ВИШНЕВІ ОЧІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

19 березня 20:42

437

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ексклюзив

– Іваницька, всім було сказано прийти сьогодні у вишиванках! А ти знову у своєму траурному…

Іваницька, дрібна, худа, як білка навесні, блимнула на класну блискучими вишнево-карими очима і не забарилася показати зуби:

– Носити вишиванку – це ж наше право, а не обов’язок? А правом я можу і не скористатися.

– Іваницька, не ви… не вимахуйся. Нема у тебе вишиванки. Ніхто своєї ношеної цього разу не віддав… – сичав хтось із невеличкого натовпу. Та Іваницька не чула або ж гарно вдавала, що не чує.

Лариса Дмитрівна, огрядна, монументальної статури, з твердим гранітним бюстом і свинцевим задом, здатним невтомно сидіти над говерлами учнівських зошитів, якусь мить дивилася на Іваницьку специфічним гидливо-співчутливим поглядом і зібралася було сказати їй щось докірливе, та Іваницька, яка вочевидь не була готовою до тривалої суперечки, просто вшилася геть. Вміння отак просто зникати, наче й не було тут ніякої Іваницької, виявилося чи не єдиною перевагою її дрібної статури. Загалом її б мали назвати якось по-іншому, довге важке ім’я Маргарита Іваницькій категорично не пасувало.

Класі у третьому хтось із хлопців почав було називати її Маргарином, та не прижилося. Марго – це взагалі було ні в тин, ні в ворота. Марго позаочі називали вчительку французької мови Маргариту Вікторівну, пофарбовану в рудий колір, із яскравим макіяжем та в запаморочливих костюмах. Марго вже років двадцять не виходила з тридцятирічного віку, обожнювала вузькі спідниці, довжину яких та ж Лариса Дмитрівна називала «на межі здорового глузду», і всюди залишала задушливий аромат парфумів, від яких цілком можна було втратити свідомість. Отакими мають бути Маргарити. Тому Іваницька до дев’ятого класу залишалася просто Іваницькою – в чорних худі невизначеного розміру, з волоссям, яке вічно спадає на очі, з посередньою успішністю та невизначеними планами на майбутнє.

Та Лариса Дмитрівна невизначеності не любила понад усе на світі, тому розмову з Іваницькою вона вважала просто відтермінованою. Загнати Іваницьку в пастку було неважко – сьомим уроком у четвер у дев’ятому класі була українська література, Лариса Дмитрівна просто затримала Іваницьку після заняття.

– Ну що з тобою відбувається? – Лариса Дмитрівна намагалася видобувати із себе співчутливі, майже материнські інтонації. – Ти була такою чудовою дівчинкою, і вчилася добре. А як на конкурсі патріотичної поезії виступала! Пам’ятаєш? У п’ятому класі. І в шостому…

О так, вона пам’ятає. Свої нескінченні потуги навчитися розповідати патріотичний вірш із максимальним драматизмом, із надривом, як треба. Проте в неї не виходило, і Лариса Дмитрівна починала дратуватися:

– Іваницька, як ти не розумієш! Люди серце, душу вкладали в ці рядки! Їм боліло, Іваницька, розумієш?

Іваницька, для якої Лариса Дмитрівна тоді ще була авторитетом, витріщала свої великі блискучі очі, дивилася на вчительку з відтінком остраху, як ото кошеня, що не розуміє, чого його тицяють писком у зроблену щойно калюжу. Іваницька, власне, теж не розуміла – половини слів у віршах, неодмінних страждань, благань і смерті. Про смерть узагалі тямила мало. Вона ледь пригадувала смерть бабусі – звичайний відхід із життя літньої людини, яка довго хворіла. Вона і бабусю ледь пригадувала. Не знала, якого бабуся була зросту, бо пам’ятала її тільки в горизонтальному, так би мовити, положенні – на дивані під ковдрою. Ще пам’ятає тонкі руки із синіми випуклими венами та повіки. Повіки видавалися надто великими, тому збиралися над очима незліченними складками. Смерть для Іваницької мала вигляд порожнього дивана в бабусиній кімнаті та важкий запах, що довго не вивітрювався. А про героїчну смерть за батьківщину Іваницька тоді нічогісінько не знала. Тому й посіла на конкурсі третє місце.

