ВІРУС ЩАСЛИВОЇ ЛЮДИНИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

09 лютого 09:01

449

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Цьогоріч Богдана вперше святкувала Різдво з новою родиною. Ніколи не любила знімати прикраси з новорічної ялинки, тож відтягувала цей момент і тепер, так довго, як тільки могла. Здавалося, ніби частинка сподівань, мрій, обіцянок складалася разом із червоними та сріблястими кульками-прикрасами назад, у простору коробку.

А так хотілося, щоб здійснювалися всі бажання, не лише великі, а й дрібненькі, бо саме вони згодом наповнять тебе вщерть щасливими митями, супроводжуватимуть упродовж усього року теплим затишком, сміхом. І коли твоя душа наповниться з трепетом радістю від здійснених маленьких забаганок-мрій, виявиться, що ти здатний відчути вищий ступінь щастя і випадково можеш інфікувати близьких ВЩЛ – вірусом щасливої людини. От і Богданка була поширювачем такого вірусу, і коли вже приходила в чиєсь життя, неодмінно залишала світло.

Із майбутнім чоловіком Богдана познайомилася, коли приїхала на гостину в село до подружки, з якою разом навчалися в «політехніці». Назар у той час теж був студентом останнього курсу філологічного факультету. Сіроокий юнак закохався в усміхнену Богданку з першого погляду. Коли зробив пропозицію дівчині одружитися, настав час знайомства з батьками. Назар був схожий на батька – добрий, щирий, веселої вдачі. Але матінка майбутнього нареченого виявилася не простою жіночкою, це була снігова королева й уособлення авторитаризму водночас. Усі важливі рішення в цій родині однозначно ухвалювала вона. Олена Іванівна працювала завідувачкою відділу освіти в невеличкій громаді – суворий і вибагливий керівник. Особливості її непростого характеру відзначали й у родинному колі: догодити жінці було нелегко. Заперечувати та наполягати на своєму – це марно витрачати час під час діалогу зі свекрухою. Бо на кожні «А може спробуємо…», «А якщо зробити так» було коротке тверде «Ні!». Вона мала завжди ставити жирну крапочку в усьому, так би мовити, викарбувати зверху умовного аркуша курсивом ЗАТВЕРДЖУЮ.

Невістка – чужа кістка. Богдана це добре засвоїла за пів року на власному досвіді, відчула на своїй шкурі всі тонкощі міжособистісних сімейних стосунків. Напередодні Нового року дівчина влаштувалася на посаду економіста в місцевій агрофірмі. Назар працював у сільській школі вчителем. Власного житла вони ще не придбали, а щоб молодята винаймали квартиру – свекруха категорично була проти.

– А що люди скажуть? – театрально торкалася чола мама Олена. – Таку хатину збудували з батьком, для всієї родини планували, з усіма побутовими умовами.

– Ну, й правда, Богданко, навіщо щось шукати, чужими квартирами поневірятися? – підтримував Назар свою матір.

– Ти оце, як наводиш лад у кухні, Богдано, то павутиння знімай, бо павуки вже гойдаються у закутках, – не забувала дорікнути Олена Іванівна.

– Тільки ж у вихідні павуків полохала. Не завадило б іще тарганів з вашої голови спровадити, – тихо промовила невістка й усміхнулася. Богдана не дуже переймалася доріканнями Олени Іванівни. Відчувала, що під сніговою бронею звичайна любляча дружина та матір, яка чомусь боялася виявляти справжні емоції.

Назар

Він кохав свою дружину. Любив матір. Часом опинявся перед вибором: як підтримати й не образити? Усвідомлював, що мати іноді відверто несправедливо критикує його дружину.

– Мамо, я кохаю Богданку, це моє життя, мій вибір. І я не дозволю її ображати. Ти теж найдорожча мені людина, бо ти моя мати. Не змушуй мене робити вибір. Інакше нам доведеться орендувати помешкання, – пригорнув її до серця, як колись вона його малого.

Після слів Назара Олена Іванівна почала менше прискіпуватися до невістки.

