ВСТИГЛА…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

13 вересня 17:26

577

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Із самого ранку день для Миколи був невдалим. Бувають же такі дні!.. Пасажирів мало, на вулиці – дощ, багнюка… Звісно, в таку собачу погоду нікому не хочеться виходити з дому і кудись їхати. Микола важко зітхнув. Мовляв, нікому не хочеться, а він мусить… Таксист усе-таки! Мусить їхати за будь-якої погоди, мусить заробляти гроші, годувати сім’ю. Ще, як на зло, на вулицях утворилися затори. Покрутившись центральною частиною міста, Микола рішуче спрямував свій автомобіль до автовокзалу. Чоловік сподівався, що, може, з приїжджими пасажирами йому більше поталанить…

Порозбризкував навколо себе воду з калюж, що утворилися на привокзальній площі, й запаркував свої старенькі «Жигулі» під розлогим каштаном. Дерево само щедро засівало бруківку колючими зеленими кульками, які, розбиваючись на дві половинки, випускали на волю кароокі блискучі плоди… І щойно Микола зупинився, до його машини підбігла пасажирка, немолода, але ще вродлива, доглянута, в міру нафарбована, з великим букетом білих жоржин у руках. Сіла якось незграбно, боком, нервово перебираючи складки своєї чорної шерстяної сукні.

– Будь ласка, швидше відвезіть мене, швидше, я запізнююсь!

– Не хвилюйтесь, встигнемо, – запевнив Микола дивну пасажирку. – Кажіть, куди їхати?

– Я запізнююсь, – ніби не чуючи Миколу, повторила. – Я запізнююсь на день народження до доньки.

– На котру годину ви запрошені? – поцікавився.

– На третю.

Микола глянув на годинник. 14:40.

– Кажіть, куди їхати, щоб не спізнитися. Скільки вашій дочці оце виповнилося? – не втерпів.

– Їй – 25, сьогодні їй – 25 років!

– То куди ж їхати? Адресу кажіть.

– На Чукалівський цвинтар.

Микола здивовано випростався за кермом:

– Куди-куди???

– На цвинтар, – схлипнула дивна пасажирка. – Я поховала свою Дарусю місяць тому, а вночі наснилася вона мені, сумна, заплакана, і каже: «Мамо! Сьогодні в мене день народження. Ви не забули? Мені 25 ровів сповнилось. Приходьте на третю годину. Я чекатиму! Тільки не запізнюйтеся, мамо!» – на обличчі жінки з’явилася тремтлива усмішка. – Ви розумієте? Вона мене чекає…

– Та що робити сьогодні на кладовищі? Он яка негода! – Микола не знав, як реагувати на таку дивну бесіду…

І раптом, як за порухом чарівної палички, розчахнулось небо… Невідомо куди поділись темні насуплені хмари, відразу припинився дощ, і над землею на неймовірно синьому небі засяяло по-літньому яскраве сонце… Дзеркалом заблищали калюжі…

– Ось бачите, – аж задихнулася від щастя жінка. – Ось вам і підтвердження, що донька чекає на мене.

Не промовивши ні слова, Микола погнав машину до кладовища. Їхали мовчки. Кожен поринув у свої думки. Микола гнав так, ніби від цього залежало чиєсь життя. Гнав, не звертаючи уваги на знаки, на свистки здивованих поліціянтів, на лайку водіїв зустрічних машин, які злякано відсахувались від його «Жигулів». Уже перед останнім розгалуженням доріг вони знову потрапили в затор.

– Чи встигнемо? – засумнівався Микола, поглядаючи на цілий ряд машин, які вишикувалися перед ними, немов на параді.

– Нічого, – заметушилася жінка. – Тут уже недалечко. Я пішки дійду. Я встигну. Дякую вам, – тицьнула розгубленому Миколі гроші і разом зі своїм розкішним букетом зникла з його очей. Чоловік іще трохи постояв, намагаючись оговтатись, а тоді повільно поїхав до кладовища, неначе та дивна жінка прив’язала його до себе невидимими нитками. Дорога перед ним звільнилася, рух автомобілів унормувався. Доїхавши до повороту на цвинтар, Микола побачив розсипані знайомі жоржини… Щойно сталася жахлива аварія... Збили на смерть ту саму жінку. Але тепер білі-білісінькі квіти, що мить тому ще пишались у неї в руках, розвівав дорогою вітер. Також він ворушив складки чорної сукні на незграбно вивернутих струнких ногах і пестливо причісував пофарбоване волосся на закривавленій голові. Микола машинально підніс лівицю до очей… На годиннику було рівно 15:00!.. Вона встигла!..