ВОЛОНТЕРКА

Валентина Степанівна слухала рідних людей, усміхалася, а в душі її бажання і почуття роздвоювалися. Тому під час однієї імпровізованої сімейної наради перед поверненням в Україну вирішили так: діяти відповідно до ситуації. Якщо буде потреба, щоб вона далі працювала, то так тому і бути, залишиться на ще один сезон.

Наприкінці серпня Валентина Степанівна прийшла зі школи сумна, задумлива, не знаходила собі місця в хаті, все у неї вали­лося з рук, і чоловік, помітивши це, запитав нарешті:

– Що з тобою, Валю?

Жінка зітхнула, сіла на стілець і відповіла:

– Та нічого особливого не трапилося, Гриню. Просто директор викликав на розмову наших учителів-пенсіонерів і натякнув… ну, розумієш, у чому річ…

– Натякнув, щоб пенсіонери звільнялися? – перебив дружину Григорій Микитович розгнівано. – Але ж це незаконно! Він не має права, ви маєте подати до суду!..

– Стривай, Гриню, не гарячкуй! – зупинила його Валентина Степанівна. – Я ж не договорила ще. Ніхто нікого звільняти не планує. Просто директор пояснив ситуацію, що склалася з учителями.

– Яка ще така ситуація? – перепитав чоловік, трохи вгамовуючи свій гнів.

– А така, що в нашому місті зараз живе багато переселенців з районів бойових дій, – намагаючись бути спокійною, відповіла жінка. – Здебільшого це жінки з малими дітьми. І серед них багато бідолах, які зовсім втратили житло. Розумієш? Їхні будинки зруйновані. І поміж цих жінок є чимало вчителів, іще молодих, з дітками, без роботи і без грошей, без нічого! От наш директор і натякнув: якщо хтось із пенсіонерів може пожертвувати своїм місцем, то на вакансії, що з’являться, візьмуть тих молодих учительок-біженок. Але, Гриню, це все доб­ровільно! Ніхто нікого ні до чого не примушує.

Григорій Микитович заспокоївся, почухав потилицю і поці­кавився:

– І як, уже хтось із ваших пенсіо­нерів погодився?

– Так, уже троє сказали, що напишуть заяви на звільнення. Це вчитель історії, йому вже за сімдесят, одна вчителька літератури і наша старенька бібліотекарка. Навіть така вакансія допоможе когось влаштувати на роботу до школи. Але директор, подякувавши їм, сказав, що було б чудово ще додати три-чотири вакансії… От я і думаю…

– Я ж сам тебе вже давно вмовляю покинути школу. І донька говорила тобі те саме. То чого ж сумувати? – усміхнувся чоловік, укотре почухавши потилицю.

Упродовж перших тижнів після звільнення Валентина Степанівна начебто відчула якесь полегшення і свободу у своєму житті. Не треба було рано вставати, думати про уроки і дітей, а вечорами готувати плани наступних занять. Стало більше вільного часу, тож Валентина Степанівна нарешті навела лад із клумбами у дворі, а вона любила квіти ще змолоду. Але наприкінці осені, коли вже можна було, як казав з гумором Григорій Микитович, лежати на пічці і чекати весни, хвиля депресії знову накотила на Валентину Степанівну.

Вона за звичкою прокидалася рано, і смуток огортав її. Інколи не витримувала і, кажучи, що йде в магазин по продукти, робила велике коло і підходила до рідної школи до початку уроків. Зустрічала колег, учнів. З усмішкою відповідала на привітання, але на серці у неї була туга.

Григорій Микитович, звичайно, все помічав. І коли дружина після чергового походу «по хліб» уранці прийшла мало не зі сльозами на очах, він, про все здогадавшись, спитав:

– Що, знову до школи підходила? Все сумуєш за своєю ро­ботою?

Жінка лише сумно всміхну­лася й почала готувати пізній сні­данок.

Та одного похмурого осіннього дня, коли вже зранку накрапував дощик і холодна погода не тішила, Валентина Степанівна повернулася з чергового походу «до магазину» дуже задоволеною і неочікувано для чоловіка ве­селою.

– Ти сяєш, наче нова копійка. Що трапилось? – запитав зацікавлено.

І жінка радісно розповіла про те, що зустріла в місті колишню колегу, теж пенсіонерку, і та розповіла важливу новину. В їхній школі облаштували в підвальному приміщенні укриття для учнів на час повітряної тривоги. А вдень, після уроків, це укриття працюватиме як пункт волонтерства, там усі охочі можуть плести маскувальні сітки, збирати одяг для внутрішніх переселенців, книжки, іншу гуманітарну допомогу. Раз на тиждень жінки зноситимуть смаколики, випічку, які наготують удома. Це теж для наших героїчних вояків на фронті.

– Тож моя депресія відступила! – радісно підсумувала Валентина Степанівна. – Тепер, як і раніше, часто ходитиму звичною дорогою до рідної школи, зустрічатимусь із колегами, познайомлюся з новими людьми, робитиму благородну і потрібну справу, допомагатиму нашій армії. Буду волонтеркою!

Григорій Микитович підтримав дружину.

– От і добре! – сказав задоволено. – Це й справді потрібна і корисна справа, я радію за тебе.

– До речі, ти теж можеш долучитися, – зазначила Валентина Степанівна.

– Яким чином? – з цікавістю запитав чоловік. – Наскільки я розумію, сітки плетуть лише жінки, я цього не вмію.

– Не лише жінки, – заперечила Валентина Степанівна. – Головне мати бажання, а навчитися нескладно. Хоча, твоя правда, сітки зазвичай плетуть жінки. Але там усім знайдеться, робота. Переносити, завантажувати у транспорт коробки з гуманітарною допомогою, смаколиками тощо. Там іще збиратимуть пластикові кришечки від пляшок і баночок, бляшанки для окопних свічок, та й макулатуру теж можна збирати і приносити. Усе згодиться! Щось здаватимемо у пункти прийому вторсировини, а виручені кошти використають на армію, щось повезуть на фронт безпосередньо.

Григорій Микитович стояв задумано, звичним жестом чухаючи потилицю, і жінка, розсміявшись з його кумедного виразу обличчя, поспішила заспокоїти:

– Не хвилюйся, це не щодня. Раз чи двічі на тиждень прийдеш, допоможеш жінкам щось перенести, переставити, запакувати, завантажити. До весни, поки в садибі нема чого робити, встигнемо багато чим допомогти армії! Та й потім теж у вільний час можемо приходити. Чи не так?

Григорій Микитович нарешті знову усміхнувся, ствердно кивнув і вигукнув, ставши струнко:

– Саме так!