ВИРОДОК

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

04 серпня 20:18

455

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Непроста доля

Надія задумливо розглядала викладену на прилавку вишукану жіночу білизну. Заздалегідь знала, що неодмінно купуватиме. Вагалася, яку саме вибрати. Усе таке гарне! Усе таке дороге! Але вона купить. Її коханець – чоловік зі смаком. Надія мусить виглядати спокусливо, особливо тоді, коли вони наодинці. Тож нехай віддасть усе до копійки з тих грошей, які отримувала як мати-одиначка, та вона придбає собі гарне спіднє.

– Мамочко! – шарпала її за спідницю чотирирічна Даринка, – купи мені он ту ляльку з довгим волоссям.

– Дай мене спокій! – гаркнула сердито Надія.

Мала, знаючи сувору вдачу своєї матері, змовкла. Дивилась благально великими синіми очима, повними сліз, то на матір, то на продавчиню і мовчала.

– Узяла б дитині ляльку. За її гроші скуповуєшся. До того ж лялька коштує удвічі менше, ніж оця білизна, – промовила продавчиня. Їй було дуже шкода малої Даринки. Дівчинка завжди носила поношені речі, які отримувала від селян, діти яких повиростали з тієї одежини. Щомісяця Надія, отримавши гроші, заходила до крамниці, та доньці нічого не купувала. Витрачала на себе всі ті невеликі кошти.

– Не пхайте свого носа до чужого корита, – грубо відрізала молода мати. – Ваша справа – торгувати, тож торгуйте. Мені ваші поради не потрібні, сама дам собі раду.

Продавчиня змовчала. Не хотіла сваритися. Вона, як і всі в селі, знала, що завжди непривітна, невдоволена життям Надія має скандальну вдачу. Десь у глибині душі співчувала молодиці. Її, п’ятнадцятирічну й уже вагітну, привезла в село до свекрухи мати-п’яничка. Відтоді мати Надії в селі не з’являлась. Баба Ганна була рада живій душі в хаті. Онуку прийняла тепло. Правнуку Даринку залюбки доглядала. Та, на жаль, недовго. Малій іще й року не виповнилось, як баба Ганна спочила навіки. З Надії була така мати, як із гарбузиння мотузка. Амбітна, самозакохана, вона турбувалась лише про себе. Дочкою переймалась мало. До селян ставилась зневажливо. Не зважала на те, що сусіди допомагали чим могли. Отримувала ту допомогу з кривою посмішкою на вустах, ніби послугу робила.

На відміну від неї, Даринка росла привітною, доброю та веселою. У дитячому садочку дівчинку любили й шкодували. Невідомо чому, та Надію це обурювало.

– Не привчайте її до ласки, – суворо дорікала вихователькам, – це в її житті зайве. А потім штурляла малу так, що та мало не падала. – Ніжності тобі захотілось? А лозини не бажаєш?

Ніхто в селі не розумів такого ставлення до дитини. Доти, поки Надія сама пояснила голові сільської ради:

– Я ставлюсь до своєї дочки так, як моя мати ставилась до мене. Інших стосунків між матір’ю та дитиною не знаю. Я виросла в таких умовах. І вона виросте. Виховую свою дитину так, як вважаю за потрібне.

Усі розуміли, що Даринка для матері є тягарем. А також усі бачили, як сильно дівчинка любить свою маму, з якою щасливою усмішкою біжить їй назустріч, коли та приходить по неї у садочок, з яким гордим виглядом крокує поруч із мамою-красунею, міцно тримаючи її за руку.

Надія все ж купила собі білизну, а Даринці – цукерку на паличці. Мала була й від того щаслива. Коли вони зайшли у двір, дівчинка запитала з надією в голосі:

– Мамочко, ти колись купиш мені ту ляльку?

– Замовкни, причепо! Йди-он на гойдалку. Голови мені не мороч тією лялькою.

Даринка дуже любила гойдатись, тож помчала до гойдалки.

Одягнувши нову білизну, Надія розглядала себе у дзеркалі. «Яка я гарна! – думала задоволено. – Усе в мене красиве: тіло, волосся, обличчя. Не місце мені в оцій убогій хатині, в селі, про яке забув навіть Бог. Я народилася для розкішного життя, для любові, не для праці. Попутав нечистий завагітніти від свого вчителя! А тепер що? Він утік, живе десь задля свого задоволення. А я нидію у глушині з його “даруночком”. Та ще мати не дала аборт зробити: “Без дітей залишишся”. Хай би й не мала дітей. Хіба це горе? Яка мені радість від дочки? Чи моїй матері від мене? Лише клопіт. Мені Дарина руки зав’язала. Не було б її – я в місті жила б. Із моєю вродою вийшла б заміж за багатія. Жила б у розкоші. Та що там казати, я б такий джек-пот зірвала!»

