ВІТЕР В ОБЛИЧЧЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

04 березня 22:23

378

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Ярослав любив змагатися з простором. За першої ж нагоди сідлав свого старенького мотоцикла і виїжджав за околиці селища. Там, на польових дорогах, давав волю непереборному бажанню летіти в обширі без обмежень швидкості (наскільки це дозволяла майже тридцятирічна Yamaha), відчуваючи всім своїм молодим тілом опір насиченого запахом трави і збіжжя повітря, підкоряти його хвилю за хвилею, кілометр за кілометром, аж поки в грудях стане терпко від холоду чи втомиться від тих перегонів мотор його залізного коня.

– Чи не плануєш стати автогонщиком? – якось поцікавився Олег, його приятель. – Витрачаєш чимало коштів на пальне, на ремонт – задля чого? Краще б на автомобіль нормальний збирав гроші. Чи маєш зайві?

Зайвих грошей Ярослав не мав. Де вони візьмуться у хлопця, який ріс в інтернаті, потім навчався в ПТУ, служив в армії і лише третій рік працює на станції технічного обслуговування механіком? Навіть оцього свого улюбленця він придбав випадково за майже символічну плату, яку запросив вдячний клієнт, якому Ярослав ремонтував дорогу автівку. Оцінивши професійні вміння хлопця, його старанність, чоловік почав звертатися безпосередньо до нього. Навіть додому викликав Ярослава, якщо ремонт транспорту не потребував значних втручань. Ось там, у Євгена Михайловича, в кутку його великого гаража й помітив Ярослав закинутий мотоцикл.

– Не продаєте? – поцікавився.

Господар скептично поглянув на техніку, яка давно не їздила.

– Кому цей мотоцикл потрібен? Давно вийшов з ладу. Здати б на брухт, але шкода – як-не-як спогади про молодість…

– А якщо я спробую його відремонтувати? – запропонував Ярослав.

Він із підліткового віку марив мотоциклом, бо ж більшість його тодішніх ровесників розсікала вулицями якщо не ними, то мопедами. Та що там говорити, дівчиська хизувалися на них! Йому ж, дитині з інтернатською історією, годі було й думати про таку розкіш, а так хотілося… Ярославові снилося, що він мчить асфальтованою дорогою, де ніщо не перешкоджає його шаленому лету… Хіба що вітер намагається зупинити відчайдуху, та всі його зусилля були марними.

Євген Михайлович неохоче знизав плечима.

– Спробуй. Хоча мало вірю в те, що оживе: років п’ятнадцять не заводив.

Він добув з далекого кутка нижньої полиці дві вкриті пилом коробки.

– Здається, тут є декілька запчастин до мотоцикла – старі й нові. Придбати встиг, а руки вже не дійшли, щоб полагодити.

За два місяці Ярослав приїхав відремонтованою технікою до воріт чималенького будинку Євгена Михайловича.

– Ти дивися, зміг! – здивувався той. – А я вже думав, що й справді цей непотріб здам на брухт.

Помітив, як ніжно Ярослав погладжує блискучий корпус мотоцикла (навіть спало на думку порівняння з коханою дівчиною), яким захопленим поглядом дивиться на нього.

Душа запрагла великодушності.

– А знаєш що? Забирай його собі! Дарую!

Була, звичайно, спокуса у хлопця прийняти дарунок від заможного чоловіка, якому той мотоцикл мало що коштував, але вроджена гордість не дозволила Ярославові цього зробити. Окрім того, не хотів потрапити в якусь залежність, яка завжди виникає в таких випадках.

– Ні, ні! – запротестував. – Назвіть ціну, і якщо мені до снаги, я куплю цей мотоцикл у вас.

Ярослав знову здивував Євгена Михайловича: рідко хто з його оточення відмовлявся від дармовщини. Навпаки, більшість вважала, що чоловік зобов’язаний розкидатися ліворуч і праворуч своїми кровними, бо в нього їх занадто багато. Родичі двоюрідні та троюрідні інколи навіть сердилися, коли Євген погоджувався позичити їм гроші, а не подарувати за «дякую». Власний син довго тримав на нього образу, цідив слова крізь зуби, бо чоловік відмовив йому у спонсоруванні позачергової поїздки на гірськолижний курорт. А синові, до речі, вже перевалило за тридцять… Одружений. От тільки ні він, ні його дружина не напружують себе надмірною роботою: Борис улаштувався адміністратором у фітнес-центрі, а його Аллочка працює на рецепції в косметичній клініці. Навідуються додому раз на місяць, щоб поповнити запаси для безбідного столичного життя. Євген Михайлович пропонував синові, аби йшов працювати помічником до нього, але той відмовився:

– Знаю тебе: всі сили висотаєш із мене, не матиму жодної вільної хвилини, а я хочу, поки молодий, життям насолоджуватися.