Батько Назара

Свекор, Дмитро Іванович, одразу знайшов спільну мову з невісткою. Називав її дочкою. Він щиро радів синовому щастю. Сусіди називали його підкаблучником. Співчували, бо та зміючка Оленка чоловіка причарувала, розуму позбавила – а як іще можна було пояснити те, що стільки років її терпить. З друзями чарку випити відмовляється, усе в сім’ю тягне, а якщо щось не по-Оленчиному зробить, то ночує, певне, в льосі – не інакше, як якогось зілля підлила, поробила! Так бачили збоку сусіди й друзі найкращого батька та сім’янина. Дмитро Іванович на те лиш усміхався. Щастя любить тишу. Нехай собі думають дурниці й далі, співчувають бідолашному Дмитрикові, а він – найщасливіший. І ніякий він не підкаблучник, а коханий чоловік!

Олена Іванівна

«І навіщо сказала за тих павуків Богданці? Старається невістка догодити, кохає сина, ну хіба ще щось треба?» – дорікала сама собі Олена Іванівна.

Після Нового року зима остаточно вирішила господарювати у своїх володіннях. Засніжило, хурделиця не вщухала другу добу. Сипало снігом, замітало міста і села, поля й садки. Сніжинки тішилися, кружляли в химерному танці. Олена йшла на роботу. Посковзнулася, тільки й встигла виставити руки наперед себе, впала. Шалений біль в одну мить наскрізь пронизав вогнем від кінчиків пальців до лопаток. Олена була на межі, ще мить і знепритомніє. Дбайливі кремезні руки перехожих підхопили її з обох боків, підтримали, аби підійнялася та встояла на місці. Кисті її рук синіли, за секунди перетворювалися на нерухомі колоди.

Олена Іванівна жодного разу не була на лікарняному. Не хворіла, а може, не помічала, що має часом незадовільний стан здоров’я й потребує лікувальних чи профілактичних заходів. Уявляла себе сильною, незламною. Але кістки, на жаль, мають іноді властивість ламатися. А разом із переломом зап’ясть на обох руках надломилася й уся вона, Олена Іванівна, з маківки до п’яток. Уся її вдавана міць похитнулася. Плакала, як мале дитя, даючи змогу емоціям і почуттям вилитися назовні. Дмитро обіймав дружину, гладив її волосся, втішав. Гойдав на колінах, а вона, поклавши свою голову на його плече, засинала тривожним сном.

– Мамо, прокидайтеся, вже десята година, – почула Олена крізь сон.

Біля її ліжка стояла усміхнена Богданка. Уперше назвала Олену мамою. Невістка з тацею в руках присіла на край ліжка. У кімнаті стояв стійкий аромат какао, такий, як колись готувала Оленчина мама в дитинстві, зварений на молоці, а не просто залитий окропом. Біля великого горнятка лежали блакитна паперова троянда із серветки та декілька сирників.

– Богданко, мені не приписували ліжковий режим, я можу піднятися і підійти до столу.

– Спробуйте трішки «похворіти», вам не завадить відлежатися та відпочити, – засміялася невістка. – А я вас погодую.

– Дякую, дитинко.

Олена насправді була вдячною Богданці. Як давно вона не пила справжнього какао! А ще із сирниками. Олені так хотілося бути сильною, незалежною. Такою, щоб любили, поважали, а часом – боялися. Бо колись, у далекому дитинстві, вона сиділа з молодшим братиком під столом, а п’яний батько гепав по стільниці й кричав: «Учіться, діти, життя! Хто сильніший, того й правда! І не здумайте киснути та рюмсати, бо я не люблю того…».

Одного дня прийшла до їхнього дому Богданка й інфікувала всю родину ВЩЛ. А згодом заварила какао на молоці, насмажила сирників з родзинками, ніби знала, що їй, Олені, так бракує солодких миттєвостей. Допомагала вмити обличчя та нанести зволожувальну маску-панду з кумедними чорними цятками. Олена Іванівна сміялася від душі з Богданкою, дивилася у дзеркало, а бачила усміхнене ведмежа. А ще, виявляється, невістка вміє грати на гітарі та співати чуттєвих пісень!

Щастя тут. Зовсім поряд. Варто лише простягнути руку теплим спогадам, світлим починанням, усміхнутися сьогоденню, на мить уникнути негативних думок, замріятися, помітити того, хто насправді щасливий, – і ти під загрозою. Стережися, бо якщо утратиш пильність, тоді на сто відсотків підхопиш вірус щасливої людини, а вакцини від нього ще не винайшли.