ВІТАМІНКА ДЛЯ ЩАСТЯ

Нарешті закінчилася робоча зміна в лікарні. Ця доба була неспокійна, швидка допомога виїжджала частіше, ніж зазвичай. Дорогою додому Марійка забігла в кафе, замовила каву з цинамоном. Прохолодного вересневого вечора такий напій зігрівав і знімав утому. Дівчина запровадила собі чітке правило й обов’язково його дотримувалася – ніколи не виносити із собою за стіни лікарні проблеми та біль людей. Марії нерідко доводилося надавати першу психологічну допомогу. Особлива людська потреба в такій допомозі постала під час війни. А от собі вона мусила зарадити насамперед, подбати про свій емоційний стан.

Дівчина обхопила долонями горнятко з кавою. Тепло почало розходитися всім тілом. Тут завжди лунав джаз, ледь чутно. Така джазово-кавово-циномонова атмосфера швидко відновлювала життєві сили та додавала їх. Марія любила каву без цукру, часто з шоколадним тістечком. Гіркуватий присмак із солодким – виходило ідеальне поєднання смаку та настрою.

У маршрутці було вільне місце на перших сидіннях. Поруч сиділа дівчинка з рудим волоссям, на вигляд їй було років шість-вісім. Спортивний костюм яскраво-жовтого кольору довершував образ, і здавалося, ніби поряд світило маленьке сонечко. Марійка усміхнулася і згадала свою дитячу гру, коли треба було чогось дочекатися, вона шукала серед перехожих, одягнених лише у помаранчевий або в інший колір. Часто обирала жовтий колір, а ще помічала: люди, які обирають такі кольори, зав­жди усміхнені та в гарному настрої. Дів­чина навіть вирішила якось знову спробувати пограти в цю забавлянку, аби підтвердити чи спростувати той факт, що жовтий колір пасує обов’язково позитивним людям. Ба більше, вона пообіцяла собі неодмінно придбати хоча б
одну річ лимонного кольору.

– Тримай, це вітамінка для щастя і гарного настрою, – дівчинка, яка сиділа поруч, простягнула долоньку, на якій були дві цукерки «Бджілка», й щиро усміхнулася, її носик кумедно змор­щився й на ньому затанцювали веснянки. Марійка не змогла відмовитися від такого частунку, їй теж було весело. На мить заплющила очі, адже їхати пів години, та й денна втома давалася взнаки. Марійці навіть почав снитися сон: вулицею йшли люди, в помаранчевих черевиках, вони були щасливі, всміхалися…

– Агов, дівчино, прокидайтеся. Кінцева, – крізь сон Марійка почула приєм­ний чоловічий голос.

За вікном маршрутки була вже ніч – як вона могла так міцно заснути і проїхати свою зупинку?.. Тепер доведеться викликати таксі.

– Ти, мабуть, утомилася? – дзвінкий голос рудої дівчинки, яка сиділа біля неї, остаточно повернув Марійку до тями.

– Мабуть, так. А ти чому сама о такій пізній годині, де твої батьки? – Марія не могла второпати, чому дівчинка тут, поруч із нею.

– Мій дядько – водій цієї маршрутки, іноді я катаюся з ним містом. Коли батьки на роботі, мені трохи страшно залишатися вдома під час повітряної тривоги.

– Якщо нам по дорозі, ми можемо вас підвезти, позаяк їдемо з Іринкою додому автівкою, – зголосився водій маршрутки.

Марії пощастило. Ігор, водій маршрутки, їхав до центру міста, виявилося, що він жив за два квартали від неї. «Який дивний збіг обставин», – подумала Марійка. Це ж треба було вперше в житті отак заснути в маршрутці, та тішило те, що їй поталанило з водієм і вони швидко дісталися додому.

Нічне місто перешіптувалося різнобарвними вогниками. Багато вітрин уночі були вимкнені, але довкола все миготіло, шаруділо, сигналило – в місті вирувало нічне життя.

– Ну, раптом знову прокинетеся не на своїй зупинці, телефонуйте, – Ігор простягнув дівчині візитівку з номером телефону. – До речі, завтра в мене вихідний, влаштовуємо із племінницею день розваг. Якщо бажаєте відчути вибухові емоції й адреналін, запрошуємо вас до пейнтбойльного клубу.