– От і роби це за ті гроші, які заробляєш сам, а не вимагай від мене, щоб я за твої насолоди платив, – відрубав Євген Михайлович.

Заробляв він закупівлею зерна, а також продавав насіннєвий матеріал, гербіциди, інший супутній товар. Мав у розпорядженні чимало техніки, склади, зерносховища. Сподівався, що син після закінчення вишу допомагатиме, а той виявився ледачкуватим, не любив упрівати від роботи.

– Ще молодий, – виправдовувала сина дружина Євгена Михайловича. – От народяться в нього діти, тоді з’явиться розуміння, що задля них потрібно працювати більше. Захоче, аби мали все найкраще, сам попроситься до тебе.

Даремно Єлизавета сподівалася на свідомість їхнього спадкоємця. Навіть після її раптової смерті (серцевий напад) Борис не змінив своєї позиції. Та й із дітьми молода пара не поспішала, вважаючи, що потрібно наразі пожити для себе.

Євген Михайлович чудово розумів, що всі свої статки залишить єдиному синові, що і працює він саме заради нього та майбутніх онуків, але однаково сердився, що той не хотів разом із ним впрягатися в нелегкий віз бізнесової справи.

Безкорисливість Ярослава і почуття власної гідності привабили чоловіка. А ще відповідальне ставлення до роботи, майстерність у справжній чоловічій справі. Це саме те, чого не бачив у Борисові.

«Ніби ж намагався виховати його справжнім чоловіком: у тир водив, на лижах вчив кататися, за гуртки спортивні платив, а Борис однаково виріс якимось безвольним, без енергії та прагнення домогтися в житті чогось суттєвого, – міркував розчаровано. – А ось цей хлопчина, відчутно, має отой стрижень, який не зламається за жодних обставин».

Такі висновки були небезпідставними: Євген Михайлович з коротких розповідей Ярослава зрозумів, що дитинство його було не те що безрадісним – пізнав у ньому лиха понад міру, але знайшов у собі сили, щоби втриматися від легких, але небезпечних спокус, здобув професію, яка давала змогу забезпечувати не лише себе, а й свою малолітню сестричку.

Ярослав, на відміну від Євгена Михайловича, не вважав себе незламним. Він знає за собою дні розпачу, коли й жити не хотілося, він пам’ятає ночі з беззвучним плачем у подушку, з отим особливим, уїдливим запахом інтернатської білизни, який не сплутати із жодним іншим. Пізніше, коли винаймав житло і мав уже власноруч придбане простирадло, ковдру, ту саму подушку, неодноразово задумувався над тим, чому так різнилися ті запахи. Хіба ж не таку саму хімію використовували для прання? А потім зрозумів: там, в інтернаті, змішувалися запахи якоїсь безпросвітності, бідності, які приніс кожен із них, дітей, зі своїх сімей, здебільшого малозабезпечених, неблагонадійних. З тих, де найсвятіше слово «мати» втрачало свою цінність, де батько – не твій захисник і опора, а тиран, озвіріла істота, здатна пожертвувати своєю дитиною заради пляшки зі спиртним. От узяти б, наприклад, його, Ярослава.

Хлопець пригадує роки свого раннього дитинства, коли він із батьками жив у місті. Світлий будинок із просторими кімнатами, усміхнена мати-красуня (так уважав не лише він) готує сніданок, батько збирається на роботу, а він, мале хлоп’я, вже з трепетом чекає на звичний ритуал перед його виходом – отой кількасекундний політ у таткових міцних руках майже до самісінької стелі. Здавалося, ніщо не могло завадити такій ідилії, але незабаром у тих осяйних кімнатах почали з’являтися сірі тіні.

– Чому ти дозволяєш залицятися йому до себе?

Ярослав із подивом зауважив незвичний для нього злий вираз в очах татка.

Мати дивилася на нього з нерозумінням.

– Що маю робити? Нагрубити йому? Він – мій керівник. Окрім того, то лише слова – рукам волі він не дає, тому…

Гнів аж вихлюпується з вуст татуся.

– Очевидно, ти шкодуєш про це! Уявляю, що цей покидьок дозволяє собі наодинці з тобою, якщо навіть у моїй присутності поводиться так безцеремонно!

