НА ЛІНІЇ ФРОНТУ, НА ЛІНІЇ ЖИТТЯ

Літо 2022-го ж узагалі було спекотним. Саме один з таких днів приніс чорну звістку в родину Альки: уже кілька днів не виходив на зв’язок двоюрідний брат Сергій. Бабусі про онука ні слова! Згорьована тітка билася чайкою у своєму горі: єдиний синочок, її опора і надія в житті, воїн і захисник зник безвісти. Алька як могла підтримувала тітку. У військкоматі розводять руками, у військовій частині мовчать… Дівчина почала шукати брата самостійно. На відстані сльози тепер її лінія фронту.

Потяглися нестерпно довгі дні у телефоні, на пошукових сайтах, у спільнотах, серед волонтерів, лікарів, військових. Скільки шпиталів, лікарень, моргів об’їздила Алька. Скільки думок передумала у гнітючих коридорах життя і смерті, скільки надій жевріло й розбивалося у тій темряві, що все поглинає.

Уже й літо воєнне в їхньому розпачі розчинилося. Тітка старіла на очах. Бабуся здогадувалася, що біда вже зовсім близько, але не розпитувала. Жила надією, як і всі її дівчата.

Алька ж у пошуки занурилася так, як ото під воду пірнула: дихати нема чим, але треба!

А повітря їй справді бракувало. Ден повернувся до звичайного життєвого ритму, поїхав у місто, до Альки приїздив нечасто. Її прагнення допомогти тітці знайти бодай якусь ниточку-зачіпку про брата молодик не підтримував. Їх розділила лінія фронту… Війна для нього була так далеко… Війна для неї була так близько…

Дівчина не здавалася, щодалі більше заглиблювалася у війну і шукала брата.

Осінь завітала до Альки з дарунками. Різними.

У вересні 2022 року в одному зі шпиталів вдалося відшукати Сергієвого побратима. На пораненому живого місця годі було шукати. Крізь бинти тільки очі горіли жагою життя і помсти… Пошерхлі губи шепотіли: «Пити». І Алька днювала й ночувала біля Матвія, аби почути від того хоч слово про брата. Робила перев’язки, водила на процедури, контролювала вживання ліків, читала новини. Вона проживала це поранення разом із Матвієм. У них на двох було одне дихання, одне серцебиття й одна лінія фронту. Їм не треба було десять років жити «для себе». У лікарняній палаті їх і розписали. Без помпезних промов, без пишних бенкетів і першого вальсу. Світла сукня, скромні обручки і солодке «гірко» від медсестричок та лікарів. Коли ж до хлопця приїхала рідня, він тільки міцніше обійняв дівчину і мовив: «Це моя Аля, дружина».

Після шпиталю молоде подружжя вирушило в Одесу, і пошуки Сергія відновилися. Тільки тепер Алька була не сама, їй допомагав законний чоловік. Після поранення Матвій ще певний час проходив реабілітацію вдома, тому долучився до пошуків друга і бойового побратима.

Жовтень постукав у вікно страшною звісткою: прийшли результати ДНК-експертизи з Вінниці. Всім селом з усіма військовими почестями проводжали Сергія в останню дорогу. Військовослужбовці, побратими, однокласники, односельці, друзі, рідні. Того дня, здавалося, і природа не те що тужила, а ридала – такий дощ періщив. Мати загиблого захисника вже не кричала: за п’ять місяців пошуку і надії виплакала всі сльози. Похоронна процесія заїхала до бабусиного двору. Стареньку підвели до закритої домовини. Дали кілька хвилин попрощатися і рушили на сільський цвинтар, де земля вже була готова заховати від рідних їхнє сонечко, їхнього котика і мужнього захисника рідної країни… У небесному легіоні на одного воїна стало більше…

Зима запустила свої снігові лапища аж до самого серця… Так холодно дівчині було вперше. І тільки гаряча рука коханого та тепле «Тримайся, рідна» додавали сил жити далі. А ще (Алька була впевнена в цьому на всі сто відсот­ків) у ній народжувалося нове життя. І це було справжнім дивом. Їхнє з Матвієм диво.

Матвій повернувся у свій підрозділ і ще з більшою ненавистю нищив ворога. За побратима! Заради коханої і їхнього малюка. Короткі повідомлення «Бережи себе, кохаю» тримали їхню лінію фронту тепер.

2023 рік. Весна і війна знову зустрі­лися у двобої.

Крізь чорні воєнні будні проростало життя. З ластівками й квітами, із сонцем і вітерцем, із теп­лом і мрією про перемогу. Весна поверталася і їй було байдуже до війни, до смерті, до болю, до сліз, до надій і мрій.

…Алька приїхала до батьків у село. Цього разу потягом з Одеси (бо ж після шпиталю Матвій забрав дружину до свого рідного міста біля Чорного моря) дівчина поспішала до батьків з радісною новиною: скоро вони стануть дідусем і бабусею. Світла вісточка летіла від міста до села, від дітей до батьків, від теперішнього до майбутнього.

Алька і Матвій жили сьогодні, зараз, цієї миті. Слова «ще встигнемо, потім, пізніше» загубилися у минулому. Молоді люди чекали первістка, дідусі й бабусі – онука. І це було найважливішим. Що буде хлопчик, не сумнівався ні­хто. І що назвуть вони його Сергійком, також! На честь брата, друга, Героя.

І лінію фронту вже впевнено перемагала лінія життя!