ВИШНЕВІ ОЧІ

– Іваницька, всім було сказано прийти сьогодні у вишиванках! А ти знову у своєму траурному…

Іваницька, дрібна, худа, як білка навесні, блимнула на класну блискучими вишнево-карими очима і не забарилася показати зуби:

– Носити вишиванку – це ж наше право, а не обов’язок? А правом я можу і не скористатися.

– Іваницька, не ви… не вимахуйся. Нема у тебе вишиванки. Ніхто своєї ношеної цього разу не віддав… – сичав хтось із невеличкого натовпу. Та Іваницька не чула або ж гарно вдавала, що не чує.

Лариса Дмитрівна, огрядна, монументальної статури, з твердим гранітним бюстом і свинцевим задом, здатним невтомно сидіти над говерлами учнівських зошитів, якусь мить дивилася на Іваницьку специфічним гидливо-співчутливим поглядом і зібралася було сказати їй щось докірливе, та Іваницька,...