ВИСЛУХАЙ МЕНЕ, АБО ДАМА З СОБАЧКОЮ

Нарешті, Валю, я можу говорити про це. Тільки ти не перебивай, будь ласка!

– Лідочко, ти плачеш?!

– Ні, вже ні… Хіба що голос тремтить. Ти пам’ятаєш, якою я завжди була?

«Чи пам’ятаю я? А хіба тебе забудеш?!» – думаю, але не кажу цього вголос, бо вона не дає мені відповісти, а говорить майже без угаву сама.

Завжди ефектна, підтягнута. Завжди модно зодягнена. Ми зустрічалися щороку, і мені здавалося, що, як і раніше, всі однокласники закохані в неї. Трішки розповніла, трішки постаріла, та все ж така приваб­лива, жіночна і впізнавана Лідочка.

– Я слухаю тебе, люба.
Я слухаю.

– Ти знаєш, що я розміняла київську двокімнатну квартиру, коли залишилась сама. Купила синові в Богданівці будинок, бо ж недалеко до Києва, та й робота йо...