ВИРВАНЕ СЕРЦЕ

Блондинка киває і мовчить. Як пояснити іншим, що ти не радієш, випадково почувши його голос? Як пояснити, що це неймовірно боляче? Як пояснити, що ти настільки любиш, що не можеш про нього говорити?

– Не вмикай, – зупинила подругу, вчасно помітивши, що та потягнулася до кнопки радіо.

Ліз зиркнула на неї. Зчитавши її стан, послухалась і повезла додому.

А Міка втупилась у вікно. Чи бачила вона дерева на узбіччі та квіти на клумбах? Людей на вулицях і будівлі, у яких кипить життя? Не бачила й не чула. До самого дому і слова не проронила. Та пісня, той голос відправили її в часі на десять років назад. Коли вона була ще маленькою дівчинкою, яка ще дуже мало знає про світ. Та й світ їй не потрібен. Бо поруч – її власне сонце, що допомагає зростати, і власний дощ, що живить її коріння. Перед очима – знову той день. Все зупинилося. Світ зупинився,
перевернувся, розколовся на тисячі шматочків. І її тато в крові. А вона дивиться на це й не може поворухнутися, крикнути, вдихнути… Її тато в крові!

Як дістались до її будинку – чорт його знає. Настільки у своїх почуттях і спогадах, що ледве винирнула з них, коли машина зупинилася. Попрощалася з Ліз. Подруга явно переживала. Пропонувала залишитись, вкотре сказала про лікарню. Але Мікаель не допоможе ні друг, ні лікар. Ніхто не допоможе. Як рослина може жити, якщо сонце згасло і дощ пропав?

Зачинилася в спальні. Лиш тут відчула себе в безпеці. Лиш тут вона контролює, коли і як зіткнеться зі своїм болем. Або не зіткнеться взагалі. Лиш тут могла відпустити свої почуття. Трішки, бо боялася, що, давши їм волю, просто помре чи збожеволіє. Дістала із шухляди фотоальбом. Фотографії її сім’ї. Домашні фото її тата, яких ніколи не бачив світ. Вони тут такі щасливі, такі веселі. Граються, сміються, обіймаються, готують їсти.

Міка перегортає фото за фото, проводить пальцями по рідному обличчю. Усміхається, доки щоками котяться сльози, а в душі кровоточить рана. Натискає плеєр. Дорогий голос шепоче, що вона не сама, що він з нею. Хоч як би далеко були одне від одного, вони разом. Ридає навзрид. У голові пролітають спогади, наче метеори. Швидко спалахують і миттєво гаснуть. Зривається на крик, бо вже не втримує в собі урагану емоцій. Притискає до грудей фотоальбом і плаче, сидячи на підлозі, розхитуючись із боку в бік.

Як жити? Як існувати? Як виходити з дому? Якщо завжди натикаєшся на нього. Бо він усюди: у магазині, в таксі, у фільмах, у книгах, на рингтонах мобільних, на футболках і світшотах, у газетах і журналах, у мюзиклах і п’єсах. Завжди він. Усюди він. Як навчитися не чути і не бачити? Як навчитися не реагувати? Як загнати цей біль так глибоко, щоб до нього не доторкнулася музика? Як же давати раду з усім цим?

– Міко, – ніжно покликав рідний голос.

– Тату? – підвелася з підлоги.

Біля неї стояв чоловік у футболці зі смішним написом. Саме таку він вдягнув на її останній день народження, проведений з ним. Кидається в його обійми. І тільки за декілька хвилин запитує себе:

– Це сон?

– Так, ти спиш, – киває.

– Тату, я так за тобою сумую. Мені так тебе бракує.

– І я за тобою сумую, – визнає чоловік.

– Мені так боляче, – ховає обличчя в нього на грудях. – Я не можу жити без тебе.

– Як це – без мене? Те, що моє тіло померло, не означає, що я тебе покинув. Я завжди поруч.

– Я цього не відчуваю.

– Бо тікаєш. Як сьогодні.

– Сьогодні?

Дві пари очей зустрілися. Заплакані й здивовані блакитні з карими, що наповнені турботою і любов’ю.

– Думаєш, та пісня в магазині – випадковість? Доню, таким способом я намагався увесь цей час показати, що я з тобою.

– Мені боляче чути. Боляче згадувати. Відразу спливає, як тебе… Як ти…

Вона не могла вимовити. Не могла на­звати те, що сталося того триклятого дня.

– Мені дуже шкода, що тобі довелося таке пережити. Я не зміг захистити від кошмару.

Мікаела кивнула. Тата вона точно не звинувачувала в смерті. Винен його вбивця.

– Коли почуєш мою пісню, згадай щось позитивне. Згадай, що це я надсилаю тобі привіт. Що я все ще поряд із тобою і люблю тебе.

– І я люблю тебе, тату, – шепоче, притуляючись. – Як же мені хочеться розказати тобі про все, що відбувається в моєму житті. Часом бракує твоєї поради. Так складно жити без тебе…

– То й розказуй. А я тебе почую. Уві сні пошлю тобі пораду. Своєю музикою скажу, що люблю тебе. Лиш пам’ятай: це я і я поруч.

Міка всміхнулася, поцілувала тата в щоку.

– Ти справді поруч зі мною завжди?

– Завжди, – погладив її густе біляве волосся, розчиняючись у ранковому серпанку.

Порив вітру скинув з ліжка покривало, що опустилося на дівчину на підлозі. Вона нарешті розправилась, заспокоївшись і зігрівшись. Той самий вітер потріпав волосся. І Міка щасливо всміхнулася, вважаючи уві сні, що це зробив її тато. Його ж голос лине з плеєра, вже не завдаючи болю, а навпаки – даруючи любов і надію, зцілюючи вирване серце.

Лідія МІЩЕНКО