НЕ ПЛАЧ, ЛЕРО

Зірвавшись з канапи, Лера знов загарбала сукню і так міцно, так боляче стиснула і пригорнула її до себе, наче це і не сукня, а її молодшенька – Анька.

«Ти не можеш так вчинити зі мною! – стогнала вона і несамовито трясла тендітну дівочу сукню. – Тобі завжди дістається найкраще! А як же я?! А де моя сукня?»

Другої весільної сукні вона не знайшла. Шукала скрізь, але марно. Її ніде не було. Ані на поличках у шафі, ні в коробках, ні серед буденних спідниць, сарафанів та сорочок. Скинувши на підлогу піжаму, Лера намагалася влізти в жіночне, тонке плаття сестри. Благала, вмовляла, обіцяла, що стане гарною дружиною, гідною! Але плаття не піддавалося. Воно було затісним і завузьким усюди: в грудях, талії, стегнах. Стрічки врізалися в тіло, корсет не давав вільно дихати, а підступні гачки розходилися врізнобіч. І навіть прозорі спідниці виглядали на ній якось негарно. Наче насміхалися з неї, глузували, дражнили.

Довго стояла навпроти дзеркала засмикана і зарюмсана Лера. Звичайно, їй було кепсько. Їй було дуже шкода себе! Сама лише думка про те, що ексклюзивне вбрання нареченої дістанеться не їй, а сестрі, зчиняла галас в її душі, викликала пекельний біль. Бранка своїх почуттів і страхів, Лера скиглила і молила когось про допомогу. Вона з дитинства мріяла про таку сукню! І про такі рукавички! Мріяла і не збиралася розлучатися з мрією. Але сукня була замалою, і рукавички ніби волали, що не для неї пошиті, що вона не забере їх собі, не заволодіє ними навіть на день! Втім, збурена Лера невтомно чіплялася за мету – вбратися в біле і одружитися всім на зло.

Врешті, панянка зовсім розкисла. Їй здавалося, що її ошукали. Якщо вже плаття для тої Аньки існує – отже, весіллю бути? Але вона цього не допустить. «Це я маю виходити заміж!» Лера прагнула бути в центрі уваги і була певна, що в неї вистачить сил. Треба докласти лише одне-одненьке зусилля – і все буде як годиться. Хто засудить її? Хто зупинить?

Якщо ця казково-охайна сукня не дістанеться їй просто зараз, то і сестрі хай не впаде з неба! Лера все вирішила. І хоч не хотіла бути злою та заздрісною, зупинитися вже не змогла. Немов одержима, вона зім’яла майбутнє своєї сестри і занурила плаття та рукавички в чорну діру пральної машинки. Сховала. А потім втомлено і важко зітхнула. Доведеться із цим якось жити.

Напевно, Лера по-своєму любила малу і, мабуть, бажала їй щастя, але сподівалася, що не настане той день, коли Аня знайде своє весільне вбрання кольору слонової кістки. Знайде і стане щасливою.

Час пішов. Лера сторожко озирнулась. Їй здалося, що хтось все це бачив. Але хто?! Адже поряд з нею нікого.

Пральна машинка усе чула і бачила. Навряд чи вона розуміла, що відбувається, проте під­морг­нула.

– Не плач, Леро, – і запевнила її: – Я – могила!

Вона слугувала шафкою в коридорі. Нею ніхто не користу­вався і не прав у ній брудних речей сотню літ, бо вона їх навчилась жувати й псувати. І принципово не робила їх чистими. Вона здавалась надійним сховищем. Надійнішим за банківський сейф! Саме їй Лера жалілася на несправедливе до неї життя і, врешті, довірила свій особистий секрет. А тоді взяла з неї обіцянку берегти його до кінця свого існування.

Стара пожадлива пралка клялася й божилася, що, доки вітер долі не змінить напрямку, доки не прогримить грім, Анька ні про що не дізнається і оту сукню їй не повернуть.