Самими словами суперечки між батьками не обійшлися. Незабаром вони почали давати одне одному ляпаси, після яких примирення вже вимагало більш дієвих засобів. Спочатку то було елітне вино, потім дешевше. А потім як протест чи, можливо, як уже результат поступового збайдужіння матері до батька, який допікав їй безпідставними ревнощами, була справжня зрада. З’ясування стосунків між чоловіками закінчилося жорстоким побиттям суперника, після чого той ледве оклигав, а батько отримав два роки ув’язнення.

Матір ці події ніби змусили отямитися. Вона винуватила себе в тому, що залишила сина без батька, що заплямувала себе негідним учинком. Однак не минуло й двох місяців, як мати почала приходити додому затемна, уникаючи уважного погляду Ярослава, який зустрічав її спочатку на порозі, потім у кріслі біля вікна, з якого виглядав її, сидячи безмовно, але вже не біг їй назустріч.

– Ти вечеряв? – запитувала мама винуватим голосом. – Там у холодильнику я залишила для тебе шинку і суп.

Ярослав ледве стримував сльози (даремно Євген Михайлович уважав, що він кремінь!) і мовчав. Мати намагалася пригорнути його до себе, але Ярослав, відчувши запах алкоголю, сердито відштовхував її. Тоді жінка гнівалася, називала його невдячним щеням, і це так боліло Ярославові, що в такі миті він припиняв її любити, у нього виникало відчуття чужості із цією жінкою, яка зовсім була не схожа на ту неньку, яку пам’ятав з отих світлих ранків з ароматом смачної кави і польотом у батьківських руках.

Згодом стало ще гірше. Мати швидко опускалася на дно, прозріваючи ненадовго, щоб слізно виблагати прощення в сина.

– Усе! Більше ні грама! – запевняла вона Ярослава, а вже наступного дня поверталася додому із затуманеним поглядом.

Колись успішна завідувачка одного з відділів у магазині побутової техніки, вона перетворилася на безпросвітну п’яничку. Одного дня вони опинилися в маленькій захаращеній квартирці без зручностей, з мініатюрною кухонькою.

– Бідолашна дитина, – із жалем подивилася на нього знайома матері, тітка Неля, яка й допомагала їм переїхати в це убоге житло. – Але добре, що хоча б не на вулиці опинилися.

Завжди знаходяться спритні ділки, які користуються такими ситуаціями, і їхня історія мала прогнозоване закінчення. Згодом виявилося, що і з оцим житлом були проблеми в оформленні документів, але Ярослав був іще надто малий, щоб у цьому щось тямити.

Він мав іти до першого класу, коли нарешті їхнім становищем зацікавилися відповідні органи. Приводом стала пожежа, яку влаштував черговий співмешканець матері. Добряче напившись, він кинув недопалок на підлогу. На щастя, сусіди були на той час удома і, відчувши запах диму, викликали пожежників та поліцію. Сусіди й раніше скаржилися на небезпечне сімейство, але, як відомо, в нас завжди були проблеми із вчасним реагуванням на зло.

Ярослав не знає, як дорослі домоглися його скерування в інтернат. Для хлопчика було важким життя з матір’ю, але ще нестерпнішою стала розлука з нею. Все ж таки Ярослав любив маму, зберігаючи у своїй пам’яті оту колишню, з його теплого і світлого дитинства…

Батько. Можливо, він зміг би повернути в життя сина радість, однак на початку другого року свого ув’язнення чоловік трагічно загинув. Ширились чутки, наче то було самогубство. Чоловік знав, що дружина пустилася берега, і, мабуть, йому також не вистачило сили волі, щоби впоратися з усіма випробуваннями.

Далекі родичі брати на себе клопоти з виховання хлопчика не поспішали. Безгрошів’я, проблеми з власними дітьми, онуками. Спочатку відвідували малого в інтернаті, інколи забирали його на канікули, але згодом Ярослав сам відмовлявся від таких візитів: почувався чужим, непотрібним у їхніх сім’ях, соромився приймати одяг, який йому віддавали з дітей, що виросли.

– Наїдайся досхочу, а то аж світишся від тих інтернатських харчів, – припрошувала тітка Наталя, присовуючи до хлопчика миску з пиріжками.