А Лариса Дмитрівна тим часом усе не вгавала:

– ...Може, в тебе трапилося щось? Може, вдома у вас…?

– Усе нормально вдома. Мама працює, ми з Нікою в школу ходимо.

– Може, у вас… Може, мама… Ну… – Лариса Дмитрівна чомусь не наважувалася запитати. Іваницька знала, до чого веде вчителька, та з цікавістю спостерігала, як та мордується, підбираючи слова. – Може, у вас вітчим з’явився?

– Ні, – усміхнулася Іваницька, шкодуючи між тим, що її дрібна розвага так швидко закінчилася.

– Ти вже вирішила, куди вступатимеш? Чи в десятий клас підеш? – різко змінила тему Лариса Дмитрівна.

– Ні, – знизала плечима Іваницька. – У коледж якийсь, напевне.

– Уже березень, не відкладай до останнього дня…

Усе, Лариса Дмитрівна чесно провела бесіду і виконала свій педагогічний обов’язок, тому Іваницька отримала тимчасову свободу. Добре, якщо вона піде в коледж. Не те щоб класна Іваницької не любила, та впродовж останнього часу вона породжувала якесь маловиразне педагогічне занепокоєння. Хоч би не утнула щось…

Минулого місяця дев’яті класи писали есе. О, Лариса Дмитрівна це обожнювала!

– Ви повинні вміти формулювати думки! Особливо письмово! Мати власний погляд! Ерудицію! – класна, мабуть, вирішила тоді, що вона на мітингу, і їй от-от заплескає радісний натовп. І задала тему есе – «Моє розуміння поняття патріотизм». На злобу дня, так би мовити. На щастя, есе задали додому, сопіти у класі, вичавлючи із себе «власну думку», не доведеться. Удома Іваницька, як, мабуть, і більшість однокласників, полізла шукати ідеї в інтернет і раптом захопилася.

«Я не впевнена, що хочу бути патріотом.

Усюди пишуть, що патріотизм – це любов до Батьківщини, так? А Батьківщина – це твій дім, твоє місто, твоя країна… Я не люблю нашого дому. Тут холодно взимку і сиро восени та навесні. Смердить цвіллю, хоч мама й старається її вивести. Не люблю сірих будинків і брудних вулиць, не люблю, коли зрізують дерева, бо сусідові треба паркувати машину.

Чи бути патріотом – означає любити інших людей, громадян країни? Я люблю маму та сестричку, я навіть бабусю люблю, хоч погано її пам’ятаю, бо вона давно померла. Я не можу любити незнайомих людей, а знайомих – не хочу. Не хочу любити батька, який нас покинув, не хочу називати бабусею його матір, бо вона погана людина. Не хочу любити сусідів-дегенератів, які галасують уночі, які викидають нам під вікно своє сміття і отруїли безпритульного кота.

Я майже доросла. Я хочу отримати якусь класну професію й багато заробляти. Я розумію, чому потрібно платити податки і що хабарі – це погано. Я думаю, що зможу навчитися робити щось гарне і цим принесу користь собі й іншим. Але визначення патріотизму говорить, що якщо я хочу бути патріотом, то повинна бути готовою ризикнути життям чи навіть померти за Батьківщину. А я не хочу помирати. Я хочу жити. Тому я не впевнена, що хочу бути патріотом.»

Іваницька писала азартно, з відчуттям людини, якій є що сказати. Дописала, видихнула, заплющила на кілька секунд втомлені очі. Тоді перечитала свою писанину, видерла аркуш, зібгала, знайшла в мережі сайт із готовими учнівськими творами і переписала якийсь стандартно-мажорний текст.

Вона давно вже втямила, що випендрюватися – погана ідея.