Навіть застогнала від відчаю. Уявляла себе поруч із красенем-чоловіком у розкішному одязі, у величезному шикарному будинку. Уявляла діамантові прикраси на собі, лімузини, ресторани, відпочинок за кордоном. Вона хотіла цього понад усе. Була впевнена, що мала б усе це, якби не Даринка. Вважала, що дитина каменем тягне її на дно.

Пізнього вечора, причепурившись, чекала на свого коханця Генку. Тим часом переглядала телевізійні канали. Катерина Осадча, як завжди, в неймовірному одязі та в екстравагантному капелюшку водила глядачів лабіринтами світського життя. Той розкішний світ вабив Надію, мов метелика до вогню. Затамувавши подих, дивилась на жінок у дорогому одязі й уявляла себе на їхньому місці.

«Жодної такої вродливої, як я, немає. Ніхто з них і мізинця мого не вартий», – думала самовпевнено. Як же їй хотілось такого життя! Жінка мало не плакала. Врешті вирішила добряче «притиснути» свого Генку. Він теж небідний.

Має в районному центрі гарний двоповерховий будинок, крамниці. Ще й у місті якийсь бізнес. Ось примчить сьогодні до неї своєю іномаркою, а вона йому руба: або одружуйся, або прощавай. Він кохає її, це й дурневі зрозуміло. Хіба можна не кохати таку красуню? От одружаться вони, дочку відправлять до якогось пансіонату, щоб не вешталась під ногами, а самі заживуть, як у Бога за пазухою. Надії лиш виборсатись із цієї багнюки, а там серед багатіїв знайде собі когось іще крутішого. Тільки б вибратись звідси!

Наступного дня, похмура і зла, вела Даринку до садочка. Шарпала малу за ручку, примушуючи йти швидше. Дівчинка мовчки дріботіла, майже бігла за матір’ю, насторожено глипаючи на неї. Надія сердилась недаремно. Генка відмовився одружуватись із нею. Пояснив усе дуже просто: не хоче годувати чужу дитину.

– Якби ти сама була, то, не задумуючись, узяв би тебе за дружину. Та ти з «привіском». Навіщо мені цей клопіт? – із тим і поїхав додому чи, можливо, й до іншої, яка не має «привіска».

Надія не задумувалась над тим, що якби Генка її кохав, то взяв би й з трьома дітьми. Вона шукала не кохання, а розкіш. Тому в усіх своїх бідах звинувачувала малу дочку. «Куди її подіти? – думала, крокуючи вранішньою вулицею. – Віддати до дитячого будинку? Тільки-но підросте, віднайде, зіпсує мені життя. Залишити в хаті, а самій податися у світи – тоді інші мене розшукають». Думала декілька днів і нарешті придумала. Вигадала таке, що людині зі здоровою психікою в нічному жахітті не насниться.

Пустила селом плітки, що нібито знайшлася її мати. Дуже хворіє і просить повернутись до неї. За якийсь час продала хату. Зібравши пожитки, поїхала з Даринкою до міста. Та не до матері. Надія навіть не знала, жива її мати чи померла від горілки. Діставшись залізничного вокзалу, сіла в електричку, яка прямувала до іншого обласного центру. Зійшла на незнайомій зупинці. Попутними машинами молода жінка разом із Даринкою дісталась невеличкого лісочка за декілька кілометрів від міста. Широке шосе оминало той лісок півколом. Горе-мати, насторожено оглядаючись навкруги, завела доню в густі зарості.

– Ось тут ми погуляємо, квіточок назбираємо. Так, доню? – напружено промовила Надія.

Даринка раділа не стільки прогулянці, скільки незвично лагідним ноткам у маминому голосі.

– Ой, як добре! – плескала в долоньки дівчинка. – Мамочко, я тебе так люблю!

Обличчя Надії пересмикнулось. На якусь мить вона завагалась. Та лише на мить. Мала бігала між дерев і кущів, збираючи для мами квіти. Надія тим часом пильно оглядала дерева. Нарешті знайшла те, яке згодиться, щоб реалізувати задум. Дорога зовсім близько, чути, як нею проїжджають автомобілі, та за густими кущами не видно нічого й нікого. Гукнула дитину до себе. Радісна, розпашіла, та підбігла, простягла неньці квіти. Чекала на подяку. Чи не вперше в житті мати поцілувала Даринку. Дівчинка, засяявши від щастя, притислась до її колін і завмерла.

– Ти ж любиш гойдатись? – сказала Надія. – Тож зараз я змайструю тобі гойдалку.

Відсторонивши дитину, вийняла з кишені рукавички, одягла їх.

