БЛАГОДАТНА КУПІЛЬ

– А можна тебе додому сьогодні провести?

– Не знаю, – лукаво повела темними бровами. – Пів години тому тільки прийшла в клуб.

– Після дискотеки, – засміявся. – Хто ж каже, що просто зараз?

Її обличчя засяяло веселим усміхом. І Мартин тієї миті збагнув, що без Аннички більше не матиме спокою. Монах закохався… Інакше чого б серцю з доброго дива так солодко стискатися і мліти від щастя?..

***

Важкувато Мартинові довелося. Того ж вечора після з’ясування стосунків із Романом таки провів Аню до дому. Зупинилися біля воріт. Вона обережно торкнулась його підпухлого носа, що випробовував на міцність кулак суперника.

– Сильно болить? – співчутливо запитала.

– Не страшно! До весілля загоїться.

– До чийого весілля?

– До нашого…

Тихо засміялась, а тоді враз несміливо поцілувала Мартина просто в губи. Аж остовпів від несподіванки. Та вже за мить пригорнув дівчину до грудей…

Недовго зустрічались. Після Різдва справили пишне весілля. Хоч Мартинові батьки й боялись, що свати кирпу гнутимуть, але того не сталося. Зять припав до душі Прилуцьким. Допомогли молодятам придбати власний будинок, зробити в ньому ремонт. Усією великою родиною збиралися на свята й вихідні. Життя увійшло в розмірене, тихе русло.

Непомітно збігло декілька років. Анничка здобула освіту бухгалтера, влаштувалась на роботу у фермерське господарство. Мартин дедалі частіше починав мову про дітей:

– Ми вже майже п’ять років разом. Та й батьки з обох боків тиснуть. Давайте їм онуків – і все! – пригортав до грудей дружину, розпашілу після любощів.

– Але ж ми працюємо над цим! – сміялась, обвивала гнучкими руками Мартина за шию. Намагалась не виказувати власного страху, що за стільки часу так і не настала бажана вагітність. Сама думка, ніби з нею щось не так, доводила жінку до сліз. Отож, аби не плакати, ховалась за безтурботним сміхом… І очікувала дива…

***

Диво таки сталося… Та не зовсім те, якого так спрагло жадала… Одного вечора Мартин уперше за роки шлюбу прийшов додому напідпитку.

– Ого! – сплеснула руками. – А це що?

– Твій коханий чоловік ледве ноги приволік! – урочисто відповів химерним віршуванням і голосно гикнув.

Аня розсміялась. Підхопила Мартина під руку й допомогла йому дійти до ліжка.

– У когось були іменини? – спокійно запитала.

– Ні. Стасько за народження первістка могорич приніс.

Жінка враз зблідла. Сумно усміхнулась:

– І хто ж народився?

– Донька…

– Хай росте здорова! А ти бігцем переодягайся й ходи вечеряти.

За столом теми про дітей більше не порушували, тож Анничці відлягло від серця… До наступного разу…

Сутеніло. Мартина досі не було. Схвильовано визирала у вікна.
Що ж таке? Чого ж так довго? Учора казав, що ремонту залишилось на декілька годин – і комбайн буде як новенький, а тут уже й вечір на­дворі, а чоловіка немає… Декілька разів набирала його на мобільному. Глухо! Слухавки ніхто так і не взяв.

Урешті-решт сердито вилаялась, схопила цеберко й пішла доїти корову. Хто знає, де той Мартин швендяє, а вона собі місця не знаходить. Може, знову з хлопцями по сто грамів розпивають. Якщо й так, тоді він зовсім безсоромний. Домовлялися ж сьогодні ялинку до свят прикрашати. За два дні – Новий рік. Батьки обіцяли прийти на свято. Треба думати, що приготувати. Та спершу – повідомити новину… Анна собі місця не знаходить. А Мартинові байдуже до всього!