На шкільному ґанку порожньо, Іваницька постояла кілька хвилин, обмірковуючи, куди б податися, а тоді зрештою пішла додому, залишаючи позаду триповерхову школу із ґратами на вікнах кабінету інформатики, новенькими жалюзі в кабінеті хімії і гранітною дошкою на фасаді. На дошці – портрет юнака й напис товстими літерами «Герої не вмирають!» І ще щось дрібними, ніхто цього не читає. Дошку почепили ще в жовтні. За довгі зимові місяці чорний блискучий граніт вкрився негарною сивою плівкою, вінок, почеплений під дошкою, давно засох, жовто-блакитна стрічка вигоріла на сонці, і вся ця композиція породила в Іваницької дивну суміш почуттів – злості, суму та пекучого сорому.

Дідько, вони ж навіть знайомими не були. Тобто вона, Іваницька, Влада Кузьменка знала. Вперше його побачила… у третьому класі. Він прийшов забрати з групи продовженого дня свою сестру Віку, однокласницю Іваницької. Збоку це, мабуть, мало кумедний вигляд: Влад кличе Віку, Віка скиглить, бо не хоче переривати якісь серйозні дівчачі балачки і відповідно йти додому, Іваницька дивиться на Влада, роззявивши рота. Та ніхто не спостерігав за цим збоку, і вже точно ніхто не дивився на миршаву Іваницьку. Влад ніяково усміхався, бо капосна Віка його не слухала, а Іваницька від тієї усмішки раптом стала радісною-радісною, наче їй щойно просто так подарували цілу шоколадку й наказали ні з ким не ділитися. Мабуть, у сподіванні тієї неочікуваної, а тому такої потужної радості Іваницька тепер чекала на Влада щодня. Він приходив по Віку не щодня, частіше Віку забирав похмурий дідусь або метушлива мама. Тому поява Влада щоразу була особливою подією в нудному житті Іваницької. Вона розглядала його цілком безсоромно, вивчала його з пильністю слідчого та із захопленням митця. Усі різновиди його усмішок, як він морщить чоло, і на переніссі утворюються дві складки, схожі на стовбур дерева, як він відкидає з чола волосся, таким чудовим недбалим рухом, як проводить рукою по власній потилиці, де волосся настовбурчується коротким їжачком…

Класі в четвертому Іваницька на кілька місяців закохалася у новенького Артема, та швидко розчарувалася. Артем виявився цілковитим придурком – понад усе любив гасати з іншими хлопцями, немилосердно пітнів, його розпашіле обличчя вкривали гидкі рожеві плями, волосся прилипало до спітнілого чола. На Іваницьку він не зважав, от зовсім не зважав, так, наче вона була привидом, порожнім місцем. Якось в азарті чергової гонитви зачепив її плечем і був страшенно здивованим, що тут якась перепона, нічого ж не було… Мабуть, те зіткнення вибило з Іваницької все кохання, і вона знову згадала про Влада. По Віку він, звісно, більше не приходив, відповідно Іваницька була позбавлена змоги споглядати і тихо тішитися дивним млосним відчуттям, яке виникало десь під ребрами й падало в живіт, наче великий шматок морозива – солодко і холодно водночас.

Вихід із ситуації виявився простим і очевидним: Іваницька, як справжня шпигунка, простежила за Вікою, щоб побачити, до якого будинку вона піде і в який під’їзд зайде. Віка зайшла у другий під’їзд дев’ятиповерхівки. Іваницькій це подвір’я не подобалося, тут було мало дерев та кущів і лавок лише дві, та й ті посередині подвір’я на дитмайданчику. Тут стирчати – погана ідея, тут вона впадатиме у вічі. Зрештою, натрапила на колоду, яку хтось вельми вдало лишив коло старих іржавих гаражів. Гаражі стояли у глибині двору, проте під’їзд звідти добре видно. Відтепер це місце стало її спостережним пунктом, якщо, звісно, його не встигали зайняти раніше. Кілька разів тут сиділи якісь підлітки, трохи випивали, сміливо палили цигарки і гучно, наче збуджені сороки, обговорювали щось, пересипаючи балачку веселим матюччям. Та зазвичай колода була вільною, тільки одного разу Іваницьку добряче налякав чоловік, який, очевидно, ходив за гаражі справити потребу. Іваницька, яка саме намагалася сісти на колоду, скрикнула й відсахнулася. Чоловік, як їй видалося, теж смикнувся від несподіванки і швидко пішов геть.

