ВТІКАЧІ

– Мам, а правда, я вищий за Лютика? – смикає Мишку Плямка. Мишка, яка саме сортує ягідки чорниці, не має ані найменшого бажання бігти дивитися на позначки зросту, що їх малята роблять на корі їхнього дуба. Тому Мишка неуважно відповідає:

– Угу…

Вона знайшла плісняву на ягоді й міркує про те, чи не перекинулося лихо на всі чорничні запаси. Та Плямці її неуважної відповіді досить.

– Ага, от і мама каже, що я вищий!

Загалом Плямка та Лютик чудово проводили час – смачно їли, досхочу спали, гуляли та бавилися. Веселощі переривалися, лише коли тато суворим голосом кликав мишенят до навчання. Тоді вони допомагали щось ремонтувати у нірці, майстрували або ж вирушали разом з батьками у довгий похід, аби вивчити лісові стежки, секретні місцини, де ростуть найсмачніші опеньки, соковита суниця та найсолодші у лісі чорнички.

– Восени покажу, де найкращі ліщинові та волоські горіхи… – казала мама, водночас уважно прислухаючись до шурхотіння у верховітті.

Плямка та Лютик тата завжди слухали. А от маму вряди-годи. Бувало, Мишка гукає синочків, аби вони допомогли прибрати у нірці чи розвішати прання, а ті бавляться та хитрують – вдають, що не чують.

– Діти, треба позбирати сміття довкола нашої домівки! – просить Мишка, та Лютик саме повалив Плямку на землю й лоскоче його травинкою. Мишка засмучу­ється, а за мить хитро усміхається. – Хто хоче сушених слив? Залишилося ще кілька!

Мишенята припиняють гратися та підводять погляд на маму. У неї справді є кілька солодких сушених слив, їхніх улюблених ласощів. Мишенята наввипередки поспішають до матусі, сподіваючись, що тому, хто прибіжить першим, дістанеться більше слив.

– Усі сливи ваші! Але спершу – при­бирання!

Мишенята втямили, що мама їх таки перехитрувала.

– От же капосні дорослі… – бурчав Лютик. – Як вони живуть так? Не розважаються, не бавляться, увесь час щось роблять, ще й нам спокою не дають!

– Швидше б подорослішати! – підтримав брата Плямка.

Наступного ранку малюки нашвидкуруч перехопили трохи насіння й подалися гуляти подалі від дому, так, аби батьки знову не змусили виконувати якусь роботу. Йшли, куди стежка вела, попри молоді дуби, крізь ожинові зарості, до трьох сосен, що ростуть з одного коріння… Втомилися, сіли перепочити.

– Поглянь! – раптом Лютик смикнув Плямку за лапку. – Он там, коло старого трухлявого пенька, хтось є!

Там і справді хтось сидів. Хтось, надзвичайно помітний у брунатно-смарагдовому лісі. Хтось білий, наче сніг у січні. Мишенята принишкли і почали спостерігати. Незнайомець був дуже схожим на них, та й загалом на мишачий рід – мав довгеньку мордочку з вусиками, великі вуха, хвіст і чотири лапки. Проте був білим-білісіньким! Плямці та Лютику кортіло підійти ближче.

– Нумо до нього!

– Ти перший!

– Ні, ти!

Зрештою братики, не наважуючись підійти, не вигадали чогось розумнішого, ніж кинути в незнайомця камінець. Кинули і принишкли. Незнайомець, що сидів у затінку та читав книжечку, злякано підвів голову. Малюки, втішені, що витівка вдалася, дочекалися, доки той знову повернеться до читання, й кинули ще камінець. Об’єкт їхнього споглядання підвів голову догори, вирішив, мабуть, що це щось падає на нього з дерева. Лютик і Плямка тим часом зловісно хихотіли, спостерігаючи за беззахисною жертвою. Плямка, який щиро вважав себе меткішим за брата, приготував наступний камінець, та незнайомець раптом підвівся, облишив свою книжечку й гайнув у нірку. Братики засмутилися і вирішили, що час повертатися додому.

– Глянь! – зашепотів Лютик. – Він повернувся!

Незнайомець і справді вийшов з нірки, тримаючи у лапках згорток. Згорток ворушився та жалібно плакав, і за мить братики побачили крихітну зарюмсану мордочку мишеняти-немовляти.

Стало чомусь соромно. Чому? Вони ж у немовля камінцями не кидали. Та й у незнайомця не вцілили жодного разу, якщо чесно.

Дивно, та цікавість перемогла почуття сорому, і братики підійшли познайоми­тися, а можливо, краще порозглядати незнайомця і крихітне створіння.

– Привіт! Як тебе звуть?

За кілька хвилин Лютикові та Плямці видавалося, що Мишка вон...