НЕ БІЙСЯ БОЯТИСЯ

Відтак він підійшов до мене, сів поруч, тримаючи дистанцію, і чемно запитав:

– Як вас величати, красуне?

– Дзвінка, – відповіла я, підводячись і маючи намір іти геть.

– О! Тоді я Довбуш, – злегка стримав мене за руку незнайомець, умовляючи сісти...

Йому це вдалося, і я, лякливо зазирнувши в його примружені сірі очі, щиро промовила:

– Мене справді звуть Дзвінкою.

– От тепер вірю, – усміхнувся дивак. – І куди ж ви так поспішаєте, пані Дзвінко?

Я не знала, що змушувало мене тоді правдиво й толерантно відповідати цьому чоловікові. Не розуміла, чому ж усе-таки залишилась сидіти на тій лавці, поруч із ним і вести милу бесіду, та все ж щиро мовила:

– Вибачте, але мені справді час. Я поспішаю на цікаву зустріч, у межах одного проєкту, хочу послухати мудру жінку, яка вчить інших бути сміливими, сильними й припинити боятися.

– Припинити боятися? – здивовано й ніби риторично перепитав незнайомець. – Мг-г... цікаво... Ви ж ніби не з тих лякливих, пані, і з психікою, бачу, у вас усе ok. Не розумію тоді, навіщо воно вам.

– Просто так, задля загального розвитку, – швидко відповіла я, остаточно вирішивши, що з мене досить і треба таки рушати.

Довговолосий сивий чоловік у симпатичному чорному капелюсі знову лагідно взяв мене за руку і примусив опуститися на лавочку:

– Серденько, – мовив, – а якщо я скажу вам: не бійся боятися, бо боятися – це нормально для нормальної людини (звиняйте за тавтологію)? Якщо я скажу вам, що страх може стати вашим великим вчителем...

Я задумалася, а він, помітивши це, вів далі (щоправда, вже дещо знервованим, підвищеним тоном):

– Я знаю тих новомодних спікєрів, які спершу вселяють страхи у ваші світлі голови, а потім, курва, за ваш гріш вчать вас боротися з ними. Їх нині наплодилось, як грибів після дощу... Вони нав’язують вам манливі ідеї вседозволеного безстрашного життя. Вчать жити на повну і всіма можливими способами позбуватися страху як найбільш небезпечної емоції. А я скажу вам, що страх певною мірою є неймовірно корисним для здорової людини. Він діє як захисний механізм. Він дуже помічний у небезпечних ситуаціях. Він рятує від загроз і навіть може стати каталізатором дивовижних змін на краще, – чоловік вийняв цигарку й, попросивши дозволу, запалив.

– Тобто ви хочете сказати, що страх нам не ворог, а радше друг? – зацікавлено запитала я.

– О боги! Яке ж ви мудре дитя! – відповів старець, обіймаючи мене за передпліччя.

Я знітилась, відсунувшись, а він, помітивши це, припіднявся, став навпроти і заговорив далі, то відводячи погляд вдалину, то дивлячись мені просто у вічі:

– Дитинко, ще раз вам кажу і наголошую: не бійся боятися! Не воюйте зі своїм страхом, не ігноруйте його. Ставтеся до нього як до колєги... Сядьте си з ним, отаково, по-простому... Поговоріть си... Шарніть си якого доброго вина (але тіко чуть, не моцного і не фест солодкого) і заколєгуйте з ним, з тим вашим страхом. Спробуйте зрозуміти свій страх. Чого він тут? Чому прийшов у ваше життя? Хто чи що його викликав? Що йому від вас тре? Спробуйте його відчути і побачити. Спробуйте си уявити його. І не тікайте від нього, не гнівіть го, не кляніть... Полюбіть свій страх, і тоді вам буде легше прийняти його!

– Ойой, полюбити свій страх?! Та то нігди неможливо, прошу пана, – вигукнула я діалектично, помітивши, як мій незнайомець враз змінив стиль лексики.

– Можливо, дитинко, повірте мені, можливо. Все залежить від вашого ставлення до того, що відбувається в житті, від вашої реакції... Ви повинні розуміти, що є речі, які від вас не залежать, а є й такі, на які ви можете вплинути. Потрібно лише мати розум, аби вміти відрізнити перше від другого.

