ВОВЧИК

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

04 січня 13:12

556

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Грудневе сонце час до часу проглядало із-за хмарин, що були схожі на кудлатих баранців. Подекуди на чорних скибах переораного городу білими острівцями виднівся вранішній сніг, який іще не встиг розтанути. Старий термометр із вицвілими цифрами, що ледь тримався на дерев’яній рамі, показував +1. Вовчик байдуже копирсав палицею вогке листя на подвір’ї. Хотілося до хати. Лягти на старому тапчані, притулитися спиною до теплої груби й заснути. Може, йому насниться покійна бабуся, бо, мабуть, тільки вона була найдобрішою до нього в цьому світі. Вовчикові було дев’ять років. Він іще не встиг як слід побачити, яке воно життя, а вже встиг навчитися тихо його не любити.

– Йди погуляй, хлопче! Нам з твоєю мамкою треба того, побалакати, – гигикнув мамин кавалер, затягуючись цигаркою без фільтру.

Дядько Толя приходив декілька разів на місяць. Приносив із собою пляшку дешевого самогону. Іноді частування були й для Володьки – бублик з маком, – коли маминому залицяльникові вдавалося десь підзаробити копійку. Сьогодні було без гостинців.

Вітер після обіду здійнявся сильніший. Холоднішало. Хлопчик втягнув плечі й засунув руки в кишені. Потупцювавши біля дверей, усе ж таки наважився зайти.

У кімнаті було тихо, певно, поснули. Малий зайшов у кухню. У плиті ледь жевріла дровиняка, відчинив піддувало. Подмухав на жарину, підклав хмизу – начебто почало розгорятися. У плиті тріщало, шипіло, гуло. Нарешті пішов теплий дух, хлопець почав відігріватися, руки кололо голками. На столі стояли самотньо брудні тарілки із засохлим хлібом і розрізана навпіл цибулина. У чашці в червоний горошок, з якої Вовчик пив чай, було декілька недопалків. На плиті нарешті забулькотіла каструля з водою. У старому дірявому відрі хлопчик знайшов десяток дрібної бараболі. Закинув у киплячу воду, присолив. У животі загурчало від голоду, не їв від самого ранку, а вже вечоріло. Мати прокинеться, як завжди, ближче до ночі, тому мав про себе подбати сам – зварити абияку вечерю. Про нього дбала раніше баба, та вже пів року, як вона померла.

Тихий вечір огортав померками закутки невеличкої кухоньки. Світла не було, електроенергію відімкнули цієї осені за заборгованість. Чиркнув сірником, запалив саморобний каганець – на дні склянки просвічувалася вода, яку зверху тонкою жирною плямою покривала олія. У старій консервній кришці була дірка, через яку протягувався гніт зі шматка вати, що плавав в олії. Стало затишніше. Вовчик обережно чистив картоплю, що пекла в пальці. Покришив у тарілку пів цибулини, налив олії з пляшки. Із трилітрової банки дістав кислий огірок, промив від плісняви.

У кухні стояло старе вузеньке ліжко із залізними бильцями. Коли до мами приходив дядько Толя, то зазвичай хлопчик спав у кухні, вкрившись старою брудною ватяною ковдрою. Сьогодні сон ніяк не йшов. Вовчик перевертався з боку на бік, шморгав носом, витирав рукавом скупу сльозу. Нікому він у цьому світі не потрібен, от якби розчинився просто в цьому ліжку, всім було б байдуже. Хлопчикове маленьке серце стискалося від великої образи на життя. Вовчик так хотів купити у шкільному буфеті шоколадне печиво чи круасан із полуницею. Мати отримувала державну допомогу через втрату годувальника – батько помер, коли хлопчикові було два. Та з тих коштів купувала хіба якусь пачку макаронів і хліба, бува, могла розщедритися на консерви чи на дешеві сосиски, а то віддавала борги за горілку.

Вовчик не відвідував школу другий тиждень: ніяк не минав кашель. Їхня родина була на контролі в соціальних служб. Фахівці пропонували матері лікуватися від алкогольної залежності, аби в родині могла залишилися дитина, давали термін на покращення житлово-побутових умов, однак нічого не змінювалося на краще. Сьогодні знову завітала комісія.

– У таких умовах дитина проживати не може далі! – дійшли категоричного висновку. Склали акт вилучення хлопчика, забирали його до сиротинця.