Вона й сама не знала, навіщо сюди приходила. Ну, чесно, шансів побачити Влада було мало, і за кілька місяців їй це вдалося лише п’ять разів – тричі він ішов кудись зі спортивною сумкою, одного разу повертався додому з якимось хлопцем, ще якось вибіг з під’їзду, кудись поспішав. Іваницька довший час не була впевнена, що то він, і не знала, зараховувати той раз чи ні.

То ж чому вона сюди приходила?

Удома молодша сестра, набридлива, з нескінченними дитячими проблемами і драмами. І не було від неї Іваницькій спокою та порятунку, бо ж кімнату вони ділили на двох. Мама приходила пізно, втомлена, з розмовами до Маргарити не лізла, бо й сама сил на балачки не мала. Мама працювала адміністратором у мережевому магазині продуктів і «тягнула» доньок фактично самотужки, оскільки з їхнім батьком давно розлучилася і на аліменти з його боку не сподівалася. Хронічно безробітний, миршавий, напівлисий Іваницький залишив дітям непоказне прізвище і всевидяче око своєї матері. Цього разу свекруха була з «гостинцями» – принесла дві мандаринки. Ну, щоб порівну – кожній внучці мандаринку. Одну. Навіщо більше, діатез же буде.

Бабусі з батькового боку Іваницька відверто не любила і щиро дивувалася, коли її ж власна мама починала кволо захищати свекруху та просила доньку принаймні не хамити «бабусі». А не хамити було неможливо, ну справді. Злісна баба приходила двічі на місяць «провідати внучок», хоч насправді пильно стежила, чи не завела колишня невістка собі коханця, адже така розпуста обов’язково зруйнує психіку сердешних діточок. А пильнувати треба, бо те, що невістка – курва, вона синові прямо говорила ще в ті часи, коли він мав дурість бути одруженим.

– І меншенька ну зовсім на тебе не схожа! – безапеляційно стверджувала свекруха, бо її око точніше за аналіз ДНК, а материнське серце не здатне помилятися.

Невістка дивилася на дочок і пересмикувала плечима, видавалося, що їй холодно. Обоє дівчат, схожих між собою, успадкували батькову миршавість, гостроносість і здатність ушиватися якнайдалі за несприятливих обставин. Молодшій хоч материне гарне волосся дісталося, а Маргариті не пощастило – рідкуваті пасма невиразного русо-мишачого кольору вона із восьмого класу фарбувала на чорне. І якщо наймолодша Іваницька дратувала бабу своїм сумнівним походженням, то старша, точно-таки рідна внучка, дратувала, видавалося, самим фактом свого існування.

– Ти ж дівчинка! Як ти можеш отак ходити? Ну поглянь на себе, в чорному вся, як ворона! У тебе що, одягу нормального нема? Мати не купує? – Іваницька мовчала, зціпила зуби і мовчала, мама ж просила… Та баба наривалася далі: – Слухайте, а чого, як не зайду, у вас так брудно? Три жінки хаті, а у вас он павутиною все заросло! І посуд не митий! Учорашній, мабуть. Ну ти – ясно, ти завжди нечупарою була, але ж дівчата! Дівчата! Хто ж їх заміж таких візьме!

Зазвичай на цьому етапі Маргарита не витримувала і починала щось волати бабі у відповідь, та стара за словом у кишеню не лізла й наступну лекцію видавала на тему педагогічної нездатності колишньої невістки…

– Ти чуєш? Ти чуєш?! Як вона з дорослими розмовляє! Їж же лише дванадцять років! А далі? Далі що буде?!

