ВОВЧИК

Грудневе сонце час до часу проглядало із-за хмарин, що були схожі на кудлатих баранців. Подекуди на чорних скибах переораного городу білими острівцями виднівся вранішній сніг, який іще не встиг розтанути. Старий термометр із вицвілими цифрами, що ледь тримався на дерев’яній рамі, показував +1. Вовчик байдуже копирсав палицею вогке листя на подвір’ї. Хотілося до хати. Лягти на старому тапчані, притулитися спиною до теплої груби й заснути. Може, йому насниться покійна бабуся, бо, мабуть, тільки вона була найдобрішою до нього в цьому світі. Вовчикові було дев’ять років. Він іще не встиг як слід побачити, яке воно життя, а вже встиг навчитися тихо його не любити.

– Йди погуляй, хлопче! Нам з твоєю мамкою треба того, побалакати, – гигикнув мамин кавалер, затягуючись цигаркою без фільтру.

Дядько Толя приходив декілька разів на місяць. Приносив із собою пляшку дешевого самогону. Іноді частування були й для...