Сивочолий чоловік мило усміхнувся. Витяг з-за пазухи металеву фляшчину, знову зробив ковток, виструнчився і, здійнявши погляд спершу в небо, а потім знову на мене та зробивши вказівний жест правицею, промовисто мовив, мов на одному віддиху:

– ...ми поспішаємо піддатися чужій думці; навіть не намагаємося з’ясувати, що, власне, наводить на нас острах, не намагаємося прогнати його з душі, навпаки, тремтимо й пускаємось навтьоки, наче ті, кого змусила поспіхом покинути табір збита курява, або ті, кого нажахала нісенітниця, яку казна-хто запустив.Не знаю, чому саме надумані страхи так нас тривожать. А втім, що діється насправді, те має свої окреслені межі. Що ж напливає з невідомості, те заполонює нас здогадками, живить здатну на химерні припущення, скаламучену від страху душу. Отож з усіх страхів найшкідливішим, найнепоправнішим є раптовий, сліпий страх: усі інші нехтують думкою, він – розумом. Але поміркуймо над нашим питанням дещо глибше. Хай та чи інша біда справді ймовірна. Та хіба це означає, що вона неминуча? Скільки трапляється такого, на що ми ніколи й не сподівалися! Скільки сподіваного так і не справдилося! Навіть якщо вона таки прийде, та біда, то що ж то за дивна приємність – смакувати її наперед? Не пізно буде плакати й тоді, коли вона постукає у двері. А тим часом сподівайся на краще. Що виграєш? Час! Чимало може трапитись такого, що стане між тобою і вже цілком близькою небезпекою: вона то затримується, то минає, то звалюється на голову комусь іншому. Іноді пожежа давала вихід для втечі; будинок, розсипаючись ущент, обережно покладав когось обіч; меч, що вже торкався шиї, знову було вкладено до піхов, а засуджений на смерть переживав свого ката. Та й сама лиха доля не може похвалитися постійністю. Біда, кажу, може прийти, а може й не прийти; а поки її нема, розраховуй на краще. Деколи, хоч не видно жодних ознак, які вістували б лихо, ми їх самі вигадуємо: то якесь двозначне слово тлумачимо в несприятливий для нас спосіб, то перебільшуємо чиюсь образу – думаємо не про те, наскільки хтось розгніваний тією образою, а про те, скільки його гнів може заподіяти нам зла. Словом, якщо боятись усього, що може статися, то наше життя втрачає свій сенс, а нещастя – свої межі. Ось тут нехай стане тобі в пригоді розсудливість; тут, зібравши всю силу духу, відкинь навіть очевидний страх, а не зможеш, то надією вгамуй страх. І хоч би якою була певність, що біди, яких боїмося, таки прийдуть, ще певнішим є те, що всі наші страхи можуть розвіятись, а сподівання – одурити нас. Отож клади на вагу і страхи, і сподівання; коли не бачитимеш чітко, що переважає, вирішуй на свою користь: вір у те, що миліше тобі.*

Коли я слухала оцей його трихвилинний монолог, мене не покидала думка, що десь я вже це чула чи радше читала ці слова. Виникало таке враження, що сей дивак просто зачитував напам’ять фрагмент якогось тексту...

Помітивши мою задуму, старець вдоволено констатував:

– Сенека. «Моральні листи до Луцилія». Лист XIII.

– Точно! – вигукнула я. – А й справді Сенека! Ти диви, неймовірно, ви цитували його напам’ять?! Капець!

– Що вам відомо про стоїків, прошу пані, та про їхню філософію життя?

– Ну, стоїцизм – це одна з найвпливовіших філософських шкіл античного світу, – чемно промовила я, пригадавши себе старанною другокурсницею, яка складає іспит з філософії. – Основними його принципами є внутрішній спокій і самоконтроль, природний порядок і добродійність; а найвідоміші стоїки – то Марк Аврелій, Епіктет і Сенека, якого ви цитували...

– Хвалю! – аж підстрибнув на місці дивак і знову сьорбнув п’янкий трунок зі своєї фляги. – Але знати теорію стоїцизму – це одне, а от впроваджувати їхні принципи у житті, та ще й у сучасному, то зовсім інше. І воно того варте, прошу пані, повірте мені, воно того варте, і ви того варті, але... – чоловік почав швидко збиратися і рушати з місця.

– Що «але»? – гукнула я йому навздогін.

– Але ви ще до того не доросли, Дзвінко, раз поспішаєте на такі смішні трюнінги (чи як їх там?) на тему подолання страху... Бувайте здорові, пані, і... читайте Сенеку на ніч, – сивочолий дивак так раптово зник, як і з’явився.

Я ж сиділа, мов заціпеніла, на парковій лавочці в середмісті Львова, тримаючи жовту жоржину в руках...

Відтоді минуло багато років. Я не раз бувала на тому місці в парку. Не раз бачила того дивного чоловіка... Щоправда, лишень у своїй уяві, а ще у снах. Наживо ми, на жаль, більше так і не стрічалися. Я досі не знаю нічого про цього чоловіка... Навіть імені його не знаю... Я навіть не певна, чи був тоді цей чоловік при своєму розумі...

Але! Сьогодні вкотре перечитую Сенеку на ніч... Сповідую у житті філософію радості від античних стоїків, пізнала й полюбила всі свої страхи – і вже не боюся боятися.

*Фрагмент iз твору Луцiя Аннея Сенеки «Моральнi листи до Луцилiя». Лист XIII