ВОВКИ «ПРАВДИ» НЕ ЧИТАЮТЬ

– Взимку, затримавшись допізна в поштовому відділенні, – згадує Володимир Овсійович, – ішов я з ущерть наповненою поштовою сумкою в рідне село через колгоспне поле. Сніг був неглибокий, морозець скріпив його, тож я легко торував стежку, тільки під ногами потріскувало. З неба підсвічували дорогу повний місяць і ясні зорі. До найближчої хати села залишалося метрів двісті. Та враз побачив я чотирьох вовків. Зненацька обступили мене, взяли в облогу. До кожного з них було з половину сотні метрів.

Чув колись, що вовки остерігаються (а може, бояться) вогню. Витягнув я з поштової сумки першу ж газету, яка потрапила під руку, скрутив її у трубку і тремтливими руками з першого ж разу (аж досі дивуюся) підпалив сірником. Почав розмахувати факелом.

Сіроманці оторопіли, люто засвітили очима, проте трішечки відступили. Позираю на них, а сам поволі, без різких рухів крокую у напрямку села. Тут уже й собаки загавкали. Це також насторожило вовків. Допоміг мені й церковний дзвін, який зненацька залунав. Так у селі сповіщали лиху новину: хтось помер. А враження склалося, що це за мною лунає дзвін, заживо мене хоронять. За якусь мить вовки чкурнули в найближчий ліс.

…Нарешті я йду вулицею села і молюся, дякую Богові за порятунок. Ішов біля самих плотів. Якщо знову негаразд, то шмигну в перші ж ворітця. Тоді звірюки, може, й не дістануть мене.

Бачу, що в колгоспній конторі в кабінеті парторга ще світиться настільна лампа. Зайшов до нього. Розповів йому про свою зустріч із вовками, про спалену газету. Дістав з поштової сумки і поклав на стіл газети, листи, тобто все те, що мав віддати парторгові. Але чогось не вистачає. Далі нишпорю в сумці, шукаю ще одну газету, однак там її немає. Виявляється, що я спалив перед вовками московську «Правду», яку передплачував парторг. А в цьому номері було надруковано архіважливу постанову цк кпрс, з якою він мав сам ознайомитися й оперативно поінформувати колгоспників про чергові рішення партії. І зробити це тільки з трибуни клубу, до того ж лише з «Правдою» в руках. Телефоном уже надійшла відповідна вказівка з райкому партії. Телефон у селі не працював, не працював, а тут ураз запрацював…

«Ото халепа! – подумав я. – Якщо вовки мене не з’їли, то парт­орг відправить на той світ…».

– Пусте! – заспокоїв мене парторг. – Найважливіше, що ти живим залишився. А примірник «Правди» я візьму бібліотечний, потім завідувачеві бібліотеки поясню, що і до чого. Зрештою, крім мене, цієї «Правди» ніхто в селі не читає. Та і я читаю на мус, бо так потрібно…

Я тоді аж здивувався, що українські вовки також не читають московської «Правди». Ось чому вони залишили мене у спокої. (Звісно, це вже жарт.)

Після сказаного парторг розчулився. Дістав із сейфа пляшку оковитої, два шматочки сала та два окрайці чорного хліба. Горілкою по вінця наповнив дві стограмові склянки і запропонував мені відігрітися, заспокоїтися, зняти стрес. Відверто кажучи, я не відмовився, хоч не зловживав і не зловживаю алкоголем, чого й вам раджу дотримуватися. Та тоді, мабуть, уперше в житті, залюбки перехилив чарку. Адже пошту розноситиму завтра вранці. Сьогодні вже пізня година, дехто спить. А ранок, як кажуть, мудріший за вечір. Отож пороздаю пошту і знову – в містечко по свіжу кореспонденцію. Але перед тим заберу з поштової скриньки, що висить на стіні колгоспної контори, листи, які написали мої односельці. Ні, не піду, а поїду в містечко, так само назад у село. Щоб я не наражався на небезпеку, парторг пообіцяв забезпечувати мене транспортом. І слова він дотримав!

…Тиждень тому (до моєї зустрічі з вовками) з нашим парторгом, заповзятим мисливцем, також трапилася кумедна пригода. (Про це він сам мені розповів.)

– Так ось, – розказав парторг. – Зібрав я з навколишніх сіл мисливців, і вирішили ми покласти край цій банді вовків. До того ж за вбитого вовка держава платить. Зробили, здавалося б, усе як належить. Заздалегідь вистежили сіроманців, прорахували їхні шляхи, порозвішували червоні прапорці, обрали зручні для стрільби місця… Уже й вовки наблизилися на відстані пострілів. Стріляли ми, стріляли, але в жодного вовка так і не влучили. Хижаки зникли в лісових гущавинах, навіть прапорці, яких сіроманці бояться, не зупинили їх. А не влучили тому, що ми, недолугі, пішли на полювання напідпитку. І хто таке з мисливців робить?!. Щастя, що один одного не перестріляли…

За декілька днів після моєї неймовірної пригоди на прохання того ж парторга прибули вправні мисливці з Карпат. Ось тоді сіроманцям стало непереливки…