Вовчик дивився через скло поліційного автомобіля. Сподівався, мати повернеться до нього, проситиме, щоб не забирали. Але вона мовчки попрямувала до дверей і зайшла до хати. Він усе розумів. І про жорстокість дорослих, і про байдужість. Клубок невиплаканих сліз підкотився до горла, стиснуло гланди.

Інтернат. У ньому було і не добре, і не погано. Годували за графіком, а то вже були позитивні зміни. Вихователі та вчителі ставилися по-різному: одні кричали, інші мовчки співчували. Сильніші цькували слабших. Насміхалися на початку з його рудого волосся та ластовиння, дражнилися. Вовчик одразу показав, що не стане терпіти насмішок і стусанів, дав відсіч, побився з двома старшокласниками. Відтоді од нього відчепилися, він був сам по собі.

Одного разу Вовчика викликали до директора інтернатного закладу.

– Маємо для тебе прийомну родину, бажають з тобою познайомитися, Володимире.

– Мені не потрібна родина! – протестував хлопчик.

– Матимеш усі умови. Телефон куплять, велосипед. Невже не хочеш? – заохочував Василь Іванович. – Ти радій, що тебе вибрали, не кожному щастить потрапити в прийомну сім’ю.

– Ще побачимо, кому з нас пощастило, – буркнув Володька.

– Ну, ти дивись, без фокусів щоб!

Дарина та Костя вже мали досвід у вихованні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Самі прийомну сім’ю створили десять років тому. Встигли вже й вивести трьох дітей після досягнення повноліття. У родину наразі було влаштовано двох дітей, мати яких померла, а родичів, які б могли стати опікунами, вони не мали. Володькові вони відразу не сподобалися, але мусив спробувати, як сказав директор, а раптом у новій «родині» в нього все буде добре.

Невеличкий заміський будиночок був просторий і затишний. У кухні вже чекали на Вовчика мешканці будинку.

– Знайомся, Володимире, це Богдан та Галя. Сподіваємося, ви потоваришуєте, – відрекомендувала прийомна мати. – Мий руки, незабаром обідатимемо. Галю, допоможи мені.

На столі парував запашний борщ з острівцем сметани посередині, в тарілках лежали пиріжки, нарізаний тоненько чорний і білий хліб. Хлопчина подумав, що, можливо, таки йому справді буде тут добре.

Минув місяць від дня влаштування в нову родину. Чіткі правила, встановлені для дітей, майже нічим не відрізнялися від інтернатних. Їжа, сон, виконання домашнього завдання – все згідно з розпорядком дня, суворе дотримання режиму. Цієї родини аж ніяк не було в його планах на майбутнє життя. Вовчик сварився з ними, одного разу навіть ледь до бійки не дійшло з Богданом.

– Тебе в родині люблять, отже, ти, Володимире, теж маєш виявляти свою любов до інших членів сім’ї, – повчав прийомний батько.

– Інтернатівець рудий! – шипіла Галинка, яка незлюбила хлопчика з першого дня.

Що воно таке – та любов і родина, Володимир так і не зміг розпізнати серед цих чужих людей. От його покійна бабуся – та його любила по-справжньому. Прихиляла вона Вовчика до серця, втирала сльозу кінчиком картатої хустки й примовляла:

– Ой, біда буде тобі, онучку, як я помру. До кого притулишся, мати ж п’яниця, непутня. А більш родичів і нема.

Бабця дозволяла їсти вертуту, коли був голодний, зірвати яблуко, коли хотілося, давала пригорнутися, коли бажав обіймів. От і вся любов. А що вони знають про ту любов? Одягли його в білу сорочечку, новенькі штанці, і за те треба платити їм любов’ю? Усе він робив не так: ложку не так тримав, сьорбав надто голосно, поспішав, коли їв, розплюскував воду в душі, підвищував голос під час спілкування, писав занадто криві букви в зошиті з української мови…

– Нащо ви мене взяли? – якось прямо запитав Вовчик.

– Щоб була сім’я, щоб ти мав родину, – говорила прийомна мати.

– А я вас просив про це?..

– Невдячний! – підвищив голос прийомний батько. – Йди у свою кімнату, добре подумай, як треба розмовляти з дорослими.