Хай лиш прийде знову захмелілий! Знатиме тоді, де раки зимують…

Вийшла з хліва. Зимове над­вечір’я зазирнуло в обличчя сірими очима. Серце жінки тривожно стислося…

***

Лазня аж пашіла. Мартин сьорбав холодне пиво і переводив посоловілий погляд з одного друзяки на іншого.

– А я вам кажу: ніяка вона не відь-ма! Аня – добра жінка,  – торохнув кухлем об стіл. На дерев’яній стільниці розтеклась калюжа.

– Та чого ти? – Стасько здивовано похитав головою. – Ніхто й не говорить, що Анька – погана жінка. Просто збоку видніше. Ти коли одружився, то став зовсім не таким, як колись був. Геть утратив почуття власної гідності. Про кожен свій крок Анні звітуєш. Думаєш, ніхто не помічає того? Якби ж!.. Хлопці кажуть: Мартин причарований… Сам не думав, що це може бути правдою? Її баба все знає і вміє. Певно, й онуку навчила.

– Знову за рибу гроші?! – Мартин аж підскочив. Хитнувся, ледь тримався на ногах, зміряв друзів, які схвально кивали головами на Стаськові слова, зневажливим поглядом.

– От бачиш! – Стасько з виглядом переможця випростав спину. – Уже додому збираєшся! Вечір тільки почався, а ти до своєї спідниці біжиш… Не дай Боже, з Монаха та одруженого чоловіка!

Довкола розлігся дружний регіт. Мартин махнув рукою і посунув до дверей. Навіть не попрощався з приятелями… А дорогою додому така злість за серце взяла – зроду нічого схожого не відчував…

– Нехай навіть буде й відьма, – бубонів собі під ніс. – Однаково кохаю… Анничку свою… Смугляночку…

Допетляв додому. Всунувся у ворота. І застиг, немов мішком прибитий. Посеред двору стояла його дружина. Підперла стрункий стан кулаками. З очей блискавиці сиплються. Мартин хапнув ротом холодного повітря й закашлявся.

– Де ти був так довго? – підступила ближче і потягнула носом горілчаний дух. – Он як? Знову пиячив? Не доведе тебе до добра той Стасько! Поганий він друг. А горілка – й поготів!

Зціпив щелепи. Ти диви яка! Незабаром не дасть йому вільно дихати. Зиркнув на відро з молоком, що стояло неподалік. Звузив очі й хижо вишкірився:

– Дружинонько моя люба, а може, хлопці кажуть правду: ти таки відьма! Може, справді мене причарувала, бо чотири роки мотузки з мене плетеш. Замість пильнувати, о котрій я приходжу, тверезий чи під градусом, то ліпше б народила дитину та й гляділа її.

Анна вражено відступила декілька кроків назад. Глибоко вдихнула, намагаючись упоратись із хвилюванням. А тоді враз схопила відро з молоком і вивернула чоловікові на голову.

– Що це таке? Ти чого? – пирхав і відпльовувався, тер долонями обличчя. А самого несподівано розібрав сміх. – Анничко! Та я ж пожартував!

Вона стенула плечима, звузила очі й відчеканила:

– Оце тобі, любий чоловіче, благодатна купіль! Кажуть, молоко негатив забирає. Може, чари мої змиє. Щоб із мотузки чоловіком став та менше слухав байки своїх пришелепуватих друзів. А щодо дитини… Гм. З Божою поміччю народиться. Не довго чекати – якихось вісім місяців…

Розвернулась і пішла до порога.

Ошелешений почутим Мартин у два кроки наздогнав кохану дружину, впав перед нею на коліна й обхопив її за ноги.

– Знаєш, як міцно тебе кохаю? – звів на Анну сяйливі очі.

Засміялась. Лагідно пригладила його мокре волосся, промовивши:

– Знаю. Ходімо до хати. Вечеря остигає. І ялинку до свят треба прикрасити…