ВИСЛУХАЙ МЕНЕ, АБО ДАМА З СОБАЧКОЮ

Нарешті, Валю, я можу говорити про це. Тільки ти не перебивай, будь ласка!

– Лідочко, ти плачеш?!

– Ні, вже ні… Хіба що голос тремтить. Ти пам’ятаєш, якою я завжди була?

«Чи пам’ятаю я? А хіба тебе забудеш?!» – думаю, але не кажу цього вголос, бо вона не дає мені відповісти, а говорить майже без угаву сама.

Завжди ефектна, підтягнута. Завжди модно зодягнена. Ми зустрічалися щороку, і мені здавалося, що, як і раніше, всі однокласники закохані в неї. Трішки розповніла, трішки постаріла, та все ж така приваб­лива, жіночна і впізнавана Лідочка.

– Я слухаю тебе, люба.
Я слухаю.

– Ти знаєш, що я розміняла київську двокімнатну квартиру, коли залишилась сама. Купила синові в Богданівці будинок, бо ж недалеко до Києва, та й робота його поряд, то майже приміська зона. Думалося, що відреставрує її, доведе до пуття… Собі придбала однокімнатну квартирку в Броварах. Теж майже поряд. І Київ – рукою подати. І Богданівка. І Гостомель, де дочка з сім’єю… За що нам таке горе?! Що ми кому зробили?! Ти мене слухаєш?

– Я слухаю. Я вмію слухати. І переношу потім на папір, щоб він у мене також заговорив. Твоє горе, подружко, – наше спільне горе. Українське горе.

– Ти знаєш і за сина. За Романа. Тільки з тобою ділилася. Ти зрозумієш. У тебе також непросто. Отож Романа після шпиталю, після таких поранень, знову забрали на війну. Не комісували. А в нього рука ще в гіпсі, пластинка там. Ти слухаєш мене?! Мовчи. Мовчи. Не кажи нічого. Я сьогодні хочу тобі все роз­казати…

Про Романа я знаю. Знаю, що пішов у перші дні добровольцем. Знаю, що дружину з дочкою перед самісінькою окупацією відправив за кордон, – Ліда мені сказала, коли він був у шпиталі. Та вмикаю гучномовець (доб­ре, що чоловіка немає вдома), вмощуюсь на кріслі зручніше і слухаю.

– 24 лютого, як завжди, встала о п’ятій годині. Збиралася на роботу. Підфарбувалася, випила чаю. Десь бабахнуло. Раз, вдруге… Заволав телефон. Спочатку син, потім дочка. «Мамо, війна!», «Мамо, війна!» – кричали.

Потім виявиться, що вже 24 лютого на Гостомель налетіли чорні російські гелікоптери, що вони бомбили аеропорт, що тривають бої, що наші зіб’ють у перші ж дні війни кілька отих огидних стерв’ятників… Це вже потім мені про це голоситиме онука, Катеринина донька. Я також кричатиму в телефон, щоб вони тікали з Гостомеля. Щоб їхали до мене. Я не вірила, що захоплять Бровари, що зайдуть у Київ. Я думала, що їх відстріляють, і на тому все закінчиться.

Гостомель, Ірпінь, Буча… Це ж поряд! Ти не бачила, ти не бачила, що там накоїли нелюди!

– Ми з чоловіком проїжджали Гостомелем, Бородянкою, побитими селами 7 листопада, коли їхали на Іванків (біля Чорнобиля), щоб зустрітися із моєю сестрою, – намагаюся відпо­вісти їй.

– Ні, ні, ти не бачила того відразу після визволення у квітні. Ти не могла бачити. А мої лише за декілька днів дивом вирвалися. Не знаю навіть як. Зять вів авто якимись манівцями. Там же багатьох наших, хто намагався втекти, російські фашисти постріляли. Дорослих і діточок. 5 березня Гостомель захопили, вбили міського голову. Ще людей багато.

Чуєш мене?! 7 березня ми з Романом, він тоді вже був у мене в Броварах, поїхали в Богданівку, щоб забрати його документи і так навідатись до хати.

Переночували, поспілкувались із сусідами. 8 березня рано-вранці почули вибухи. Я вхопила сумочку з документами, кімнатного песика, якого притягла з собою, бо ж думали кілька днів побути в селі, і почала благати сина їхати. Сама розчіпчена, шапка набакир, ненаквацяна… Дама з собачкою.

Коли сюди їхали, нас на блокпосту ретельно перевіряли. Це ж тільки 37 кілометрів від Києва. А назад верталися, то нам хлопці махали руками, щоб не зупинялися. Ми в’їхали в Київ, і якийсь чоловік у військовому мені на блокпосту вручив троянду. Мені, такій розчіпченій і переляканій. У шапці набакир. Ти б не впізнала мене. А я й забула, що 8 березня. Де вони ті квіти взяли? Не знаю.

Ти чуєш мене? Коли ми вже мчали трасою, сусід зателефону...