ВИСЛУХАЙ МЕНЕ, АБО ДАМА З СОБАЧКОЮ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

16 квітня 22:34

487

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Сьогодення

Нарешті, Валю, я можу говорити про це. Тільки ти не перебивай, будь ласка!

– Лідочко, ти плачеш?!

– Ні, вже ні… Хіба що голос тремтить. Ти пам’ятаєш, якою я завжди була?

«Чи пам’ятаю я? А хіба тебе забудеш?!» – думаю, але не кажу цього вголос, бо вона не дає мені відповісти, а говорить майже без угаву сама.

Завжди ефектна, підтягнута. Завжди модно зодягнена. Ми зустрічалися щороку, і мені здавалося, що, як і раніше, всі однокласники закохані в неї. Трішки розповніла, трішки постаріла, та все ж така приваблива, жіночна і впізнавана Лідочка.

– Я слухаю тебе, люба.
Я слухаю.

– Ти знаєш, що я розміняла київську двокімнатну квартиру, коли залишилась сама. Купила синові в Богданівці будинок, бо ж недалеко до Києва, та й робота його поряд, то майже приміська зона. Думалося, що відреставрує її, доведе до пуття… Собі придбала однокімнатну квартирку в Броварах. Теж майже поряд. І Київ – рукою подати. І Богданівка. І Гостомель, де дочка з сім’єю… За що нам таке горе?! Що ми кому зробили?! Ти мене слухаєш?

– Я слухаю. Я вмію слухати. І переношу потім на папір, щоб він у мене також заговорив. Твоє горе, подружко, – наше спільне горе. Українське горе.

– Ти знаєш і за сина. За Романа. Тільки з тобою ділилася. Ти зрозумієш. У тебе також непросто. Отож Романа після шпиталю, після таких поранень, знову забрали на війну. Не комісували. А в нього рука ще в гіпсі, пластинка там. Ти слухаєш мене?! Мовчи. Мовчи. Не кажи нічого. Я сьогодні хочу тобі все розказати…

Про Романа я знаю. Знаю, що пішов у перші дні добровольцем. Знаю, що дружину з дочкою перед самісінькою окупацією відправив за кордон, – Ліда мені сказала, коли він був у шпиталі. Та вмикаю гучномовець (добре, що чоловіка немає вдома), вмощуюсь на кріслі зручніше і слухаю.

– 24 лютого, як завжди, встала о п’ятій годині. Збиралася на роботу. Підфарбувалася, випила чаю. Десь бабахнуло. Раз, вдруге… Заволав телефон. Спочатку син, потім дочка. «Мамо, війна!», «Мамо, війна!» – кричали.

Потім виявиться, що вже 24 лютого на Гостомель налетіли чорні російські гелікоптери, що вони бомбили аеропорт, що тривають бої, що наші зіб’ють у перші ж дні війни кілька отих огидних стерв’ятників… Це вже потім мені про це голоситиме онука, Катеринина донька. Я також кричатиму в телефон, щоб вони тікали з Гостомеля. Щоб їхали до мене. Я не вірила, що захоплять Бровари, що зайдуть у Київ. Я думала, що їх відстріляють, і на тому все закінчиться.

Гостомель, Ірпінь, Буча… Це ж поряд! Ти не бачила, ти не бачила, що там накоїли нелюди!

– Ми з чоловіком проїжджали Гостомелем, Бородянкою, побитими селами 7 листопада, коли їхали на Іванків (біля Чорнобиля), щоб зустрітися із моєю сестрою, – намагаюся відповісти їй.

– Ні, ні, ти не бачила того відразу після визволення у квітні. Ти не могла бачити. А мої лише за декілька днів дивом вирвалися. Не знаю навіть як. Зять вів авто якимись манівцями. Там же багатьох наших, хто намагався втекти, російські фашисти постріляли. Дорослих і діточок. 5 березня Гостомель захопили, вбили міського голову. Ще людей багато.

Чуєш мене?! 7 березня ми з Романом, він тоді вже був у мене в Броварах, поїхали в Богданівку, щоб забрати його документи і так навідатись до хати.

Переночували, поспілкувались із сусідами. 8 березня рано-вранці почули вибухи. Я вхопила сумочку з документами, кімнатного песика, якого притягла з собою, бо ж думали кілька днів побути в селі, і почала благати сина їхати. Сама розчіпчена, шапка набакир, ненаквацяна… Дама з собачкою.

Коли сюди їхали, нас на блокпосту ретельно перевіряли. Це ж тільки 37 кілометрів від Києва. А назад верталися, то нам хлопці махали руками, щоб не зупинялися. Ми в’їхали в Київ, і якийсь чоловік у військовому мені на блокпосту вручив троянду. Мені, такій розчіпченій і переляканій. У шапці набакир. Ти б не впізнала мене. А я й забула, що 8 березня. Де вони ті квіти взяли? Не знаю.

Ти чуєш мене? Коли ми вже мчали трасою, сусід зателефонував і сказав, що кацапи танками заїжджають. Устигли ми. Ти ж розумієш, якби не я, син потрапив би до тих негідників.

Ти бачила, що в новинах показували про Богданівку?

– Бачила. І не раз. Ми ж на півдні від Києва, а Гостомель, Буча, Бородянка і Богданівка ваша – на півночі. Ми були в шоку. Сказати, що ми переживали, – нічого не сказати. Плакали і молилися, майже не спали. Трусилися перед екранами телевізора, слухаючи новини, а по той бік трусилися диктори.

– Так-так, розумієш. Я водички випила, Валю. Тяжко мені це все згадувати. Та воно не забулося. Поряд ходить і сниться. Два дні ще була з Романом у своєї куми в Києві. Потім син пішов до військкомату. Решту ти знаєш.

Окупантів з Київської області вибили у квітні. Я їздила в Богданівку. Хата наша вціліла. Тільки багатьох будинків немає – руїни. Жіночка там одна, добра знайома, коли рашисти запитали про нашу хату, сказала, що в ній перед приходом «визволителів» бабуся померла, то не встигли похоронити. Тож ті вояки дверей не ламали. Постояли та й пішли. Я ж там на столі в ґаночку курку забула общипану і ще дещо з холодильника. Натопили ж напередодні вторгнення добре, бо ночували в Богданівці.

Була довгенько в Києві. Тільки за місяць повернулася до Броварів. До нашого міста росіяни не дійшли декілька кілометрів. Отак і живу. Чекаю на сина. Плачу і молюся. Дякую, що вислухала.

– Я також молюся, дорога моя подружко. Нам лишається тільки надіятись на повернення наших хлопців, чекати і вірити.

– Що ми пережили, мають же знати люди, яким пощастило більше. Мають же пам’ятати наші нащадки. Ти, знаю, записуєш усе, що відбувається. Ми ж як свідки… Так виходить?

– Ми як свідки, Лідочко. Я чую тебе.