ВТІКАЧІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

30 червня 22:28

432

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Читаємо з дітьми

– Мам, а правда, я вищий за Лютика? – смикає Мишку Плямка. Мишка, яка саме сортує ягідки чорниці, не має ані найменшого бажання бігти дивитися на позначки зросту, що їх малята роблять на корі їхнього дуба. Тому Мишка неуважно відповідає:

– Угу…

Вона знайшла плісняву на ягоді й міркує про те, чи не перекинулося лихо на всі чорничні запаси. Та Плямці її неуважної відповіді досить.

– Ага, от і мама каже, що я вищий!

Загалом Плямка та Лютик чудово проводили час – смачно їли, досхочу спали, гуляли та бавилися. Веселощі переривалися, лише коли тато суворим голосом кликав мишенят до навчання. Тоді вони допомагали щось ремонтувати у нірці, майстрували або ж вирушали разом з батьками у довгий похід, аби вивчити лісові стежки, секретні місцини, де ростуть найсмачніші опеньки, соковита суниця та найсолодші у лісі чорнички.

– Восени покажу, де найкращі ліщинові та волоські горіхи… – казала мама, водночас уважно прислухаючись до шурхотіння у верховітті.

Плямка та Лютик тата завжди слухали. А от маму вряди-годи. Бувало, Мишка гукає синочків, аби вони допомогли прибрати у нірці чи розвішати прання, а ті бавляться та хитрують – вдають, що не чують.

– Діти, треба позбирати сміття довкола нашої домівки! – просить Мишка, та Лютик саме повалив Плямку на землю й лоскоче його травинкою. Мишка засмучується, а за мить хитро усміхається. – Хто хоче сушених слив? Залишилося ще кілька!

Мишенята припиняють гратися та підводять погляд на маму. У неї справді є кілька солодких сушених слив, їхніх улюблених ласощів. Мишенята наввипередки поспішають до матусі, сподіваючись, що тому, хто прибіжить першим, дістанеться більше слив.

– Усі сливи ваші! Але спершу – прибирання!

Мишенята втямили, що мама їх таки перехитрувала.

– От же капосні дорослі… – бурчав Лютик. – Як вони живуть так? Не розважаються, не бавляться, увесь час щось роблять, ще й нам спокою не дають!

– Швидше б подорослішати! – підтримав брата Плямка.

Наступного ранку малюки нашвидкуруч перехопили трохи насіння й подалися гуляти подалі від дому, так, аби батьки знову не змусили виконувати якусь роботу. Йшли, куди стежка вела, попри молоді дуби, крізь ожинові зарості, до трьох сосен, що ростуть з одного коріння… Втомилися, сіли перепочити.

– Поглянь! – раптом Лютик смикнув Плямку за лапку. – Он там, коло старого трухлявого пенька, хтось є!

Там і справді хтось сидів. Хтось, надзвичайно помітний у брунатно-смарагдовому лісі. Хтось білий, наче сніг у січні. Мишенята принишкли і почали спостерігати. Незнайомець був дуже схожим на них, та й загалом на мишачий рід – мав довгеньку мордочку з вусиками, великі вуха, хвіст і чотири лапки. Проте був білим-білісіньким! Плямці та Лютику кортіло підійти ближче.

– Нумо до нього!

– Ти перший!

– Ні, ти!

Зрештою братики, не наважуючись підійти, не вигадали чогось розумнішого, ніж кинути в незнайомця камінець. Кинули і принишкли. Незнайомець, що сидів у затінку та читав книжечку, злякано підвів голову. Малюки, втішені, що витівка вдалася, дочекалися, доки той знову повернеться до читання, й кинули ще камінець. Об’єкт їхнього споглядання підвів голову догори, вирішив, мабуть, що це щось падає на нього з дерева. Лютик і Плямка тим часом зловісно хихотіли, спостерігаючи за беззахисною жертвою. Плямка, який щиро вважав себе меткішим за брата, приготував наступний камінець, та незнайомець раптом підвівся, облишив свою книжечку й гайнув у нірку. Братики засмутилися і вирішили, що час повертатися додому.

– Глянь! – зашепотів Лютик. – Він повернувся!

Незнайомець і справді вийшов з нірки, тримаючи у лапках згорток. Згорток ворушився та жалібно плакав, і за мить братики побачили крихітну зарюмсану мордочку мишеняти-немовляти.