Від хвилювання Лера ледь не зомліла, але схопилася та й побігла до церкви молитися про своє щасливе майбутнє.

«Хочу заміж!» – не сороми­лася вона просити і намагалась забути про те, що зробила із сестрою. Забути, аби не втратити розум. Лера не знала, що ніхто її не захистить від цих спогадів, бо вони ніколи її не полишать. Вона хрестилася, запалювала свічки, бубоніла якісь незрозумілі слова і відтинала видін­ня, в яких до неї приходила Аня.

Переді мною лежав рукопис майбутньої книги. Написаний простим олівцем, він розкривав усі страшні таємниці. Хто його автор – цього я не знала. На першій сторінці дрібними літерами було написано ім’я моєї сестри. Воно було частиною назви. Скільки часу я просиділа, вдивляючись в це, так добре знайоме мені з дитинства, ім’я? Історія називалася «НЕ ПЛАЧ, ЛЕРО».

Я читала про весільне вбрання і розуміла, що це наше темне минуле. Мені було гірко, авжеж. Втім, навіть найцікавіша історія може здатися прісною, якщо в ній немає ані краплинки гіркоти. Це я так себе заспокоюю і приймаю правду, як лік.

Ми з кузиною давно не спілкуємось, хоча зростали як найрідніші, найближчі. Втім, залишилися тільки спогади. Вони нас споріднюють, а більше зовсім нічого.

Автор знає значно більше, ніж я. Та він не віддав би мені цей рукопис і не розкрив би таку важку таємницю, але бабуся померла і... Лера вирішила продати квартиру. Саме те родинне гніздо, в якому колись ми зростали, де все ще живе минуле. Живе й пам’ятає все до найменших дрібниць.

Стара пралка, немов стара відьма, до кінця свого існування зберігала страшну Лерину таємницю, бо це була її таємниця також. Адже вона заповнила її порожнечу красою і чистотою: органзою, фатином, мереживом – щасливим майбутнім дів­чини. Затулила ним світ прілої печериці, що доживала тут віку. І, хоч скористатись чужим майбутнім пралка, авжеж, не могла, тим не менш, почувалася молодою, прекрасною нареченою. А от коли вітер долі змінив свій напрямок – пробила для неї лиха година. Вона почала чути музику – знайомі мелодії, гру піаніно. Ці звуки бентежили її та лякали, заважали, і зрештою, прогримів грім. Пральна машинка зламалася остаточно. Усе перекинулося і пішло шкереберть!

Вона стрімко почала старіти, усе і всіх забувати та втратила надію пригадати, хто така Аня і чиє це пишне плаття – останній спогад про нього, що заважає їй жити?! Найгірший спогад, що скував її проти волі.

Пральну машинку витягли з глухого кута. Усе своє довге і беззмістовне життя вона стояла біля вхідних дверей і слугувала звичайною тумбою. На неї ставили торби, кидали капелюхи та шалики. Ніхто не заглядав у неї відтоді, як вона сховалася у кутку. Ніхто з людей не цікавився тим, що у неї всередині. Аж раптом Хтось зазирнув у минуле і дістав звідти плаття кольору слонової кістки. Він одразу все зрозумів.

Сукенка виявилася на диво прекрасною, цілою і неушкодженою. Її не торкнувся невпинний час, не зжерла капосна міль. В комплекті до неї йшли рукавички. Ці речі м’які на дотик і ніжні, неначе пелюстки троянди, яку тримали тут бозна-скільки, але вона не зів’яла – вижила.

«Ще не пізно», – майнула думка. Хтось обережно спакував весільний дует: рукавички та плаття, і на одному подиху написав цей рукопис, аби я його прочитала. А у січні відніс усе на пошту, спакував у коробку і відправив як подарунок до дідусевих роковин – двадцять п’ять.

«Чому бути, того не минути», – вирішив він і залишився інкогніто.

Але я здогадалася, хто це. Той, кому було важко, але він це зробив. Зробив це для мене.