Іваницька втікала, сюди, в цей двір, до гаражів, на колоду. Наче вже й не чекала на появу Влада, просто так сюди йшла. За звичкою, мабуть. Хоч про одну пригоду вона згадувала із задоволенням. Подумки поверталася в ту мить, щоб пережити хоч бліду копію тих яскравих емоцій…

Вона була в сьомому класі, тягнулися нудні місяці коронавірусного карантину, Іваницька, змушена ділити зі сестрою один планшет на двох, вирішила, що науки на нині досить, і подалася гуляти. Спиняти її було нікому, мати на роботі. Був кінець жовтня, по обіді небо затяглося важкими хмарами, Іваницька, яка необачно одягнула легку куртку, добряче змерзла, тому, мабуть, і наважилася зайти в той під’їзд. Ні, це була не рішучість, а дивний стан, сонна млявість і єдине бажання зігрітися. «Можна піднятися ліфтом на дев’ятий поверх, а тоді повільно спускатися донизу… Може, вдасться почути його голос з-за дверей…» Думки в голові Іваницької теж були замерзлими. Їй пощастило – якась тітка виходила з під’їзду. Дівчина просковзнула досередини так швидко, що огрядна пані навіть не втямила, чи справді тут хтось був, чи, може, їй здалося. Втішена тим, що перша частина плану так легко вдалася, Маргарита натиснула на кнопку ліфта. Вона начебто почула, що двері під’їзду відчинилися і, мабуть, впустили когось досередини, та залишки сонної млявості наказали їй на таке не зважати. Під’їхав ліфт, Іваницька легковажно ступила в кабіну і тієї ж миті зрозуміла, що хтось зайшов за нею слідом. У голові промайнули всі лякалки про маніяків, Іваницька озирнулася і… забула, як дихати. Прямісінько перед її носом стояв Влад, його губи ворушилися, та Іваницька не розуміла слів.

– Тобі на який поверх?

Іваницька намагалася ковтнути слину, та в роті було сухо-сухісінько. Влад натиснув на шостий, вийняв телефон і почав щось гортати. Маргарита притиснулася спиною до запльованої стіни ліфта і все ще не дихала. За кілька секунд Влад вийшов, з неї злетіли чари і вона натиснула на кнопку «9»... Вийшла з ліфта, негнучкими ногами піднялася вище, туди, де був заґратований вхід на горище. Відчула, як раптом кров шугонула в голову, обличчя почало пашіти, а ноги тримати відмовилися. Сіла на сходи, спробувала усвідомити, що ото щойно трапилося.

Згодом вона знову і знову прокручувала в голові кожен кадр тієї зустрічі. Пригадувала найдрібніші риси Владового обличчя, інтонації голосу, запах… Вона майже впевнена, що чула запах його парфумів. Намагалася фантазувати, уявити себе його дівчиною. Триматися за руки в уяві вдавалося, а от далі… Іваницька заплющувала очі й майже відчувала, як Влад проводить пальцями її обличчям, як нахиляється до неї, цілує і… От тут її фантазія впиралася у звичайний брак досвіду.

Коли почалася війна, восьмикласниця Іваницька майже забула про своє чудернацьке перше кохання. У школі коїлося казна-що, їх знову виперли на дистанційне навчання, від сирен повітряної тривоги холонуло в серці, та найгірше було те, що мама метушилася – ніяк не могла вирішити, залишатися їм тут чи «їхати за кордон, як усі нормальні люди». Вирішили залишатися. Наступної осені всіх попустило – до сирен звикли, так-сяк обладнали під бомбосховище шкільний підвал, і в дев’ятому класі Іваницька повернулася до навчання. Звістка про те, що Влада мобілізували ще пів року тому, торішнього березня, застала Іваницьку в найнесподіваніший спосіб – їй сказала мама, яка прийшла з батьківських зборів.

– Знаєш, у твоєї однокласниці брат, виявляється, загинув… – Іваницька підвела на маму свої вишневі очі, й мамі на мить видалося, що ті очі стали геть чорними. Як непроглядна ніч за вікном, коли не знаєш, чи буде світанок.

От і все. А Іваницька навіть не знала, що його мобілізували. Та що вона взагалі знала, нікчемна миршава Іваницька? Що звали його Владом, що було йому двадцять чотири, що мав він сірі очі й умів отак гарно відкидати волосся з чола. От і все.

На освячення меморіальної дошки Іваницька не ходила. Нічого їй там робити.