Він з’їдав не більше ніж один-два, боячись здатися жадібним. Зрештою, їх непогано годували в тому інтернаті, просто Ярослав такий худий від природи. Як його мати. Кожен спогад про неньку обпікав його серце нестерпним вогнем. Жінка дедалі рідше відвідувала сина, відчувши, що ці зустрічі завдають йому болю і син соромиться її. Так, Ярослав щоразу чекав, що мати прийде до нього такою, як була раніше: в чистому одязі, з гарною зачіскою, з обличчям без слідів багатоденної пиятики. І його однокласники позаздрять, що в нього така чудова, правильна мама, а також повірять у те, що він опинився в цьому закладі лише тому, що ненька змушена часто їздити у відрядження. Однак дива не сталося. Наприкінці травня, коли все у природі відроджувалося і наповнювалося життєдайними силами, коли найдрібніша травинка тішилася довгоочікуваним теплом, мати померла.

Ярослав закінчував тоді дев’ятий клас. Хлопець не міг узяти на себе обов’язки з догляду за маленькою сестричкою, яка народилася за три роки до тієї трагічної і, на жаль, передбачуваної події. Зате Ярослав міг відвідувати Лілю в дитячому будинку, а потім тітка Наталя, яка була двоюрідною сестрою матері (рідних та не мала), таки зглянулася над дівчинкою й оформила над нею опікунство, погодившись водночас стати прийомною матір’ю і Ярославові.

Ліля, народжена передчасно, частенько хворіла, вимагала посиленого догляду, а тітка тримала чимале господарство (жила вона в селищі, куди й забрала дітей), тому Ярослав щодня після школи поспішав додому: допомагав дядькові поратися біля корів, свиней, численної птиці. Втомлювався так, що перебування в інтернаті тепер здавалося курортом. Однак не шкодував за ним, бо тут таки мав волю, сім’ю, про яку завжди мріяв. А ще знайшов друга, надійного та щирого, з яким міг ділитися думками і планами на майбутнє, з яким мав чимало спільних захоплень і який жодного разу не відмовив йому в допомозі. Це був Олег, його однокласник. Пізніше Ярослав стане хрещеним його сина, але то буде згодом, за декілька років, які принесуть йому багато щастя і водночас чимало нелегких випробувань, бо в житті людині судилося випити чашу не лише солодкого напою, а й гіркого.

Ярославові пощастило зустріти у своєму житті немало добрих людей. Можливо, тому, що й сам мав щире серце, не зчерствів, незважаючи на важке дитинство. Але найбільше Ярослав любив матір тітки Наталі, яка не шкодувала для сиріт щирої ласки. Ледь пам’ятаючи рідних бабусь і дідусів, яких втратив іще в ранньому дитинстві, хлопець тягнувся до старенької, любив слухати її розповіді про минуле, в якому було не менше страждань, ніж у його житті.

– Я також, дитино, рано осиротіла, – розповідала бабуся. – Страшний голод тоді викошував цілі села. Забрав і батьків, і двох моїх братиків малих. Я дивом вижила. Сусідка підібрала мене під своїм порогом, куди я змогла доповзти. А могла б задубіти, бо було то в лютому, а тоді в таку пору стояли добрячі морози.

Старенька на якусь мить замовкає, мабуть, поринувши подумки в ту лютневу днину, коли опинилася на межі між життям і смертю.

Поглянула на Ярослава з материнською ніжністю, якої він так мало зазнав. Хлопчикові захотілося пригорнутися до старенької, відчути ласкавий дотик спрацьованих рук. Посоромився. Не звик до такого.

– Маєш бути міцним у цьому житті, синку, бо вітер у ньому не завжди віє лише в спину, – дала настанову, яку Ярослав згадуватиме щоразу, коли потрібно буде докладати чималих зусиль, щоб упоратися з якимись труднощами.

Однак хлопець навіть уявити не міг, що на його долю випадуть такі випробування, перед якими він готовий був відступити.

Ярослав жодної миті не вагався, що мав робити в лютому 22-го. Зателефонував товаришам, з якими служив, і незабаром уже воював на сході. Олег вирішив, що має бути поруч із ним. Щоправда, вже за місяць, захворівши на запалення легень, змушений був лягти в лікарню.

– І як це я примудрився підхопити цю заразу? – гнівався сам на себе. – Тепер залишаю тебе без нагляду. Ти ж дивися там, будь обережний, бо нам іще дітей треба мати.

Наказував ніби жартома, а в очах – тривога за приятеля, який, знав, здатний був на відчайдушні вчинки. Варто згадати про ті польові перегони, які дуже любив Ярослав, зовсім не дбаючи про безпеку.

