі.

– А я Сашка сам ростив, – сказав чоловік, із силою стиснувши кулак. – Мама його виїхала на заробітки, ще коли йому було три. Відтоді тільки дзвінки на Новий рік і день народження… Якби не моя мама – його бабуся, не знаю, як би ми впоралися. Усе життя – в одному хлопцеві, в одних очах. Одружився, син у них народився… Потім – війна. Невістка з онуком виїхала за кордон, а коли дізна­лася, що Сашкові ампутували ноги, зв’язок урвався. Син намагався це пережити, мовчки… але серце не витримало. Коли його не стало, це було, наче повітря забракло. Ніби хтось просто вирвав серце з грудей…

Мама Андрія повела пальцем по ребру горнятка.

– Вам теж здається, що вони ще десь тут? Що вийдуть за хвилину з-за рогу?

– Щовечора чекаю, що постукає у двері. Хоч знаю, що ні.

– Ми не маємо мовчати, – раптом твердо сказала вона. – Про них. Про те, якими були.

Бо хто, як не ми?

Він усміхнувся гірко.

– Бабусі 92. А все просить: «Поведи мене до онука…»

– А я щодня прибираю в його кімнаті. Він не любив безладу.

* * *

Батько Олександра тремтячими руками поставив коробку з орденом на полицю. У хаті тепер було дві речі, до яких не міг доторкнутися, – дідова стара рушниця й ця коробка.

– Мамо, ви вдома?

– Тут я, синку.

На кухні старенька мама. Перед нею фото Сашка в першому класі. Усмішка без передніх зубів.

– Ну що, дали… – мовила. – Але ж не вертає він його.

– Не вертає…

– Я от думаю… може, посадимо черешню біля хати? Він же любив?

– До плям на футболці… до липких пальців…

Готували вечерю мовчки. Але чоловік все одно поставив третю тарілку – звичка.

* * *

У її оселі було інакше: затишніше, м’якше, але не менш по­рожньо.

Квартира із сучасним дизайном і ароматом кави – кому воно ото все тепер потрібно. Вона зайшла й обережно присіла в крісло, сховала обличчя в долонях. Втоми­лася. День був важким…

Раніше вона була вчителькою. Потім стала вдовою. Тепер – мамою Героя.

На кухні тиша. В холодильнику суп з учора, кілька пиріжків, які принесла сусідка.

Вона вклала орден у шухляду стола. Не тому, що хотіла сховати, а тому, що ще не знала, куди його покласти в житті, яке триває без Андрія.

З вітальні двері праворуч – кімната сина. В ідеальному порядку. Так, як він залишив. На поличці кава різних сортів. На тумбочці книжка, якої не дочитав. Прочитала кілька рядків і вперше заплакала по-справжньому. Потім встала, підійшла до вікна.

– Андрійку… я зустріла сьогодні тата Сашка. Хлопчики, синочки, як ви схожі між собою. Плечима, очима. Ви обоє – світло. Я рада, що сьогодні ви із Сашком зустрі­лися… Я буду жити, чуєш? Буду жити заради вас. І розповідати. Всім. Про таких, як ви. Світ має знати…