– Це щоб манікюр не зіпсувати! – відповіла на запитальний погляд дівчинки. Потім вийняла з валізи мотузку, приладнала з неї на гілці петлю. Піднявши доню, посадила її на гілку дерева, одягла зашморг на худеньку шийку. Не дивлячись дитині в очі, здійснила задумане. Коли все закінчиться, мала намір поїхати туди, де її ніхто не знає, якнайближче до розкішного життя. До столиці! Була впевнена, що саме там вона влаштує своє життя так, як завжди мріяла. Від хвилювання, а можливо, від нетерпіння, не помічала, що відбувається навкруги.

– Синочку, зупини автобус, будь ласка. Несила терпіти, – прохала ніяковіючи водія тітка Оля.

– Та чого ви такого наїлись? Уже вкотре просите стати, – обурювався водій.

– Вибач, синку, та що вже вдієш? Природа кличе. Зупини от там, біля лісочка.

Водій зупинив автобус, незважаючи на обурливі вигуки пасажирів. Тітка Ольга миттю помчала в кущі, подалі від дороги, щоб її не було видно.

Коли вже мала повертатись до автобуса, зовсім близько від себе, за кущами, почула молодий жіночий голос. Розгорнувши гілля, побачила дивну картину. Маленька гарненька дівчинка сиділа на товстій гілці із зашморгом на шийці. Поруч стояла мати і вмовляла своє дитя:

– Ти ж любиш гойдатись? Ось зараз скочиш із гілки й погойдаєшся на шийці, х‑і‑і‑ть, х-і-і-ть. Не бійся, це не боляче. А потім я куплю тобі ляльку. Ту, яку ти хотіла.

Маленька, щасливо усміхаючись, кивала голівкою на знак згоди. Тітка Оля не могла повірити тому, що бачила і що чула. Від страху за дитя їй стало зле. Та потім зрозуміла, що за мить станеться непоправне, щось страшне. Не тямлячи себе, підбігла, відштовхнула Надію, зняла з дитини зашморг, вхопила на руки.

– Ти що, дівко, коїш? Збожеволіла? – вигукнула так голосно, що її почули в автобусі.

Надія від несподіванки впала на спину. Хвилину здивовано дивилась не незнайому жінку. Її гарне обличчя стало страшним, схожим на звіряче.

– Чого ви втручаєтеся?! – закричала знетямлено. – Чого ви всі втручаєтеся в мої справи?!

Намацавши рукою сучкувату палицю, міцно вхопила її, пружно звелась на ноги, кинулась до Ольги.

– Допоможіть! – встигла вигукнути жінка. Важка палиця із силою впала їй на голову. Побачила, як Надія дременула в зарості, і знепритомніла.

Водій автобуса викликав «швидку» й міліцію. Отямившись, тітка Ольга розповіла про все, що трапилось. Нажахана Даринка плакала й гукала маму. Трішки заспокоївшись, сказала, хто вона й звідки. Надію подали в розшук. Можливо, знайдуть і покарають. Можливо. Даринка потрапила до дитячого будинку. Як складеться її доля? А хто ж знає? Дуже хочеться сподіватись, що дівчинка виросте гарною людиною, турботливою мамою. Можна сказати, що їй поталанило, на відміну від тих дітей, яких ґвалтують, катують рідні батьки. Від тих, яких віддають на поталу розбещеним педофілам. Від тих, яких продають на органи. Страшно. Але це правда. Як і те, що у хворому суспільстві зростає кількість психічно нездорових людей, які прямують за примарною блискіткою розкішного життя, в яких бажання збагатитись сильніше від материнського та батьківського інстинкту. Таких осіб навіть звірами назвати важко. Це виродки! Вовчиця, захищаючи своє дитя, перегризе горло будь-кому. А вона звір. Хижачка. Квочка кинеться на захист свого курчати, незважаючи на розміри та силу супротивника. А мізків у неї – з квасолину. Господь створив людину найрозумнішою істотою. І в цьому її сила. Та поряд зі світлим Божим даром існують і темні сили. Вони споконвіків протистоять одне одному. Той армагеддон відбувається в кожному з нас. Без винятку. Щохвилини. Постійна боротьба добра і зла. Жорстокість, розбещеність, перевага матеріального над моральним – усе тисне на людину з екранів телевізорів, зі сторінок сумнівних видань, а пропагують це ті темні сили, які заробляють на цьому мільйони, яким начхати на те, як впливає той продукт на молоду нестійку психіку. Людська істота постійно перебуває під їхнім тиском. Іноді втрачає Божий дар – світлий розум. Втрачає людяність. Усі ми складова світу, в якому живемо. Від того, що отримає перевагу в кожному з нас – світлий бік чи темний, залежить здоров’я суспільства, яке ми будуємо для нащадків.