– Без потреби не ризикуй. У тебе он Лілька ще мала, – ще раз нагадав товаришеві, щоб беріг життя, коли сідав в автівку, яка мала довезти його до лікарні.

Ярослав запевнив, що і шапку одягатиме, і горло берегтиме, і шкарпетки теплі носитиме. Посміялися обоє та й роз’їхалися в різних напрямках, сподіваючись незабаром зустрітися.

На жаль, не судилося…

Олег так і не повернувся в частину, де воював Ярослав. Він узагалі не повернувся на фронт, хоча й прагнув цього. Хвороба не відпускала зі своїх лещат. На деякий час відчув себе краще, а потім знову підвищилася температура і задушливий кашель не давав спокою ні вдень, ні вночі.

– Ото вже причепилася болячка, – скаржився Ярославові. – Навіть соромно перед хлопцями: ще подумають, що злякався і не хочу повертатися.

Ярослав заспокоював його:

– Не говори дурниць, а лікуйся. Ми чекаємо на тебе.

І пожартував:

– Слухайся матір і дружину, приймай ліки вчасно.

А потім трапилася біда і з ним самим. Після того страшного обстрілу він отямився у шпиталі. Правої руки до ліктя не було. Ноги посічені, і невідомо ще, чи служитимуть йому. Ярослав навіть не уявляв, що відчай може бути таким убивчим, таким нещадним, а денне світло – ненависним і гнітливим…

Ярослав марив. Серед нечітких видінь інколи прозирала постать юнака, який червоною «Ямахою» мчав польовою дорогою. Вітер різко стібав по його обличчі, руки і ноги задубіли від холоду, аж до гострого болю.

Медсестра вколола знеболювальне, і тривожні картини зникли зі сну Ярослава.

Після відчаю з’явилася байдужість. Не рятувало від неї і те, що поряд лежали побратими зі значно більшими ампутаціями.

«Що мені до чужих життів, – думав відсторонено. – У кожного – своя історія, кожному надокучає лише його біль, і кожному з нас після шпиталю доведеться самому залагоджувати свої проблеми – якось пристосовуватися до виживання. А чи потрібне воно?»

Ярослав тоді заздрив, хоча й страшно це визнати, тим товаришам, які загинули після отаких поранень.

«Їм не доведеться мучитися, – міркував без жалю, – бачити співчуття чи огиду в поглядах інших людей. І те, і інше однаково нестерпне для мене».

Мабуть, Ярослав іще довго труїв би себе таким пригніченим настроєм, якби одного ранку на порозі їхньої палати не з’явилася Руся, дружина Олега. Ярослав очікував, що услід за нею увійде він сам, але цього не сталося. Телефонна розмова тиждень тому в них не склалася: Олег постійно переривав її кашлем, та й Ярослав почувався тоді дуже кепсько.

– Все ще хворіє? – запитав Русю. – І я ось потрапив у халепу… Краще б одразу…

Не хотів перед жінкою показувати свого розпачу, але вона й так усе зрозуміла. Ярослав, який звик бути борцем, який ніколи не пасував перед труднощами, бо ж відчував у собі достатньо сил, аби долати їх, лежав перед нею безпорадний і зневірений. Руся дістала телефон і увімкнула відео. Вигляд Олега злякав Ярослава. То була тінь від нещодавно здорового і доволі повненького чоловіка. Руслана, тамуючи сльози, вийшла з палати в коридор.

– Ну, як тобі я? – запитав Олег. – Довго не говоритиму. Важко. Рак – то паскудна річ. Вбиває не менш жорстоко, ніж війна. Мені він шансів на життя не залишив, а тобі доля його подарувала. Не шкодуй себе, ти ж не слабак! Подумаєш, руку втратив. Але ж усе інше маєш: голову, серце…

Ярослав не бачив екрана. Обличчю стало гаряче від пекучих сліз.

– У нас із Русею має народитися син. Ти ж станеш його хрещеним? Обіцяєш?..

P.S. Ця історія неодмінно матиме щасливе продовження, бо Ярослав усе ж таки зрозумів, що не має права на слабкість, що він потрібен тим, кому без нього, без його чоловічої підтримки буде нелегко в завжди, а особливо тепер, непростому житті. Усвідомлення цього – це вже велика перемога!

– А ми ще повоюємо…

– І не тільки повоюємо – ми ще й переможемо ворога і житимемо, наперекір усім вітрам! – пообіцяв Ярослав не лише собі, а й тим, хто вірить у нього.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.