Тієї ночі Вовчик усе спланував. Наступного дня під час великої перерви він вийшов зі школи. Дістався автобусної зупинки, саме після обіду вирушав автобус до міста. Приїхавши, сидів на автовокзалі, складав думки докупи: куди далі? Не помітив, як підійшло двоє поліціянтів, запитали, чому без супроводу дорослих, звідки й куди. Брехати сенсу не було, зізнався відразу, що втік із прийомної родини і хоче назад до інтернату.

Знову потягнулися сірі, одноманітні будні. Вовчик, як і раніше, тримався відлюдкувато, спілкуватися з однолітками бажання не виявляв. Він замикався в собі, іноді читав книжки, щоб скоротати час. Хлопець часто гуляв у дворі їхнього гуртожитку, спостерігав за навколишнім світом. Знав, що восени знову прилетять синички ласувати прибитою морозцем калиною. Двірничка тітка Валька нерідко частувала його цукерками, зазвичай карамельками. Минала друга осінь, як інтернат став його тимчасовою домівкою.

Якось директор сказав Володимирові:

– У нас є батьки, хочуть узяти дітей. Це твій іще один шанс пожити нормально! Погоджуйся.

Вовчик подумав, що, може, й справді можна навчитися любити. Погодився, бо й у цих стінах він був занадто чужий.

Це був дитячий будинок сімейного типу. Оля і Юрій, на перший погляд, були добрими людьми. Окрім Володі, тут проживало дев’ятеро дітей різного віку. В цій сім’ї складалося ще навіть гірше, ніж у попередній. Щонеділі вони всією родиною їхали до будинку молитви. Це була якась церква, але не зовсім справжня, бо тут не було куполів і священника в рясі. Тут співали пісні, читали псалми. Загалом пів дня хлопець відверто нудьгував. Він подумки крутився на каруселі на дитячому майданчику, яку було видно через вікно будинку. Але ніхто його туди не відпустить. «Хіба здоровані у 12 років катаються на гойдалках?» – засміється батько Юрій. Вовчик так і не скаже на них жодного разу «тато» й «мама». Хлопець не тікав цього разу, відверто попросився:

– Відведіть назад до інтернату.

Водили до психолога, казали, що ще не минув період адаптації. А Володя не міг більше жити однією родиною із зовсім чужими людьми. Так за пів року хлопчина знову зайняв «свою» кімнату в інтернаті.

Одного разу до їхнього закладу прийшов чоловік низького зросту, з таким, як у Володьки, рудим волоссям. Він також був одним із прийомних батьків. Його вихованці вже вийшли з родини, оскільки досягли повноліття, отож у бажанні поповнити прийомну сім’ю Володимир Петрович і приїхав до цієї установи.

– Володимире, це тільки морока буде з тим хлопцем, – відмовляв директор. – Уже двічі намагалися влаштувати його в сімейні форми виховання, ні з ким не може вжитися. Схильний до бродяжництва, втікав.

– Я помітив його ще здалеку. Запевняю вас, ми знайдемо з цим хлопцем спільну мову.

– Ну, як знаєте. Покличемо. Поспілкуєтеся.

Після другого побачення з Володимиром Петровичем хлопчик погодився втретє спробувати, що воно таке «справжня сім’я». Стільки дорослих йому про це розповідали, але жоден так і не довів тієї справжності. Але дядько Володя йому сподобався відразу. Можливо, хлопець симпатизував йому ще й тому, що чоловік був теж рудий і мав таке ж, як у нього, ім’я.

– Дружина моя померла, житимемо тільки удвох, – повідомив чоловік.

У цьому домі була лише його кімната, не треба було ні з ким ділити простір, у який Володя неохоче впускав чужинців. На столі стояло багато дерев’яних поробок, які його дуже зацікавили. Як виявилося, його новий батько працював у школі вчителем історії та вів гурток, де майстрували з деревини. Дядько Володимир не змушував дотримуватися суворого розпорядку дня, хоча, звичайно, певні правила існували. Володька міг зайти в будь-який час у кухню, з’їсти шматок хліба з варенням чи подивитися телевізор. Звісно, домашнє завдання він мав виконати до 21-ї години. Хлопчик нарешті відчув, що воно таке родинний затишок, якою має бути любов у сім’ї. Вони, можливо, ще звикали один до одного, але Вовчик знав одне напевно: дядько Володимир його ніколи не зрадить.

– Дякую, що ти вибрав саме мене! – хлопчина пригорнувся до свого прийомного батька. На одну щасливішу дитину у світі стало більше.