Стало чомусь соромно. Чому? Вони ж у немовля камінцями не кидали. Та й у незнайомця не вцілили жодного разу, якщо чесно.

Дивно, та цікавість перемогла почуття сорому, і братики підійшли познайомитися, а можливо, краще порозглядати незнайомця і крихітне створіння.

– Привіт! Як тебе звуть?

За кілька хвилин Лютикові та Плямці видавалося, що Мишка вони знали завжди! От років сто, не менше! Новий знайомий виявився спокійним, балакав неквапливо і весь час не зводив очей з малюка.

– Мишку, а як звуть твою сестричку?

– Імені я їй поки не вигадав. І вона мені не сестричка.

А далі Плямка та Лютик сіли навпроти Мишка й наготувалися слухати розповідь про його карколомну пригоду.

– Ви знаєте, що таке клітка? – запитав спершу Мишко.

– Ні, – заперечливо похитали головами Плямка та Лютик.

Мишко підібрав неподалік кілька паличок та встромив їх у м’який мох.

– Це така нірка, довкола якої лише прутики. І ти з цієї нірки не можеш вийти. Нас, мишок, там було дуже багато. Там були мої мама і тато, і я з ними. Іноді приходили люди, відчиняли хвірточку і клали нам їжу. Іноді відчиняли хвірточку й забирали одну мишку. Та мишка більше до нас не поверталася. Я не надто на це зважав, аж доки таким чином не зник мій тато, а тоді й моя мама. Після цього я почав уважно стежити за тим, що відбувається. До прикладу, я зауважив, що зникали тільки дорослі мишки, малюки залишалися. Так зникли і батьки цієї малечі. Вона дуже гучно плакала, проте ніхто на неї не зважав. Тоді турбуватися про неї почав я. Коли забирали чергову мишку, мені вдалося помітити, куди їх несуть. В іншому кутку кімнати за склом жила велика змія. До неї і вкидали тих мишок… Змія помічала мишку, котра перелякано метушилася, якийсь час стежила за нею, а тоді швидко кидалася на бідолашну. Що було далі, я не бачив, адже від жаху заплющив очі.

Мишко зморщив носик і перевів подих, а тоді продовжив:

– Я зрозумів, що люди чекають, поки миші підростуть, лише тоді віддають їх змії. А я ж уже майже дорослий! Тож наважився на втечу! Намагався бути якомога ближче до хвірточки, думав, що зможу вислизнути, поки люди кладуть нам їжу. Та куди там… Вони робили це дуже швидко. Але одного разу мені пощастило: людина, котра несла нам їжу, відчинила хвірточку і випадково розсипала зерно та овочі на долівку. Хвірточка якусь мить залишилася відчиненою та без нагляду. І я просто схопив маленьку й вистрибнув назовні. Впав, страшенно забився, зате з малою все гаразд! Мені вдалося вибігти крізь двері кімнати, тоді крізь іще одні двері на вулицю. Там усе було таким великим та незвичним. Шумно, безліч нових запахів… Страшно, словом. А тут іще й мала пхинькає, їсти хоче. Я уже й пошкодував, що прихопив її з собою. Проте саме її пхинькання нас урятувало, адже його почув кріт. Він вигулькнув з-під землі прямісінько перед носом. Вислухав нашу історію і привів у цю нору, сказав, що тут мешкав колись старий їжак, але покинув її й подався кудись. От ми й живемо тут, аж три дні живемо.

– І ти живеш як дорослий, сам, ще й малечу доглядаєш?

Мишко кивнув на підтвердження, проте Лютик і Плямка зауважили, що доросле самостійне життя геть Мишка не тішить...

Плямка та Лютик поверталися додому швидко-швидко, адже їм хотілося якомога швидше розповісти батькам про нового друга. Мишка скрушно хитала головою, Сірий хмурив брови:

– Бідні діти… Важко їм самим у незнайомому лісі…

Мама з татом навідалися у гості до Мишка, принесли гостинців – ягід, зерна та горіхів. Мишка із замилуванням спостерігала, як маленька смакує ягодами. Очевидним було те, що перевагу крихітна мишка надавала ягодам чорниці.

– Чорничкою, мабуть, назву… – озвався Мишко. – Бо ж негоже дитині без імені.